Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій (книги полные версии бесплатно без регистрации txt) 📗
Вогонь спалахнув на диво швидко, жваво затріскотіли дошки від ящиків, гарячі язики кинулися спрагло лизати крижане повітря. Матильда сиділа, гріючись біля казанка, в якому булькотіла картопля; кожний відвойований сантиметр тепла здавався великою перемогою. Жак зв’язував гілки в оберемки і ніс на город, де, докинувши, спостерігав, як витанцьовує полум’я і шипить, скипаючи, живиця. Багаття палахкотіло яскравіше і яскравіше, хвацькіше танцювало полум’я. Жак і Матильда супроводжували поглядом іскри, що, відірвавшись від вогню, линули в небо, стаючи на його фіолетовому склепінні зірками. Тілом чоловіка і жінки ширилося чудне тепло.
Весна настала раптово — швидше, ніж закінчився лютий: бруньки набубнявіли, кущі вкрилися раннім, можна навіть було сказати дочасним, цвітом. Сім довгих тижнів нового року, й ось тепер вони знову лаштувалися в дорогу, спраглі за городом, тополями обабіч від шляху, путівцем, нерівностями і виступами, кожний з яких знали як власну п’ятірню. Навколо зазеленіла трава, у кронах, що готувалися залистіти, метушилися, латаючи торішні гнізда, птахи. У цей рай Жак і Матильда повертались із вигнання, що протривало, здавалося, надто довго.
Якось Матильда наводила лад, і буквар, що їх старшокласники дарували першакам, упав із полиці на підлогу. Матильда зойкнула, наче вчинила непоправний гріх; розглядаючи ілюстрації, зловила себе на тому, що вимовляє вголос написані там слова. В кінці книжки містилися невеличкі оповідання та загадки, навпроти однієї — жовтий гарбуз із осміхненими вустами-дверима і примруженим вікном-оком. Провела Матильда долонею, мовби стираючи порох, і назад на полицю поставила.
Позаторік, як зима протривала до середини квітня, приїхали вони на город, а в недобудованій хатчині, що як ота з синового букваря, кучугура, тоді як надворі сніг уже повністю розтопився. Ще й сич на сволоку. Стривожилася Матильда, сич — лихий знак, і Жак вигнав його, що на прощання жаско пугукнув.
Відколи дорога пролягла за селом, скоротивши шлях, Жак і Матильда, які вставали зі сходом сонця, їхали над пасовиськом, що раніше ховалося за деревами та людськими обійстями. Перших кілька років, як вийшов на пенсію, Жака запрошували на урочисті збори колективу, під час яких одного разу йому вручили покриту тонюсіньким пластом блискучого металу, легшу від монети медаль і посвідку ветерана праці, після чого під музику духового оркестру, який продовжував грати, провели до прохідної та назавжди забули. Своє «прощавай» Матильда сказала швидше за Жака, лише з легким смутком згадуючи вагончик, де з відчинених дверей було видно порослий польовими квітами і споришем схил із селом у вибалку, що взимку вкривався білою сніговою ковдрою.
Побачивши букву, що зависла в пожмаканому сувої туалетного паперу, який одного дня непомітно поклав край ері різаних на клаптики газет, будучи, зокрема, продуктом перероблення останніх, Жак швидко розмотував рулон: застигле навскоси «б», «р» із куксою замість палички, «ш», хоч, може, це було «щ», хвостик якого зник під час перероблення. Жак, який останніми роками потерпав від закрепів, пов’язував із цими знайденими буквами успіх чи неуспіх відвідання туалету, і справді: таланило скласти слово, й одразу відбувалося довгождане випорожнення.
Тієї весни вперше, відтоді як їх висадили, одночасно заплодоносили груша і черешня — груша із Жакового села, черешня — з Матильдиного. То була Матильдина остання подорож, далася вона їм нелегко — давно вже відвикли від тривалих автомобільних мандрівок, та й самих автомобілів стало на дорогах незрівнянно більше. Жак цупко тримав кермо, машина котилася зі швидкістю 60–70 км на годину, щохвилини їм сигналили та обганяли. За Уманню, де дороги розгалужувалися, Жак і Матильда вирушили тією, що вела на південь і трохи на схід. Запах здобного тіста, спокусивши, змусив їх, як колись, звернути в бічну вуличку, на якій майже нічого не змінилося, лише не було пекарні, а в будиночку, де колись торгували випічкою, містилася філія банку.
На місці села, в якому народилась і провела дитинство, розкинулися вілли, великі й нові, з балконами, що їх підпирали приземкуваті доричні колони, і пухкими стовпцями випнутих балюстрад. Широкі парадні сходи паношилися вгору, будівничі мовби змагалися, хто кому з господарів, для яких працювали, втре носа. Втім, усе могло бути й витвором одного і того самого архітектора, який, догоджаючи примхам замовників, сам себе перевершив у солодкавому несмаку. На в’їзді — жодної назви, а між будинками бігла свіжа асфальтівка. Більшість садиб виглядали обжитими, новий клас чиновників-крадіїв і спекулянтів, офіси яких розташовувалися в центральній частині міста, звив тут родинні кубла з покоївками, прибиральницями і ґувернантками, що виховували дітей, тоді як господарі робили бізнес до пізньої ночі та до світанку.
Автомобіль загальмував перед шлаґбаумом, що перегороджував шлях. «Стороннім в’їзд заборонено». Охоронець у військового крою маскувальній одежі, виступивши на ґанок покритої червоною фінською металочерепицею будки, відмовився пропустити. Там, куди їм було не можна, залишилися Матильдині дитинство і юність, життєрадісна наперекір усім злигодням дівчина, спрагла життя і знань, захоплена чудними оповіданнями письменника, прізвище якого було затерто, і зачарована розмовами про кіно.
Було раннє літо, земля ще не встигла прогрітися. Притулившись одне до одного, Жак і Матильда лежали на розстеленій поверх молодої трави ватянці. В тополі шелестів вітер. Жак дотягся рукою до ромашки, що всміхалася крихітним личком. «Кохання зацвіте на ґанку літа…». Школа залишила враження про поезію як про щось надумане — тільки любовна лірика, промайнувши, коли йому було шістнадцять, обпекла Жака палахким крилом…
…Кішка прийшла опівдні. Вихлебтавши рожевим язичком молоко, умостилася біля порогу…
Жакові снився зовсім короткий сон, в якому його обдаровували відібраною колись батьківською землею.
«Ця земля належатиме Вам…»
Жак лаштувався поставити підпис.
Отоді Жак і побачив батька — той здалеку робив знаки, але Жак їх не розумів.
Потім з’явився дідо, батьковий тато, якого Жак зовсім не пам’ятав. Дідо був мерцем, а кам’яна труна — достоту, як у місцевому музеї, в якій лежав, рухалася до нього, піднімалася схилом на пагорб і як була вже майже на горі, Жак почув голос. Тієї миті мрець випав і покотився вділ, де, перш ніж розпастися на міріади картоплин, звівся й затанцював.
Чоловік іде своїм шляхом
12
Біг.
Бігли всі.
Біг цілу вічність. У роті пересохло, коліна підкошувалися. «Такого й смерть не наздожене», — казали про нього.
В училищі Жак бігав на результат, витягуючи навчальний заклад зі спортивних показників на середній обласний рівень. Були би попереду всіх, якби міряли лише перегонами. «Біжи і думай про одне: фініш». І Жак біг, мов запрограмований. Пробіг училище та інститут, мало не розминувшись із дипломом.
І ось він біжить, тільки не видно її, заповітної планки. Скільки сягає зір, людські голови, суцільне море; рухаючись, вони утворюють нескінченну хвилю, що безупинно і плавно котиться. Попереду, позаду, обабіч — такі самі бігуни, як він. «А якщо там, за фінішем, нічого немає?» За інерцією Жак продовжує бігти, проте завзяття спадає і ноги робляться ватяними. Жак утирає лоба, йому найбільше хочеться сісти, опуститися долі. Він уповільнює біг, силкується прослизнути між людських тіл, але море несе його далі, свою частинку.
Йому щастить протиснутися вбік, здійснити обмін із двома наступними бігунами; на якийсь час Жак застряє на новому місці. Він роздивляється торси тих, із ким, скільки біг, зливалося його дихання, намагається прозирнути риси, перед ним ряхтять вилинялі кольори майок — в одних вони приклеїлися до спин, в інших піт проклав рівчаки на тканині.
Велика крапля скотилася з Жакового лоба — солона, якою й буває частка моря.
