Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій (книги полные версии бесплатно без регистрации txt) 📗
Так він пізнавав життя міста зовні й зсередини, де з порогу, а де заходячи до людських осель, вивчивши небавом на зубок під’їзди і закапелки, внутрішні подвір’я з припаркованими легковиками і саморобною перечкою для тріпання килимів, на якій хлопчаки змагались у підтягуванні, задвірками, де кудкудакали кури і, як заходив, ставав йому навперейми півень — ті острівці були заховані за мурами і палісадами, заступлені окресами багатоповерхівок, наче маскувальними декораціями, мовби господарі соромилися, не в змозі розпрощатися з сільським побутом. Оглушені гулом верстатів і механізмів учора ще гречкосії, а сьогодні робітники й робітниці, вони верталися зі зміни домів, де кукурікання і квоктання було, мов «Пори року» Вівальді, точніше одна — сокровенна. Коли ж усе завалилося, всі ті більше нікому не потрібні фабрики, об’єкти, підприємства, на яких невідомо що й виробляли, бо бракувало звичайного — холодильника, праски, те сільське господарство було вже й способом виживання; кому бракувало задвірка, тримав на балконі, доки все те неподобство, з якого реготали туристи і посипала голову попелом санепідемстанція, було заборонено.
А раз обслуговував регіональний саміт, і через те, що його від цеху на околиці міста, де завантажувався, супроводив автомобіль з увімкненою блимавкою, виник поголос, наче Сергій транспортував президента, який прибув інкоґніто, не наважуючись відкрито поткнутись у край, мешканці якого його недолюблювали, а він їх не розумів, чужий і далекий до їхніх повсякденних клопотів, скарг і жалів, незугарний їх розрубати, той гордіїв вузол життя і віків. Сергія розпитували, чи то правда, він відбувався міркуванням, якщо й правда, то витягли вже звідти хіба бурульку. Побрехенька подобалася, його плескали по плечу, мали за свого і купували більше картоплі.
Він вирушив із Наталкою та Іринкою до краєзнавчого музею. Проходжаючись залами й експозиціями, Сергій спізнавав легкий смуток, який завше з’являється, коли прощаєшся з чимось, що було не таким уже й неприємним і поготів, але й те неприємне також було вже позаду. Як звикле, палахкотіло електричними пострибами домашнє вогнище, вертався, щоб розповісти про наднебесну темряву, космонавт, красувалась футбольна опука, як називали у місті м’яч, нагадуючи про пристрасть, що сто з гаком років об’єднувала краян, підносячи над буденними клопотами, політичними уподобаннями, незгодами та відмінностями, що в такі дні здавалися нікчемнішими, ніж напередодні й опісля. Князь лежав без труни, на дбайливо розстеленому на підлозі рядні, відразу озвичайнішавши, мов подорожній, якого прихищено на перепочинок — ось підведеться, подякує і помандрує далі:
— Привіт, найясніший князю.
Після чого почимчикували на морозиво — здавалося, пінґвін над входом і через тисячу років лищатиме свіжо, а як не лишиться заліза, складатиметься з нашарувань щедро кладеної щовесни фарби, а може, й уже наполовину та більше нею тримається.
Увечері Іринка не проминула похизуватися:
— Мамо, Селгій вітався з князем. Вони длузі.
І по хвилі:
— Ми теж. Плавда?
— Авжеж, Іринко.
Він зрозумів, що так і залишиться для неї Сергієм — сьогодні і завтра і, мабуть, через двадцять років, тоді як Наталя, беручи якось слухавку, непомалу заскочила його своїм:
— Тату, це Вас.
Щодо князевої труни, директор музею спершу зажурено опустив погляд, потім, ледь осміхнувшись, розвів руками. Експонат винайняли, як перегодя з’ясувалося, для поховання кримінального авторитета:
— Ми змогли оплатити всі борги — опалення, світло… І все було б добре, та що там — якнайліпше, але як її домогтися тепер назад? Он князь, — директор зітхнув, — на підстилці. Хіба справжні володарі так покояться? І які з нас нащадки, якщо так шануємо наших ясновельможників?
Кілька хвилин, протягом яких панувала мовчанка, Сергій снував припущення, макабричне (але що не макабричне в історії міста і краю?), зате єдине, що спало йому на гадку:
— Може, його в ній поховано?
— Боюся, що так.
Якогось літнього, напрочуд погідного дня — здавалося, місто збунтувалося проти встановленої метеорологами дослідницьких центрів, вітчизняних і світових, провідних і мало відомих, тенденції до збільшення кількості похмурих днів на планеті, і, мовби на спростування, почало дарувати більше часин світлих і сонячних, як оця, — Сергій запросив «своїх дам» проїхатися каретою, і вони котилися у хатинці, в яких їздили шляхтичі, хай лише імітація, новий різновид малого бізнесу, а все ж: мала коней в упряжі і кучерів на козлах, двійко сивачів цокали об плитку, бруківку й асфальт, карета з рипом бігла, вони підстрибували разом із нею, на ямах і виямках і навіть на рівному, і Сергій визнав, що в його «картопляному» фургоні незрівнянно комфортніше. Сидячи на передку, їхній провідник розповідав бувальщини, вряди-годи вплітаючи з того чи того приводу свою думку — у тисяча шістсот п’ятдесят першому році оборону треба було тримати так, одначе там, куди показував, спинався, мов той казковий замок, «СНБ — справді надійний банк».
Іншого разу обідали в ресторані, обравши його навмання. Ресторан неабияк вибивався з архітектурного довкілля, навіть із такого — построкатілого. Здавалося, барвиста й багатогранна душа містянина, що її сторіччями — як вона про себе вважала — гнобили та утискали, хоча, по правді, вона й сама себе непомалу гнітила, розпромінилася, як та квітка назустріч сонцю. Отак палахкотіли, визираючи з-над тину, яким було оточено грядку, що відділяла тротуар від проїжджої частини, соняхи, вітерець бавився жовтогарячими торочками, а ще глиняні глечики — незвична посеред міста оаза. Те саме повторювалось і на сусідній, перпендикулярній вулиці, тільки спиналися там мальви. Всьому тому зовсім не вадила сецесія цього рогового будинку — ні солом’яному дашкові, що, наче оксамитовий смушок, виступав, доки ресторанних вікон, над першим поверхом, ні соняхи з мальвами — бо ж то їх колись було перенесено в майоліку і метал.
Назустріч їм простер обійми ведмідь, наче впізнавши Сергія і щиросердо приймаючи його та його супутниць. Друзяка неабияк зцивілізувався — жилетка, метелик, бриль. З-за ведмедя здивовано визирав кабан. Може, й дещо присоромлено, ховаючи обділене поважнішим вбранням ворсинясте тіло з хвостиком, мов коркотягом, що, втім, зрадливо визирав з іншого боку. Вони й тут були разом, мов риба з водою.
Одначе не ввесь візерунок мережився тільки з таких прогулянок. Сергій працював у поті чола, але то був піт сатисфакції, вдоволення — либонь, через те слава про його картоплю росла, бо він, хоча сам і не переробляв, і не вирощував, віз і розносив її, мовби продовживши там, де зазнали поразки батьки.
Коли верталися з однієї з таких недільних прогулянок, до них прибилось руде кошеня. Бігло, не відстаючи ні на крок. Було щось цілком природне в тому, як воно, не вагаючись, наче тут одвіку був його дім, зайшло разом із ними досередини. А коли, не минуло й місяця, Анастасія повідомила Сергієві про свою вагітність, він зрозумів, що кохав її все життя.