Месник - Кононенко Олексій (читаем книги .txt) 📗
– Ти що?! Він ще не зробив одну роботу! Ти його із села висмикнув?
– Навіщо із села? Він по моїх заправках нишпорив, мене шукав.
– Що? Дідько! От недоумок! Ти… твої хоч про мене йому…
– Не бійся, поки його не чіпали, говорити з ним буду я сам. Він у мене, сука…
– Почекай. Ти його відпустиш, – повільно, дивлячись в очі співрозмовнику, проговорив Жабов. – На тиждень. Він повинен дістати для мене одну штукенцію, а потім роби з ним, що хочеш.
– Потім він ходулі в руки… Або заляже…
– І твої, і мої люди в селі, дівка його там, нікуди він не дінеться, буде на очах, під контролем… Ти ж мені все порушиш! Я ж не сам це придумав, це все потрібно людині, яка платить нам гроші!
– Не хочеться мені його відпускати!
– Давай так. Тут є одна справа, по тарифу, як завжди. Я тобі десять відсотків згори дам, тільки відпусти мого на тиждень.
Сашкові було не до торгу.
– Спочатку розкажи, що за справа.
– Потрібно прибрати одну людину, – назвав прізвище. – І зробити це швидко. Весь фарш в камері схову, – поклав на стіл ключ.
– Там же? – запитав Бергамот.
Фінансова сторона справи його влаштовувала. Жабов за такі справи платив як треба ще з тих часів, коли усував конкурентів по бізнесу. А цього сільського бугая він відпустить. Куди той дінеться? Так навіть цікавіше: впіймав, відпустив, знову впіймав… Як кішка з мишкою.
– Добре. Бабки наступного дня після аварії. А твого мужика сьогодні викинуть за містом… Трохи помнуть…
– Краще завтра до вечора. Нехай твої пацани при ньому кажуть, що я мудак, що з тобою посварився і таке інше…
– Ну ти даєш!
– Так треба. Нехай помнуть, тільки не перестарайтеся, він для справи живий потрібен, і щоб ходити міг.
– Нема базару.
Бергамот по дорозі до машини пояснив своїм людям задачу.
– Приліпите, виходить, усе це діло міцненько, щоб не відвалилося, а пультик відразу ж мені. Усвідомили? Ну, з Богом!..
А покликав Бергамота на зустріч Толя Рученко, друг-однокласник. Нині Толя був помічником губернатора. Скільки справ вони прокрутили! Знав би хто! Працюючи з Толиком, Бергамот зрозумів, що вибори не струмочок, а ріка грошей. Усю брудну роботу виконували пацани Бергамота за копійки, а Бергамот одержував пристойні суми в умовних одиницях і, що головне, «кришу».
Толю Рученка викликав уранці губернатор, віддав стос паперів і кинув на стіл ключі від автомобіля.
– Там, на стоянці, «вольво», прилаштуй кому-небудь акуратно. Тільки потрібній людині… Такому, щоб ні-ні…
Толя думав не довго. Бергамоту заборгували після виборів мера в одному містечку, машина буде не тільки розрахунком, а ще й авансом. А грошики, призначені Бергамоту, можна прикарманити.
Зустрілися в барі на заправці.
– Роботи поки немає, – сказав Толя, – розрахуватися хочу. Забереш «вольво» на стоянці біля Білого дому, це навіть більше, ніж ми тобі винні. У залік майбутніх спільних заходів, – розсміявся, допив каву. – Тільки пізніше, коли стемніє… Мене заправиш?
– А то!
– Чалий, чуєш, після десятої забереш біля Білого дому «вольво», – кинув водієві Бергамот, сідаючи в машину. – Ось ключі. Вранці за мною на ній заїдеш, подивлюся, може, собі залишу…
О десятій годині вечора два темних силуети підійшли до самотнього автомобіля на стоянці біля обласної адміністрації. Високі блакитні ялини закривали огляд міліціонерам, які чергували у вестибюлі. Один закурив, повернувшись лицем до будинку, інший присів, ніби зав’язуючи шнурок…
За три хвилини обидва вже йшли повз центральний вхід, косо поглядаючи на сержанта.
– От би зараз бахнути!
– Вони б усрались там у своєму обкомі, все місто б на ноги підняли!
– Ти… цей… сам відвезеш Бергамоту кнопку? Мене Натаха чекає.
– Без проблем…
Об одинадцятій годині вечора на стоянці до самотнього автомобіля притулилася тінь. Обережно, але впевнено відчинила дверцята, повернула ключ… За хвилину стоянка спорожніла…
…
Об одинадцятій годині вечора Бергамот взяв у руки невеликий пульт, схожий на телевізійний, але усього лише з двома кнопками, опустив його у внутрішню кишеню куртки, набрав номер.
– Ну що?
– Завтра о восьмій він виїжджає до столиці, – озвалася слухавка дівочим голосом.
– Чудово!..
О сьомій годині ранку зі скрипом відчинилися залізні двері службового приміщення бару «Три сімки» і випустили бородатого здорованя. Не встиг він зробити і п’яти кроків до автомобіля, як три фігури оточили його. Кілька змахів руками, зойк, заглушений шорсткою долонею…
Підхопивши здорованя під руки, фігури понесли його в двір, перетягли через кам’яну огорожу, упакували в машину.
– Хлопчик спікся! – сказав Олег.
– На горизонті нікого не бачу, поїхали! – скомандував Душман.
За містом на кільцевій з’їхали на ґрунтівку, яка вела до дачного району. Душман підрулював до невеликого будиночка, що стояв між високими котеджами як попелюшка. «Кістлява хатка» – так називав свою дачку Сергій.
– Наділи маски, – обвів поглядом своїх бійців командир. Витягли бородатого з багажника, вмить переправили в хатку, розв’язали і відразу приторочили до довгої лави. Олег витягнув кляп – свою носову хустку, гидливо кинув на підлогу.
– Не сміти, – образився Сергій.
– Дайте закурити, – обізвався бранець.
– Голос є, і при пам’яті, – констатував Вітьок, прикурюючи сигарету, – кури, – вставив у відкритий рот.
– Давай, старий, розповідай, куди ви поділи вчорашнього гостя?
– Позавчорашнього… – уточнив Олег.
– Якого гостя? – закашлявся бородань.
Вітьок відібрав у нього сигарету.
– Згадай, будь ласка! Краще сам, бо допоможемо…
– Мужики, ви щось теє… Даремно мене… Тепер у вас будуть проблеми…
Душман ніжно потріпав чоловіка за бороду, провів долонею по обличчю, закрив очі.
– Проблеми у нас будуть потім, а в тебе вони почалися півгодини тому, і з кожною хвилиною твої проблеми стають проблемнішими. Ми ж з тобою не в «Зірницю» граємось.
Куди відвезли хлопця, який зайшов у бар позавчора ввечері? Везли його на джипі, а ти випроваджував…
– Дідько!
– День ми на тебе витрачати не будемо. Пропоную обмін: ти нам називаєш місце, де знаходиться потрібна нам людина, ми її забираємо, а тебе відпускаємо.
Бородатий мовчав.
– Щоб твоя мовчанка була осмисленою, даю тобі три хвилини, а потім, щоб прискорити процес, будемо питати по-дорослому.
– Я покажу місце, – відгукнувся бранець. – Без мене ви не пройдете.
– Ти щось говорив про наші проблеми, а сам боїшся. Звичайно, покажеш, ніхто тебе в землю закопувати не буде, собі дорожче.
– Так, – підвівся Душман, – ручки в’яжемо ззаду, очі закриваємо. У машину.
На кільцевій Олег штовхнув бороданя.
– Куди їдемо, пасажир?
– А де ми зараз?
– Тю на тебе! Ми в машині, називай адресу!
– Стадіон…
Восьма ранку. Біля стадіону базар. Та й так людей на вулицях немало. Припаркувалися на тихій вуличці за стадіоном.
– Де ми?
– Біля стадіону, говори.
– Спортзал. Біля сауни невеликий бокс.
– У боксі є ще хтось?
– Мають бути хлопці.
– Піду я з Олегом, подивимося, – кинув Душман, виходячи з машини.
Повернулися швидко.
– Там тренування, народ валандається туди-сюди, не обійдемося без шуму.
– Тренування цілий день, – вставив бородань.
– Будемо чекати цілий день.
– Зі мною ви зможете пройти.
– А там ти нас здаси?
– Спокійно, пацани, – втрутився Сергій. – У мене є «козяча ніжка». Тут уже справа принципу. Ходімо. Я приставлю свою улюблену фіночку цьому хохмачеві під ребра. Одне слово зайве, один рух, і йому… Ви ж пам’ятаєте, як я духів по кишлаках водив?
– Як баранів! На прив’язі! – підтвердив Вітьок.
– У мене є заперечення. – Душман опустив скло, закурив. – Якщо ми підемо зараз, цей клієнт запам’ятає всіх, якщо ми будемо чекати – втратимо день. А день – це багато… Вирішуйте.
