Месник - Кононенко Олексій (читаем книги .txt) 📗
* * * Модест пив коньяк маленькими ковтками, часточки лимона з’їдав разом зі шкуринкою. У залі знайомих не було. Підсіла місцева «дівчинка», довгонога фарбована блондинка.
– Пригостиш?
– Не пригощу.
– Порожній?
– Ага.
Розчаровано відійшла.
Відчув уважний неприємний погляд. У кінці залу за столиком, на якому стояла табличка «Адміністратор», сиділи три схожих один на одного хлопці. Вони з’явилися недавно. Двоє розмовляли, схилившись над столом, третій, з акуратною борідкою, не відводив очей. Не усміхнувшись, кивнув, запрошуючи підійти, Модест кивнув у відповідь і поклав долоню на вільний стілець. Бородань щось сказав товаришам і направився до стійки бару. Сідати не збирався.
– Ви когось чекаєте?
– А чому вас це зацікавило?
– Ви – новачок… Я щовечора тут. Може, допомогти?
– Просто я ходжу в інші місця, – міркував, як бути далі, Окунь.
– Проїхали… Чому тебе так цікавить господар заправки? – різко перейшов на «ти» бородань, причому голос і погляд змінилися.
«Один із господарів території, – визначив Модест. – Відмовлятися немає рації, поки не розпитають, не визначаться – не випустять…»
– Познайомитися хочу.
– Ходімо, познайомлю!
Така пропозиція була несподіваною, вибору не було, треба було погоджуватися.
– Розрахуєшся потім, – бородань, не озираючись, увійшов у нішу за стійкою.
Модест пішов слідом, озирнувся, у залі, здавалося, ніхто не звернув на них ніякої уваги. Хлопці за столиком адміністратора продовжували бесіду.
Ніша виявилася довгим коридором з однаковими дверима справа і зліва. Бородань повернув ручку дверей справа, підморгнув, Модест був весь увага. Ступивши крок за поріг, він відчув небезпеку, але не припускав, що удар нанесуть зверху Усмішка бороданя супроводила Модеста в безпам’ятство…
Почувши скрип дверей, Душман відскочив за дерево. Двоє витягли через поріг його постійного пасажира. Голова звисає, руки за спиною в наручниках. Ще двоє метнулися в глибину двору, підігнали джип. Широкоплечий бородань постояв на порозі, поки машина не виїхала, стрельнув недопалком у темряву і з мерзенним скрипом зачинив двері.
Душман почекав ще кілька секунд, тінню метнувся через вулицю. Збив з ніг у дверях бару тепленького прапорщика, закричав:
– Сергій! Олег! Швидко!
Упав за кермо. Хлопці на ходу зачиняли дверцята.
– Куди?… Джип?…
– На перехресті ліворуч!..
Відкіля взялися даїшники в таку пору?! Сперечатися не було сенсу, їхав на червоний. Документи… Запитання… Сотня! Чорт!.. Джипа на центральній вулиці не було. Промчалися майже до околиці, проїхали назад, вдивлялися в бокові… Зась! Їздили містом до третьої ночі. Глухо!
Втомлені, злі сиділи в однокімнатній квартирі Олега. Не дивились один на одного, пили чай і мовчали. Начебто не свій, не знайомий навіть, а перейнялися. Хоча, чому начебто? Душман сказав, виходить, свій. Що робити? Як шукати? Де?
– Спимо. Вдень шукаємо джип. Увечері, якщо не знайдемо, беремо кого-небудь із бару. Такого, щоб підказав. Далі – по ситуації.
Душману ніхто не заперечував, Душман виручав кожного з них, Душман для них був богом. Виходить, далі життя буде йти за розпорядком, складеним Душманом. Так було в Афгані, так було після Афгану, вони так звикли, тому інакше бути не може. Все…
Губернатор був не в дусі. Його день, четвер, а з ранку не в масть.
– До вас голова податкової, – доповіла по внутрішньому секретарка.
– Нехай заходить.
Голова податкової працював в області майже півроку. Ні з ким близько не сходився, в основному керувався вказівками зі столиці. Останнім часом ці вказівки все частіше йшли врозріз із тим, що планував губернатор. У п’ятницю головний обласний митар дав указівку накласти арешт на рахунки лікеро-горілчаного.
– Доброго дня.
– Вітаю, Вікторе Сергійовичу, сідайте.
Губернатор не вийшов з-за столу, підвівся, привітався за руку через стіл.
– Що ж це ви, люб’язний, без ножа ріжете? Завалимо бюджет у цьому місяці…
– А як накажете боротися з неплатниками?
– Минулий місяць закрили в останні три дні, якщо пам’ятаєте.
– А чого це коштувало?
– Вікторе Сергійовичу! З вашої милості простоюють гідролізний і тютюнова, зараз ви закрили ще одне джерело надходжень до бюджету.
– Вже двадцять восьме число! До бюджету не надійшло ні копійки! З мене запитають у столиці…
– З мене теж… Вони платять!
– Платять? Кому?!
Митар перейшов межу! Губернатор був поставлений перед вибором: просити або сваритися. Наказати він не міг, не мав права. Міг, звичайно, і наказати, але співрозмовник міг не виконати наказ.
Пауза зависла мовчанкою.
– Так-так, – спробував заспокоїтися губернатор, – чого ви домагаєтеся?
– Я домагаюся регулярних систематичних відрахувань до бюджету. Доведеться, очевидно, поміняти керівництво підприємств, поставити людей, які будуть працювати під жорстким контролем і, зрештою, виконувати вимоги.
– Поставити ваших людей, що будуть працювати під вашим контролем! Ми на цю тему вже говорили! Такого не буде! Розблокуйте рахунки, і до кінця місяця підприємства закриють бюджет.
– Пане губернаторе, ми з вами на одному щаблі. Ви генерал і я генерал. Наказувати мені ви не можете, наказують мені зі столиці…
– Ви одержуєте накази на підставі ваших звітів, а живете тут, в області, і враховувати місцеві інтереси зобов’язані! Між іншим, сюди ви під’їхали на «вольво»?
– Так…
– Автомобіль, до вашого відома, придбаний за грошики лікеро-горілчаного і подарований…
Віктор Сергійович різко дістав мобільний, набрав номер.
– Миколо, занеси ключі від «вольво» у першу приймальню. Приїдеш до податкової на своїй… Усе!
Підвівся.
– До побачення!
– Даремно нервуєш, – продовжуючи сидіти, говорив услід йому губернатор. – Все одно я доб’юся свого. Підприємства будуть працювати, директори залишаться на місцях, і бюджет закриємо.
– Час покаже, – уже в дверях буркнув податківець.
Губернатор закурив, пройшовся по кабінету, натиснув кнопку на апараті. У кабінеті виникла секретарка.
– У приймальні багато людей?
Почала перераховувати.
– Нехай чекають!
Пішов у кімнату відпочинку, дістав мобільний, набрав номер.
– Валентине Валентиновичу, добрий день! Самі передзвоните? Чекаю.
Хоч і чекав, від зумера здригнувся.
– Так, Валентине Валентиновичу. Проблеми! Все продовжується… Податкова… Ні. Домовитися неможливо. Ні. Я не зможу виконати обіцяне… Ніяк. Рахунки заблоковані. Так… Зрозумів… Дякую… Зам? Наш… Буду чекати… Дякую… До побачення.
Погрів у руках мобілку.
«Цей вирішить. Мера, он, ізолював. Правда, розраховуватися з ним доводиться за дуже високими розцінками. Нічого, якщо митаря прибере, розрахуюся…»
У Жабова на мобілці висвітився номер шефа.
«Якого дідька? Начебто про все переговорили…»
– Слухаю, Валентине Валентиновичу!
– Ти в театрі буваєш?
– Давненько…
– Знаєш, мабуть, що якщо в першому акті повісили на стінку рушницю, то до кінця спектаклю вона має вистрілити?
– Знаю… – насторожився, зібрався.
– Я отут подумав, дуже добре, що наш депутат живий-здоровий, без нього все добре вийшло. А схему, що під нього готували, потрібно накласти на вашого головного митаря… Найближчим часом. Гроші не потратив? От і добре, Олександре. Удачі тобі! Кінець зв’язку.
«Рано радів! Вибухівку приховав, грошики пригрів. Та ба! У шефа свої комбінації… А Бергамоту все одно, кого на той світ відправити, депутата чи митаря, аби добре заплатили… Зустріч за годину. Треба поторгуватися. Хоч щось із цього мати…»
Жабов з Бергамотом місце зустрічі не змінювали – той же ресторан, той же столик.
– Твій бугай у мене, ти обіцяв, що віддаси, – не дав навіть сісти Жабову Бергамот.
Той змінився на обличчі, кинув на стіл запальничку.
