Подзвін з-під води - Терлецький Валентин (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗

Цієї миті повз них пройшли двоє гламурних хлопців із модними асиметричними зачісками, підмальованими очима, засмаглою до чорноти шкірою, вдягнені в яскраві – у папугах і пальмах – піджаки і штани.

– Ось вони! Ви лише подивіться – ходять собі по вагону, ніби нічого не трапилося! Ану іди сюди, ти, педик поганий! – З цими словами чоловічок вискочив з купе і вхопив за волосся одного з хлопців. – Це ти підглядав щойно за мною в туалеті? Кажи – ти чи твій голубенький дружочок? Га?!!! Що ти мовчиш? Відповідай!

Зляканий хлопець розгублено дивився на свого кривдника і нічого не міг сказати у відповідь, лише кривився від болю і намагався відірвати від свого волосся його руку.

– Що тепер ти скажеш? Га?!!! Ану ставай на коліна, педику, і проси вибачення у мене! Бігом, я сказав! Будеш знати, як підглядати за мужиками! – Було видно, що чоловічок не жартував. Він таки змусив гламурного молодика стати на коліна і благати про вибачення, бо навислий над його головою кулак свідчив про серйозність намірів чоловіка зі шкіряним портфелем.

– Вибачте, будь ласка, вибачте! – ридав хлопець, намагаючись усе-таки вирватися з цупких рук грізного чоловічка.

Прохід ущерть заповнився людьми, які спостерігали за цим конфліктом. Хтось із них був попутником цих скандалістів і п'яно вигукував якісь слова підтримки невідомо на чию адресу, а хтось був розбуджений цим вранішнім галасом і вибіг подивитися на це неподобство лише в одних трусах. Похмура повнотіла провідниця розштовхала їх своїми сильними руками і, мовчки подивившись на те, що відбувається, побігла до свого купе. А розлючений чоловічок продовжував катувати свою гламурну жертву, вимагаючи від неї привселюдного каяття. Хлопець, стоячи на колінах, плакав і борсався, а його приятель зацьковано визирав зі свого купе.

Та вже за якусь мить у вагоні з'явився міліцейський патруль, який розігнав натовп і розтягнув у різні боки скандалістів. Гламурний хлопець одразу зник за дверима свого купе, а його кривдника міліціонерам довелося затягувати на місце майже силоміць. Нарешті чоловік начебто вгамувався, і лейтенант почав перевіряти його документи. Антон і Валерія мовчки, наче уві сні, спостерігали за всім цим бешкетом, а жінка з фіолетовим волоссям намагалася щось пояснити іншому патрульному.

– Чому ви накинулися на того хлопця? – суворо спитав міліціонер в одразу обм'яклого чоловіка зі шкіряним портфелем, котрий, як виявилося, був заступником головного редактора відомого спортивного журналу.

– Бо він педик і підглядав за мною в туалеті. А я цього страх як не люблю. Я взагалі не люблю педиків, – тихо відповів начебто заспокоєний спортивний кореспондент.

– Ви зараз у нетверезому вигляді, тому я раджу вам лягти спати і більше нікого не зачіпати. Інакше ми будемо змушені застосувати по відношенню до вас інші, серйозніші заходи, – сказав лейтенант і вийшов з купе.

Міліціонери почекали ще трохи в проході, доки бешкетник приліг на свою полицю, відвернувшись до стінки й обійнявши обома руками свій портфель. Але коли вони пішли, його попутниця раптом почала термосити чоловіка за ноги і кричати на нього:

– Миколо Миколайовичу, ви що, хворий? Навіщо ви влаштували увесь цей цирк? Вам що, більше нема чого робити? Я з ким зараз розмовляю – відповідайте! – Жінка ще більше термосила п'яного заступника головного редактора, а той лише відмахувався від неї як від мухи.

Антон взяв Валерію за руку і запропонував вийти в коридор, аби відпочити від цього безладу. Узявши цигарку і запальничку, він пішов перекурити до тамбура, а Валерія залишилася споглядати за лінивим туманним ранком, що гойдався на лініях електропередач за вікном потяга. Та коли Антон повернувся, Валерії в коридорі не було. Зате з їхнього купе знову линуло триповерхове матючиння і жіночі крики. Виявилося, що жінка з фіолетовим волоссям таки дістала чоловіка з портфелем і він вирішив продовжити дебош. Полаявшись із попутницею, яка чомусь ніяк не могла вгамуватися, чоловік вискочив у коридор і з усієї сили грюкав у двері купе гламурних хлопців. Звідти не долинало ані звука, вочевидь, хлопці були надто перелякані й остаточно забарикадувалися, аби до них не увірвався жоден ненависник нетрадиційної сексуальної орієнтації. Тоді чоловік вихопив із свого портфеля розкладний ніж і почав голосно погрожувати їм кривавою розправою. У жінки з фіолетовим волоссям стався істеричний напад, з усіх купе знову повискакували здивовані подорожні в трусах і футболках, а повнотіла провідниця, граючи міцними щелепами, знову викликала міліцію.

Цього разу стражам порядку довелося застосувати прийоми рукопашу, аби обеззброїти оскаженілого борця з сексуальними меншинами. Після цього міліціонери заштовхали чоловіка до купе, і поки один з них утихомирював хулігана, його колега почав складати протокол про хуліганські дії. Весь цей час попутниця бешкетника погрожувала, що у Києві доповість про все його начальству і за цю витівку його обов'язково звільнять з роботи. На що схарапуджений і обеззброєний хуліган блискавично відповів: «Ах ти, фарбована сучко, та я і тебе зараз придушу! – Й під загальний вереск та ґвалт він вирвався з рук міліціонера і накинувся на свою кривдницю, схопивши її за горло. Тут уже й Антону довелося вступити в боротьбу, аби врятувати жінку з фіолетовим волоссям від цупких обіймів заступника головного редактора відомого спортивного журналу.

Коли, нарешті, все було скінчено і хулігана скрутили, Антон знову вийшов на перекур. Склавши протокол, міліціонери вирішили зібрати показання свідків усього цього безладдя. У першу чергу вони намагалися достукатися до хлопців, які й стали приводом до скандалу, але всі їхні спроби були марними – те купе не відповідало ні на які прохання та вимоги відкрити двері. Втративши надію поспілкуватися із засмаглими хлопцями в папугах і пальмах та почути їхню версію подій, міліціонери обмежилися свідченнями інших попутників, у тому числі й Валерії з Антоном, і забрали притихлого заступника головного редактора у наручниках із собою, аби зсадити з потяга на найближчій станції. Зітхнувши з полегшенням, Валерія та Антон, нарешті, знову лягли трохи поспати, адже їхати додому їм залишилося всього кілька годин…

21

– Отже-отже! Радий всіх вас бачити після цієї невеличкої перерви! – сказав Олег Петрович, з посмішкою обходячи своїх пацієнтів. – Здається, минулого разу ми зупинилися на домашньому завданні, яке я вам дав, а саме – написати довільний твір про те, яким ви бачите своє подальше життя. Сподіваюся, ніхто з вас не забув про це завдання? – Олег Петрович ще раз посміхнувся, даючи зрозуміти, що тепер готовий вислухати своїх пацієнтів.

На диво, першим зголосився почитати вголос свої думки Іван. Розгорнувши дитячий зошит із зайчиком на обкладинці, він почав читати високим, трохи неприродним голосом:

– Я хотів би бачити своє подальше життя не таким, яким воно є зараз. Мені зараз не хочеться жити, тому мені це не подобається. Я ненавиджу людей, я ненавиджу саме життя, я ненавиджу весь світ. А якщо я житиму далі, то напевно не зможу почуватися щасливим, якщо ця ненависть в мені залишиться. Моя головна мета – позбутися цієї ненависті. Я не знаю, що там буде далі і як складеться моє життя, але якщо я не позбудуся цієї ненависті до усього живого, я не зможу нормально жити. Зараз для мене головним є тільки це, тому що від цього залежить моє майбутнє, якщо воно комусь узагалі потрібно… Це все, – сказав Іван і зняв свої велетенські окуляри, дивлячись на лікаря затуманеним поглядом.

– Дякую, Іване, що відважилися першим прочитати нам свій твір! Правда, я сподівався на трохи більший обсяг, але і те, що ви написали, теж змушує нас задуматися. Отже, головна мета вашого подальшого життя, як ви вважаєте, це – позбутися ненависті, аби далі жити нормально. Що ж, я думаю, що наші спільні заняття рано чи пізно допоможуть вам досягти своєї мети, і колись ви зможете з упевненістю сказати, що нарешті відчуваєте здатність любити. Принаймні, я зроблю усе можливе для цього. – Олег Петрович широким жестом запросив почитати свої думки наступного пацієнта.