Подзвін з-під води - Терлецький Валентин (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗

Продовжуючи цілувати її оголену мармурову шию, він розчахнув на ній тоненький рожевий халат, і той повільно сповз на підлогу. Підхопивши її на руки, Антон переніс Валерію до їхньої кімнати й обережно поклав на ліжко, продовжуючи цілувати її запашне тіло. Вона дихала важко й уривчасто, а її руки повільно розстібали на Антонові сорочку. Врешті, він сам вивільнився від залишків одежі й знову прикипів до її вуст. Валерія спроквола відповідала на його поцілунки, все ще не наважуючись повністю віддатися любовному шалу. Антон запалювався все більше і вже не міг стримувати своє всепоглинаюче бажання оволодіти цією жінкою.

– Оксано! – раптом зірвалося з його вуст, й одразу після цього слова у всьому світі зупинився час. Вони обоє завмерли, наче два айсберги у Льодовитому океані, що відчули і зрозуміли одвічну порожнечу самотності. Вони чули, як ця мить стала схожою на доісторичну кригу, що назавжди заморожує все живе, і як світ навколо них завмер від непереборного жаху.

Вона повільно, але рішуче відштовхнула від себе Антона і зіщулилась на ліжку, підібгавши під себе ковдру. Він не заперечував і сам відсторонився від неї, присівши на краєчку ліжка. Між ними запала важка темна тиша, яку, здавалося, не в змозі порушити навіть всесвітня катастрофа. Невідомо, скільки спливло часу, поки Антон наважився поворухнутися. Він спробував накрити голу Валерію ковдрою, але вона цупко тримала її обома руками, відвернувшись до стіни. Тоді він обережно доторкнувся до її стегна і спробував його поцілувати. Але вона різко сіпнулася вбік і з головою накрилася ковдрою. Антон одягся і сів у крісло поруч з ліжком. Дивлячись крізь вікно на блідий місяць, що плавав у в'язкому мареві чорних хмар, він впав у дивне забуття. Перед очима майоріли десятки химерних образів, що звідкись з'являлися, кудись зникали, перепліталися, гуркотіли, танули, не полишаючи по собі найменшого сліду, розсипалися на тисячі дрібних деталей. Прокручуючи в голові події останніх днів, він розумів, що зараз його життя – просто нецікавий і нікому непотрібний план дій, який необхідно щодня виконувати – механічно, безтямно, вимушено. І рано чи пізно навіть цей безглуздий план закінчиться, увірветься, заклякне. Що тоді залишиться? Невідомо. Невідомо. Не… ві… до… мо…

19

Вони прокинулися й одразу стали дослухатися до одноманітного шуму, що долинав з вулиці. За вікном вирувала ціла злива, було темно і непривітно. Валерія мовчки пішла на кухню і приготувала легкий сніданок. Проте апетиту ні в кого з них не було. Мовчанка затягувалася, тому Антон вирішив діяти.

– Вибач мені за вчорашнє. Це сталося несподівано навіть для мене самого. Якби ти знала, як я зараз себе картаю за це, – обережно вимовив він, боячись подивитися Валерії прямо в очі.

– Я не ображаюся, чесно. Я все розумію… Ти мене теж вибач. Просто я не можу так… швидко звикнути до тебе… вибач…

– Нам потрібно сьогодні вертатися додому. Шкода, що ллє дощ, так би пройшлися ще містом.

– Насправді, нам нічого не заважає це зробити, навіть дощ! – І Валерія, демонстративно покрутила парасолькою перед собою, як кілька днів тому Антон, ніби запрошуючи його підтримати її бойовий настрій.

Незабаром вони вже знову гуляли містом, парком, пляжем, сиділи в кафе, смакували інжиром і домашнім вином, споглядали за неквапливим дощовим буттям цього маленького клаптика кримської землі. Потроху дощ ущух, і в повітрі розлився скажений аромат південної флори, що напоював тіла й душі цілющим відчуттям суцільної свободи й радості. Кудись непомітно щезли сум і роздратування, і вони навіть не помітили, як почали посміхатися одне одному.

Валерія кружляла серед могутніх дерев і кущів у парку, ховалася за ними, лякала Антона та інших перехожих і взагалі – веселилася, наче маленька дівчинка. Антон спостерігав за нею з ніжністю і водночас – з якоюсь тихою журливістю, наче розумів, що все це ненадовго, що незабаром це минеться, розчиниться, розтане, як казка, яку чув колись у дитинстві, а тепер марно намагався згадати. Він не знав, що очікує їх у майбутньому і що запланувала їм доля, проте ловив себе на думці, що зараз хотів би зупинити цю мить, змусити її тривати якнайдовше, зостатися в цьому дні і в цьому часі назавжди. Йому було добре зараз, і він не хотів відпускати від себе це відчуття затишного скороминущого щастя, що вперше за довгі місяці страждань раптово зірвалося на нього з верхів'їв цих старезних живих дерев. Він йшов стежкою за цією жінкою, що бавилася, наче дитина, листям, шишками, гілляччям, стрибала через повалені стовбури, збігала вниз крутими схилами, лягала на лавках, висіла на гілках дерев, дражнила місцевих птахів і, на диво, сміялася. І йому було так радісно і так гірко від цього, що хотілося закрити очі й назавжди втримати цей образ у своїй пам'яті, назавжди закарбувати його і жити далі лише з цим відчуттям. І вона, здається, прагла того ж.

Уже ввечері у Сімферополі, сівши до потяга на Київ, вони почали згадувати всі місця, де встигли побувати за ці п'ять днів відпочинку. Їхній вагон був напівпорожній, а єдиний сусід по купе одразу розстелив постіль і сумирно заснув, тому вони до глибокої ночі розмовляли тихцем у коридорі вагона.

– Знаєш, я дуже добре відпочила за ці дні. І навіть дощ не зіпсував настрій. Така чудова подорож! – сказала Валерія, пропускаючи за спиною похмуру повнотілу провідницю, яка ходила туди-сюди у своїх невідкладних справах.

– Я теж добре відпочив і відключився від міської суєти. Дякую, що погодилася на цю мандрівку! – відповів Антон, вдивляючись в її очі, що мерехтіли і стримано посміхалися у тьмяному світлі ліхтарів, яке зрідка на повному ходу заплигувало у вікна потяга, затримувалося на мить в її зіницях і зістрибувало далі у темну невідомість за вікном.

– Та ні, це я тобі вдячна, що вивіз мене з того пекельного міста! Ще трохи там, і я б напевно збожеволіла. А ти, виходить, мене врятував, – вона вдячно зазирнула в його очі і поклала свою руку на його, що трималася за поруччя.

Цієї миті похмура повнотіла провідниця знову невдоволено протиснулася між ними і стінками купе і, похитуючись та щось бурмочучи собі під ніс, пішла далі вагоном. Вони вирішили іти відпочивати, і невдовзі неспокійний дорожній сон охопив їх своїми химерними видивами, які настирливо проривалися крізь монотонну хитанину поїзда.

20

…Ранком їх вагон заповнився галасливими і вже вельми п'яними людьми, котрі явно не бажали спати і сновигали з купе в купе у пошуках продовження тільки їм одним відомого свята. Нічний сусід Валерії та Антона вийшов десь ще під ранок, і на вільні місця до них тепер підсіли двоє з цієї веселої компанії – огрядна жіночка з фіолетовим волоссям і розмальованим всіма можливими косметичними кольорами обличчям та невеличкий чоловічок із старовинним шкіряним портфелем у руках. До них постійно зазирали їхні попутники – щось кричали, відкорковували пляшки, намагалися залучити до пиятики й Антона, але він мовчки відмовлявся. З уривків розмов він зрозумів, що це повертаються до столиці його колеги-журналісти, які всю ніч гуляли на презентації якогось модного журналу в Дніпропетровську.

– Колеги розважаються! – кивнув головою Антон на попутників. – Я такі діла знаю – тепер вони питимуть до самого Києва без упину, ось подивишся.

Валерія з острахом поглянула на жіночку з фіолетовим волоссям, яка замість того, аби лягти спати після бурхливої ночі, розклала на столі всю свою велетенську косметичку і без особливого успіху намагалася дати лад своєму різнокольоровому обличчю. Між тим чоловічок з портфелем вирушив кудись у напрямку тамбура і довго там пропадав, поки, нарешті, знову не ввалився до їхнього купе, бризкаючи направо і наліво злісним матючинням.

– От козли! Я так і думав, що вони – кляті педики! Всю ніч спостерігав за ними, але не думав, що вони причепляться саме до мене! Брудна гидота! Ну я їм зараз покажу, як жартувати з нормальними мужиками! Я покажу зараз! – Чоловічок тримався обома руками за верхню полицю і напружено дивився в прочинені двері купе.