Подзвін з-під води - Терлецький Валентин (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗

– Та не треба, облиш! Це не головне. Чесно кажучи, я терпіти не можу свій день народження, і подарунки також. Якось незатишно при цьому себе відчуваю. Я он навіть вимкнув свій телефон, аби не чути поздоровлень – просто не хочу нікого слухати зараз.

– Дивно. А я раніше любила дні народження і всі інші свята – все, що не вписувалося в межі звичайних буднів… І все одно я тебе вітаю з твоїм святом! Будь здоровий! – Валерія наблизилася до нього і обережно поцілувала в щоку. Постоявши кілька секунд впритул до Антона, вона, нарешті, ступила крок назад. – Ну то де ж ми відзначатимемо твій день? – грайливо спитала вона.

– Пропоную піти до ресторану, чогось попоїсти і випити. Згода?

Вони зайшли до невеличкого затишного ресторану і замовили пляшку вина. Поки Антон робив замовлення по кухні, Валерія кудись непомітно щезла. Повернувшись за десять хвилин, вона таємничо тримала руки за спиною і загадково усміхалася.

– Ось тобі подарунок. Приклади вухо і послухай – це голос моря. Хай він нагадує тобі про цю нашу подорож і про мене. Коли тобі буде особливо нестерпно і боляче – слухай її. – І Валерія поклала на стіл перед Антоном велику жовту мушлю розміром із середній кавун.

– Ух ти! Дякую щиро! Де ти її взяла? – посміхнувся у відповідь Антон.

– Де треба, там і взяла. Ну як, подобається?

– Аякже! Дуже подобається. Спасибі! – Антон одразу приклав мушлю до вуха і з насолодою довго дослухався до її відчутного шуму. Він навіть заплющив очі, аби повністю віддатися цій медитації. Здавалося, він сидів би так вічно, але над ними голосно кашлянув офіціант.

Після ресторану вони знову пішли до парку і довго гуляли серед вічнозелених рослин і дерев, вдихаючи їхнє цілюще повітря і насолоджуючись краєвидами моря і гір, що причаїлися з обох боків парку, наче його охоронці. Зверху нависали масивні гори у чалмі важких сірих хмар, а внизу голосно дихало неспокійне темне море.

– А, це ви? Ну як вам відпочинок у нас? – раптом почули вони за спиною знайомий голос. Це був Павло Петрович, який проводжав кудись чергову невеличку групу туристів.

– Усе чудово! Дякуємо за турботу! – озвалася Валерія, привітно всміхаючись.

– Бережіть вашу дружину, молодий чоловіче! Вона у вас – справжній скарб! – сказав Павло Петрович, по-змовницьки підморгуючи Антонові. – Удачі вам!

– Так дивно, що він сприйняв нас за сімейну пару! – перервала тишу Валерія, коли Павло Петрович щез за поворотом.

– Так, це дивно… Хоча, можливо, він має рацію? – Антон зупинився і багатозначно поглянув в очі Валерії.

– Що ти маєш на увазі? – обережно запитала вона, з острахом відсторонюючись від Антона.

– Та ні, нічого… Вибач, – Антон різко рушив уперед, поклавши руки до кишень пальта і втягнувши голову глибше у шарф.

– Стій, Антоне, зачекай! Я тебе образила? Антоне! – Валерія побігла за ним і зупинила його біля велетенського дерева, на гілці якого гризла горіх маленька руда білка. Шкаралуща горіха впала Антонові за комір пальта, і він здригнувся, наче від глибокого забуття.

– Дивись! На тебе білка скинула ошмаття від горіха! Це тобі помста за те, що ти на мене образився! – І Валерія обома руками взяла Антона за комір пальта і пильно подивилась йому в очі.

Він якось прохолодно зустрів її погляд, витримав його байдуже і порожньо, й вона поволі відпустила руки. Постоявши ще кілька хвилин, вони поодинці рушили стежкою далі у глиб парку.

Смеркалося. Дощ посилився. Вони мовчки поверталися додому. Кожен думав про своє. Антон подумки картав себе за те, що дозволив вилитися назовні давно тамованим почуттям, Валерія – за надмірну чутливість. Обоє розуміли, що їхні теперішні стосунки – лише початок чогось більшого або кінець чогось іншого. Але обоє не знали, як їм бути далі.

Валерія боролася з двома сильними почуттями, що буквально шматували її душу, краяли на тисячі шматків, рвали в різні боки. Вона тужила за Сергієм, кохала його всім своїм єством, не мислила своє подальше існування без нього… Але не лише це мучило її повсякчас. Насправді їй хотілося знайти вихід з цього запаморочливого тупика. Вона розуміла, що Сергія не повернути, а жити без нього не вистачало ані сил, ані бажання. Повна апатія і горе, почуття безпросвітної самотності, що оволоділи нею, все ж не могли тривати постійно, й інколи, наче несподівана блискавка серед безхмарного неба, її душу розбивало навпіл усвідомлення того, що їй дуже, дуже, дуже хочеться вибратися з цієї безодні на поверхню, туди, де вона зможе вдихнути чисте повітря свободи, не пересичене отруйними газами горя. І цей чоловік поруч, Антон, міг би стати тією рятівною соломинкою, яка б витягла її з мороку біди. Але… Але він – чоловік, і цим усе сказано. Він – інший, зайвий, чужий, невідомий. І навіщо вона зараз із ним – досі незрозуміло для неї самої. Чи шукає вона заміну Сергієві? Ні. Однозначно. Чи шукає вона просто чоловіка, аби заповнити ним утворену душевну і фізичну порожнечу? Ні. Чи потрібен він їй як утіха, розвага, подушка для сліз, як тимчасове забуття? Ні. Тоді навіщо це все? Невідомо. Але, тим не менше, зараз вона чимдуж потребує живого спілкування, дружнього плеча поруч, опори і підтримки, інакше її порожнеча стане всеохоплюючою, непереборною, загальною, остаточною. Можливо, саме заради цього вона зголосилася на цю подорож і ці стосунки? Можливо. Та що ж очікує їх далі? На це питання в неї не було відповіді, тому вона мовчки і напружено дивилася в сизу далечінь понад деревами, що тривожно ховалася за високими холодними горами.

Антон майже фізично, шкірою відчував її величезне душевне напруження, бо зараз їхні душі бриніли однією високою нотою на межі повного зриву. Він розумів: усе, що між ними зараз відбувається, врешті не призведе ні до чого, окрім нових душевних травм. І у нього, і в неї. Надто мало часу минуло з моменту смерті їхніх коханих. Можливо, за інших обставин, або колись згодом, їхні стосунки і мали б шанс вижити і перерости у щось серйозніше, але зараз… Зараз він дивиться на неї, говорить з нею, а бачить перед собою лише Оксану, слухає її, а чує Оксану, думає про неї, а насправді лише про Оксану. І так постійно. І якось по-іншому просто і не може бути, бо він кохає лише Оксану. Цим усе сказано. А далі що? Як бути далі з цією жінкою, яка зараз іде поруч у сизуватих сутінках і, напевно, думає про те саме? Антон жахнувся, бо йому раптово схотілося нагримати на неї, образити, прогнати назавжди від себе і зі свого життя. Він розумів, що це було б несправедливим по відношенню до неї, але ніяк не міг завадити цьому підступному бажанню, що заповзло отруйною змією в його душу і наповнювало її чорною жовчю. Він намагався взяти себе в руки, притлумити свою несподівану лють, загасити її якимось іншим почуттям, але не відчував нічого, окрім безпросвітної відрази. Під горло підкочував гнів, до якого, здавалося, можна було доторкнутися рукою, помацати його і відчути всі його звивини й опуклості. Він намертво застряг у горлі, не даючи прорватися назовні навіть звичайним словам. Таку болючу мішанину з гніву, образи, самотності, розпуки він кілька разів відчував у дитинстві, коли йому однієї миті починало здаватися, що увесь світ налаштований проти нього і що всі навколо – запеклі вороги. От і зараз він навіть яскраво пригадав смак свого дитинства, настільки схожим був теперішній його стан.

Вони дійшли до будинку, в якому зупинилися. Валерія пішла всередину, а Антон залишився перекурити надворі. В освітленому вікні крізь штори він бачив її силует – як вона стеле постіль, як перевдягається, як дістає зубну щітку і пасту. І чомусь від споглядання за цією тінню на фоні тихого рожевого світла у нього поступово відлягло від серця, його гнів почав танути, наче крига, а лють через чоботи відходила кудись під землю. Докуривши, він із завмиранням серця зайшов до будинку і відчинив вхідні двері їхньої кімнати.

Валерія була у ванній. Антон причаївся в темному кутку біля пральної машини і зачудовано слухав, як за дверима дзюркотить вода з душу. Здавалося, минула ціла вічність, поки двері ванної кімнати, нарешті, прочинилися, і Антон, майже не тямлячи себе, відчуваючи лише сильне тремтіння в колінах, наче уві сні вигулькнув зі своєї схованки, обійняв Валерію і почав скажено, нестримно цілувати її мокре, духмяне від шампуню волосся, чоло, губи, ніс, очі, шию. Вона зойкнула від несподіванки, впустивши на підлогу рушника, яким витирала голову, але не супротивилася, підставляючи обличчя під несамовиті поцілунки Антона.