Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги без сокращений .TXT) 📗
То була вже третя пропозиція Павлові Петровичу Скоропадському. По другій він справді зрікся посади, про першу, і то настійну йому пропозицію, знало вель- ми мало, навіть серед найближчих людей.
…Святкували двохсотліття Полтавської битви. Бучно так святкували, силячись витворити з Полтави
«город русской славы и русского оружия». Гримлять на могилах оркестри, імператор Микола ІІ, великий
князь Михаїл Олександрович, Фредерікс, Сухом- линов, Столипін, принц Ольденбурзький любуються почесним караулом у Ставці під містом. І тут комусь з царедворців стукнула в голову думка, що є добрий шанс удостоїтися високого благовоління: вірнопідда- ним малоросам зробити істинно царський дарунок — присвоїти спадкоємцеві древнього роду титул гетьма- на. Як не перебирали, а кращого, аніж полковник Павло Скоропадський, віднайти не змогли — флігель- ад’ютант імператора, бойовий офіцер, що зажив слави в минулу війну.
Ні, — тільки й сказав на пропозицію Скоропад- ський.
Як? Як сміє він відмовлятися від такої імператорсь- кої честі? Чи розуміє він, що ставить на кін свою кар’єру, своє майбуття?
Ні, — повторив Скоропадський, стиснувши зуби. Флігель-ад’ютант Павло Скоропадський супрово- джував, звісно, скрізь імператора, а від його, тренова- ного на війні, уважного ока багато чого не могло при- ховатися. Шпалери військ по вулицях та дорогах скрізь були завчасно вишикувані, аби, крий Боже, хтось не наблизився до царя. «Союз русского народа» і
«казацкие» полки оточили місто, поїзди з Полтави не відбували й не приїздили, на вулиці, розташовані біля місця святкування, нікого не допускали, чимало їх дро- том колючим обгородили — то не приїхав господар землі, то прибув переляканий і сторожкий окупант.
Ні, утвердився в думці тоді Скоропадський, він бойовий офіцер, не раз смерті дивився в приплющені очі і ще, як треба буде, не злякається глянути, але лялькою оперетковою та блазнем його не зробить ніхто.
Тож довго з ним провадили перемовини хлібороби- державники, довго не мали відповіді, довго важив і
зважував усе в душі Павло Петрович, доки дістали згоду однодумці Липинського.
21
Кахкав ситою качкою паровоз, пускав угору довгу цівку білої пари, рушаючи з віденського вокзалу, на прощання махали руками услід потягу ті, хто на перо- ні проводжав пасажирів, роз’їхалися учасники уста-
новчого зібрання хліборобів-державників, і Липинсь- кий найняв візника, вертався у враз спорожніле своє помешкання. Але не було у В’ячеслава Казимировича відчуття того полегшення, що звичне після справи доконаної, навпаки, клопітливі думки голову обсіда- ли, як наприкінці травня дрібна мошкара у мокру погоду обсідає худобину чи людину в рідних його Затурцях…
Можна ще підписати хоч п’ять засадничих і вельми правильних документів, сотворити кілька союзів або спілок, але все лишиться мертвим, зжовтілим від часу папером, як не буде твердого шляху, що ним той союз чи спілка рухатися має, як не буде твердої теорії. Такої твердої, як бруківка ота, якою стугонять під ним колеса найнятого візниці, — покладена бозна- коли, та бруківка століттями тепер людям слугує.
Так, В’ячеславе, тобі вже не треба, звісно, починати з чистого аркуша, який перед собою поклав і ото міз- куєш про заглавні рядки на ньому. Насамперед потріб- но заснувати видання, хай воно на перших порах ще не стане періодичним, прийдуть колись же ліпші ча- си, налагодиться регулярний вихід; навіть назву його обговорили й узгодили — «Хліборобська Україна». Ти видрукуєш у тому виданні свої «Листи до братів-хлібо- робів», он стос чималенький написаного на столі
лежить, і той стос щодня підростає. З пережитого, збо- леного і вимученого за останні роки ти дійшов для себе безперечного висновку, що бідою найбільшою і най- скулкішою став брак чіткої теорії побудови держави: один з даху волає почати будову, другий кличе сто- лярку найперше стругати, а третій ніяк не зважиться, чим той дім критимуть… Через брак того креслення, бодай начерку первісного, і чвари поміж теслів та мулярів безперестанні йшли і діло на підвалинах ще губили.
А як вже писав свої «Листи до братів-хліборобів», то принесла пошта від Андрія Жука привітання з юві- леєм, трішки гірким ювілеєм, трішки ностальгічно щемливим: то ж бо десятиліття збігло від таємної наради у Львові українських емігрантів і галицьких діячів. Як давно те було, коли ти запропонував створи- ти Український інформаційний комітет, почати видання «Вільної України», готувати меморандум для підвалин Спілки визволення України. Інформаційний комітет запрацює, жилавим вродиться, з виданням, на жаль, щастя не мали, а Спілка визволення в плоті й крові постане лише років через три.
То не десяток літ, то життя цілісіньке промайнуло, де за спиною війна світова, заметілі на розбурханій колотнечею революційною твоїй землі, життя непро- сте дипломата. Все відкинувши, взявся відписувати давньому приятелеві.
«9. ІІІ. 1921
Райхенав
Любий мій Товаришу!
Дуже сердечно дякую Вам за Ваші привітання з нагоди нашого десятилітнього ювілею. Ваша картка глибоко мене зворушила і разом навіяла сумні думки. Хто сьогодні біль- ше знає на Україні про цей наш ювілей, який все ж таки має деяке значіння для історії нашої політичної думки і нашої культури? — Жук, Липинський і хіба Бог, якому колись
розкажемо про те, як повинна була бути збудована і як дійс- но будувалась Українська Держава. І де сьогодні всі ми, учасники наради у Львові 4–6 марта 1911 року? Розєднані, розпорошені, посварені, ображені взаїмно — одно слово, повернуті в «первобитноє состояніє» до цієї наради. А ми ж мали в своїх руках талісман-ідею, ідею, яка в кінці перемог- ла, викинувши нас одночасно за береги життя…»
Тим паче, гадав Липинський, запечатуючи конверт, потрібна теорія, яка до кореня скосить оту найбільшу нашу біду — чи то вроджену, чи занесену лихими віт- рами, мов гидкий осот, який запаскудить цілісіньку, так дбайливо доглянуту досі, нивку.
«Всякий повинен знати, — писав Д. Греголинсько- му, — що така сварка і брак єдности погубить нас знов, як настане наше слідуюче політичне Різдво. Як же зробити, щоб цієї сварки і розєднання не було? Ось питання, над яким ми повинні думати про всяк час».
А на нотки зневіри, такі зрозумілі й такі неприй- нятні, відказував без вагань:
Державна неміч, в якій опинилася Україна, не вічна. Сили, які розвалили зачатки нашої державно- сти, зуживаються. Кожний день панування наближає ці сили до їхнього кінця, а нас до нового політичного Різдва. Воно прийде знов, як вже не раз приходило в нашій історії. І від нас самих буде залежати, чи зумієм ми врешті як держава народитись, чи знов в момент народження згинемо.
«Як же і хто будувати має, — думав і нотував ті роз- думи Липинський, — чому один етнічно відмінний люд, «посідаючи свій окремий характер, тип, терито- рію, окрему розговірну мову (напр., провансальці, бретонці, шотландці, ріжні германські племена, ка- шуби і т. д.), націями не стали, а инші такі ж етнічно відмінні колективи в собі прикмети окремої індивіду- альної нації розвинули? Значить, не етнографічна маса, яко така, не тип, не характер, не мова, не окрема
територія творять самі по собі, автоматично, націю, а творить націю якась активна група людей серед цієї етнографічної маси, група, що веде серед неї перед в розвитку обєднуючих, організуючих, будуючих націю політичних вартостей».
Хто вони, ці «Божі люде» нації? — запитував сам себе, як писав, Липинський і навіть роззирався мимо- вільно порожньою кімнатою, мов десь у закутках міг їх раптом видивитися та вигледіти.
Він назве їх, аби уникнути довгих окреслень, націо- нальною аристократією. Хай то буде означенням гру- пи найкращих в той історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в той час організатори, правителі та керманичі. І не важить, чи то лицарі-феодали, двірська французька шляхта і офіцери Наполеона, прусські «юнкери» часів Германської імперії чи фінансова буржуазія, що пра- вить ниньки Америкою, російська бюрократія часів імперії чи англійська робітнича аристократія — навіть теперішні російські «совнаркоми», коли б вони не пограбували російську націю…
