Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги без сокращений .TXT) 📗
Я ще розумів би Вас, якби Ви зв’язували свої заміри з Вишиваним, про якого ми нічого, крім доброго, не знаєм, а комбінація з Скоропадським безнадійна! Всі ми його добре пізнали, і я волію вже ліпше комбінацію з Леніним, як з цією гидкою нікчемністю. Знов кажу, я вважаю величезною помилкою повстання проти Скоропадського, саме тоді, коли ми мали вже половину своїх міністрів, але ще більшою помилкою вважаю думку про нову комбінацію з ним… Мені тільки досадно на Липинського та Вас, яких я вважаю за людей розум- них і чесних, що Ви встряєте в таку брудну справу».
На ці роздуми вголос Скорописа, на ці прикрі й гіркі слова В’ячеслав Казимирович не зразу своє від- казав, він подумки підбирав якесь порівняння чи образ для відповіді, і тільки по довгій мовчанці додав:
Ми не можемо вилізти або вискочити із свого часу, як з сорочки… Ми не маємо іншого, ліпшого в чомусь народу, який витворив саме таку, а не іншу, мудрішу і досконалішу, власну еліту. Мусимо діяти саме зараз і саме за цих обставин.
А ще Липинському подумалося, що такий похму- рий, як осіннє надвечір’я у час жидівських кучок, гні- тючий настрій Чикаленка почасти можна пояснити його істинним бідуванням. Що ж до гетьманської справи, то Євген Харлампійович не завше такий кате- горичний, хоч майже завше у судженнях різкий, як добре виклепана коса. В час останньої зустрічі вони розговорилися про Симона Петлюру.
От вона, доля людська, — казав Чикаленко, з жалем похитуючи головою, — ще недавно він вважав-
ся за найбільшого чоловіка на Україні, за геніальну людину, і коли я осмілювався не згоджуватися з цим і казав, що Петлюра замаленький для теперішньої епохи, то всі певні були, що я це кажу через те, що уряд Петлюри одібрав у мене маєтки. Але не тільки Петлюра, а й Грушевський, та навіть Винниченко, — як виявилось, вони були не більшими, як Петлюра, — не зрозуміли і не вгадали, на кого опертись і якою дорогою треба йти, щоб опанувати подіями.
Хвильку помовчавши і хитро примруживши очі, Євген Харлампійович додав:
На мою думку, ви, В’ячеславе Казимировичу, разом із Шеметом та Скорописом стояли весь час на певнішій дорозі, але соціалісти наші з Грушевським та Винниченком на чолі своїми демагогічними заходами потягнули за собою революційні елементи народу, тобто босячню, і завели їх, темних, в провалля, де й погинула наша справа.
Якось перед тим Євген Харлампійович доволі від- верто, як то завше мав звичку, виказав свої міркуван- ня про отой «революційний елемент»:
До революції ця верства населення стояла най- нижче через свою нездатність, ледарство, пияцтво, а часом і недугу та нещастя; вся вона була озлоблена проти всякого, хто щось мав, хто стояв вище, бо вона заздрила всякому маючому, а він, в свою чергу, ста- вився з презирством до цієї голоти і експлуатував її. Тепер ця верства — оті босяки поставлені в становище панів, владарів, яким підлягає все населення.
А на завершення Чикаленко відрізав, дивлячись у вічі незмигно Липинському:
Та сільська маса, якої Ви були речниками, ви- явилася надто боязкою і неактивною, щоб вихопити владу у босяка, бо тому губити нічого…
23
Симон Петлюра видався Чикаленкові втомленим, навіть змученим, чимось пригніченим, помітно поси- вілим і постарілим. Євген Харлампійович поцікавив- ся, природно, з якої причини його викликали оце з
Чехії у Варшаву, надто складно тепер добиратися. Та й хворість насідала в останні тижні, боявся зомліти в дорозі.
Нам дуже хотілося б порадитися з представника- ми української буржуазної верстви, а особливо з вами, що весь вік відпрацювали для нашого відродження, — відповів Петлюра, і Чикаленко звернув увагу, що у нього ще й мішечки з’явилися під очима, мов від до- брячого перепою, хоча напевне знав: того за Симоном Васильовичем не водилося. — Шкода, що нема Лівицького, ми хотіли б разом послухати ваші думки. Чи не могли б ви провести пару деньків у Варшаві, доки приїде Лівицький?
Чикаленко останнім часом добряче хворів і аж ніяк не у захваті був від такої перспективи.
Симоне Васильовичу, ви ж і без Лівицького знає- те, які поставити запитання… Зрештою, і по тому дум- ками зможете вдвох обмінятися.
Петлюра вагався, не маючи відразу, що відказати, але після роздумів додав:
Знаю, звісно… Нам конче важливо почути вашу точку зору про договір, який маємо підписати з поля- ками.
Симон Васильович підійшов до великої карти, що на стіні висіла, і взявся водити по ній незаструганим кінцем олівця.
Границя з Польщею приблизно має піти від Дністра по Збручеві, далі по Стиру та Прип’яті до Дніпра. Натомість Польща за те визнає на Сході
Українську державу в її етнографічних межах, зобо- в’язується помогти військом і технікою вигнати боль- шевика, очистивши повністю Лівобережжя.
Щось знайоме промайнуло у пам’яті Чикаленка, ще й таке, до чого відчув наплив раптової гіркоти. Це вже було, було, було…
Не вірю, Симоне Васильовичу, в успіх та добро сього договору, — Чикаленкові не випадало ховатися за кругленькими, обтічними словами. — Він немину- че скінчиться так само, як і договір Івана Виговського, бо не всі дії враховано третьої сторони, Москва неми- нуче щомоці шкрябатиметься відхопити Україну. І вся катавасія з українською державністю скінчиться майже точнісінько так, як прикро все відбулося у сім- надцятому столітті — Москва нашим коштом спільно з Варшавою розшматують Україну якимось ново- спеченим Андрусівським договором.
Тоді підкажіть інший вихід. Хіба це не остання спроба зберегти нашу державність? — підняв здивова- но й навіть сердито брови Петлюра.
Євген Харлампійович бачив на карті не тільки лі- нію по Дністру, Збручу, Стиру й Прип’яті, він перевів погляд у західний бік, де частину української землі охоче відріжуть собі чехи, румуни й мадяри, а москаль лишиться на Лівобережжі — на п’ять частин, наче торта, все розчвахтають…
Справді, не вродився ще Соломон, що нараїть тут вихід. Не слід було повстання супроти Скоропадського підпалювати та валити державу, що вже на ноги спина- лася. Ну, та минулося се… Коли хочете пробувати, то на страх і ризик спробуйте. Зрештою, схожа потуга- проба для імені Виговського зберегла людську, досить пристойну історичну репутацію.
Довгою була та непроста мова, вони немов блукали лабіринтами, з яких невідомо чи й взагалі був десь
рятівний вихід, а ще блукали нерідко із зав’язаними очима — не дано людині наперед знати долю.
Залишайтеся, пообідаємо разом, ще поганяємо ті думки, — запропонував насамкінець Петлюра.
Дякую красно, але маю відмовитися: через хво- рість свою сиджу на дієті, мені зась усе те, що всім на здоров’я… Але Лівицького, хай буде по-вашому, таки дочекаюся.
Коли через кілька днів над’їхав Лівицький, то мова пішла по другому колу, хіба спинилися довше на орга- нізації урядового апарату.
Ми телеграфічно вже запросили Липинського на посаду міністра зовнішніх зносин, Скорописові пропо- нуємо міністерство внутрішніх справ, Шелухіну — юстиції, Лукасевичу — здоров’я, а вас просимо очоли- ти міністерство справ земельних. Гадаю, на вашім імені помиряться всі українські і неукраїнські кола, воно підніме авторитет всього уряду.
Дякую на красному слові, — аж скривився Євген Харлампійович від мимовільної похвали, хоч звучала вона цілковито щиро. — Тільки не вірю в можливість зладнати державу з поміччю поляка чи іншого ще сусіда. Але якби й раптом взялася десь така віра, то однаково не маю здоров’я. Щодо інших міністерств, то кожен сам нехай зробить вибір.
Чикаленко подумки прикидав у думці, що й Липинський, напевне, не дасть згоди, бо й в нього здо- ров’я абияке, та ще злі люди капості чинять. Хтозна, чи від безділля, чи від злого умислу, тільки недруги розносять плітки, що коли Липинський кріпко зап’є, то спершу тримається як українець, потім удає із себе російського офіцера, а врешті, як зовсім вже під кутом, то починає кричати: «Jestem szlachtic honorowy!» Ці невмиті губи плещуть подібні байки, аби хоч якось підпсувати авторитет людини та поста- вити під сумнів його українськість — як не з’їм, то
