Предок - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Завзятий був старий.
XI
Пісченко,по приїзді до Києва, мав багато роботи в гетьманській канцелярії. Виговський поїхав на Різдвяні свята додому; роз'їхалися й деякі інші «літерати». Тим часом Хмельницький вів доста велику кореспонденцію, і проволоки вона не терпіла. Тож і другого дня Різдва Пісченко перед службою божою прийшов до воєводської палати у замку, де жив тепер Хмельницький, до роботи. Хмельницький пізно вернувся з вечора від патріарха, у котрого часто бував ці дні й довго просиджував, і Грицько, не ждучи його виходу, приладився до роботи. Хмельницький дійсно вийшов до його аж перед самим богослужінням.
— Гаразд, синашо,— привітав він Грицька,— що ти вже коло роботи, а я заспав — засидівся у панотця, аби ти чого злого не подумав.
Хмельницький був веселий і говіркий, що часто бувало з ним в ці останні дні. Він взагалі переживав, видко, якісь важливі внутрішні переміни, часто задумувавсь, а то знов бував балакучий, в якімсь піднесенім настрої. Це тлумачили переважно впливом розмов з патріархом, чоловіком дуже освіченим, з широким політичним світоглядом. Грицько почав здавати гетьманові справи з своєї кореспонденції, але Хмельницький перебив його:
— Але що ти виглядаєш якось сумно, мов би що загубив? Признавайся!
— Та я нічого...
— Кажи кому іншому! Що тобі сталося?
— Та сором ніби сказати, батьку! За дівчиною тужу.
— От тобі на! Нехай вона за тобою тужить, а не ти за нею.
— Та й вона тужить...— і Грицько оповів цілу історію, як вони любилися з Настусею і як отець Кирило нагло змінився до його, постановивши, що не віддасть доньки за козака.
— Прозивається Кирило Іванович? Та я його знаю гай-гай ще відколи!
— Може бути! Він теж казав, що вас знав!
— То в його одна донька? Гаразд, я вже знаю. А тобі кажу, що все це вийде на добре,— як мене знаєш! А тим часом не журись, і по служенію ото допиши.
Грицько, хоч не давав особливого значення словам Хмельницького, трохи одначе потішений був, поділивши своє горе з кимось іншим.
Другого дня — на св. Федора Начертаного — Хмельницький святкував свої іменини. На служенію патріарх причащав його і взагалі показана була йому всяка можлива честь. По служенію Хмельницький приймав у себе у воєводській палаті патріарха, митрополита, поважне духовенство, значніше міщанство. Це було щось посереднє між обідом і перекускою: подали горілки і при них солодкі закуски, пампушки з часником — на фундамент, далі — особливу якусь яєчню з ріжними травами, якої теперішні господині зовсім не знають, залиту мигдаловим оршадом рибу-осетрину з шафрановим, улюбленим в ті часи соусом; пили горілки, мед, пиво й різні вина — і привезені, й місцеві: в Києві тоді було багато винограду, особливо на монастирських і церковних грунтах.
Коли встали з-за столу, Хмельницький спитав між іншим митрополита:
— Щоб не забути: чи є, отче, може, тут з вами Матербозький протопоп?
— Єсть, а може, маєте що до нього?
— Маю, якби ви були ласкаві мені його показати? Я його колись знав, та не пізнав би вже.
Митрополит покликав до себе отця Кирила.
— От вже б не пізнав ніяк вас, панотче! — сказав до його гетьман, коли він надійшов.
— Чи можу служити ясновельможному? — запитав отець Кирило, поклонившись гетьманові.
— Маю до вас, отче, орудку, та не знаю, коли б мені з нею до вас можна було звернутися.
— Кожного часу готовий я, коли чим можу служити.
— Е, то орудка не мала, треба її докладно розібрати. Коли вам добре, то я до вас зайду завтра по служенію.
Отець Кирило заявив свою готовність прийняти у себе гетьмана й відійшов, ломлячи голову над тим, як його приймати, такого несподіваного й поважного гостя, а ще більше — що б то могла бути за «немала орудка». По довгих міркуваннях прийшов він до дуже невеселої гадки, що, мабуть, гетьман, осівшись в замку на Киселівці, потребує тих Матербозь-ких грунтів, що на Щекавиці. І вернувши додому, отець Кирило почав витягати старі акти, на які опирались були права Матербозької церкви на грунти, аби боронити її права перед ясновельможним гостем.
XII
Отець Кирило умисно трохи раніше скінчив служеніє, щоб самому поглянути, як при-брали хату до стрічі гетьмана. Та прибрали добре. Вистелили світлицю килимами, придбали доброго вина й відповідної перекуски. Настуся убралася в найкращу свою одежу, й отець Кирило вислав глядачів — виглядати гостей.
Хмельницький вибрався в гостину з паном Антоном Ждановичем, київським полковником, але взяв з собою й Грицька Пісченка. Грицькові він нічого не казав ані про свій замисел, ані про свою розмову з Матербозьким протопопом, але, коли Грицько тепер почув, що гетьман їде до отця Кирила, мусив догадатися, що гетьман щось хоче для нього зробити, і, не знаючи, що з того вийде, з великим неспокоєм їхав перед гетьманом із замку на Ки-селівці на подільський ринок. Кілька гарно убраних джур їхали за ними.
Був ясний морозний день, перед полуднем. Гетьман, виїхавши на ринок, де стояла Успенська церква, сказав Грицькові зачекати з джурами тут, а сам з полковником і з іншими джурами поїхав до попівства, й Грицько зостався зі своїми страхами й надіями.
Глядачі справді заздалегідь сповістили отця Кирила, що гетьман наближається, й ще гості над'їздили до подвір'я, а вже отець Кирило стояв у воротах, здалека вітаючи гетьмана.
Гетьман з полковником лишили під воротами джурів при конях, а знов іншим на руки скинули в сінях свої підбиті хутром кереї й шапки. Гетьман мав на собі ясно-синій жупан з дорогими гудзиками, підперезаний шальо-вим поясом; він був ще не старий, високий і сильний чоловік, з чорнявим, сухим і кістлявим лицем, як часто й тепер між чигиринця-ми; був веселий, «в гуморі».
На порозі світлиці чекала гетьмана Настуся, а служниця держала поставець з пляшками. Гетьман з полковником випили по чарці доброї горілки й, закусивши по-різдвяному не солодощами, а смаженою ковбасою, посідали на ослоні, а Настуся вийшла.
— Гарну доньку маєте, панотче! Шкода таке добро у себе укривати,— сказав гетьман.
— Що ж — вона мені не заважає! — відповів отець Кирило.
— Знаю, але час би їй і в своїй хаті панувати. А ми власне до вас у цій справі. їздили ми, бачите, по степах, по горах, по глибоких ярах, гонилися ми за великими звірями і загнали ми куницю аж у вашу столицю. Побачили ми слід до вашого двору, аж тепер бачимо, що то не куниця, а красна дівиця. Але знаємо й на той товар купця — маємо доброго молодця. Отже ваш крам, а наш купець, чи підійде наш добрий молодець?
Отець Кирило із зачудованням слухав таких несподіваних речей.
— Жартуєте, пане гетьмане!
— З жартами так далеко не їхали б,— відповів гетьман.— Та й не така це річ, щоб жартувати. Скажіть же нам, чи згодиться наш купець, добрий молодець?
— Як же зветься ваш купець, коли на те йде?
— З доброго роду й доброї слави, козак славний, а на ім'я зветься Грицько Пісченко.
— Грицько Пісченко! — із зачудованням скрикнув отець Кирило.— А ви ж звідки його знаєте, ясновельможний пане гетьмане?
— Де ж би мені його не знати: будисьмо з ним разом і на Жовтих Водах, і під Корсунем, і під Пилявцями, і під Замостям — скрізь з ним бували. Козак добрий, на все здався. Правда, пане полковнику?
— Еге ж, хлопець добрий, не пожалкуєте, панотче, як матимете такого зятя.
— Що ж, панотче? — запитав Хмельницй^ кий,— яке ж буде на це ваше слово?
Отець Кирило опинився в дуже трудному стані. Який там не є славний козак Грицько, але ж він не може бути таким богословом, якого треба, аби бути помічником і наслідни-ком отця Кирила. Не відмовити ж гетьманові!
— Що ж, то нехай донька скаже, то її річ.
Покликали Настусю.
— От, доню, сватає тебе Грицько Пісченко. Чи маєш свобідну волю йти за нього?
Настуся застидалась, і замішалась, і не могла нічого сказати.
— Що ж, доню? — вдруге запитав отець Кирило.— От пан гетьман чекають твоєї відповіді.
— Маю,— ледве чутно, спустивши очі, сказала Настуся.
