Вбивство Симона Петлюри. 1926 - Воронін Вiктор Миколайович (бесплатные полные книги TXT) 📗
Иногда петлюровцы заставляли матерей самих подставлять своих младенцев под нож; один удар шашкой, нанесенный по шее, и маленькое тельце, истекающее кровью, остается в руках матери, которой через несколько мгновений вспорют живот, – это произойдет тогда, когда она, осознав случившееся, дойдет до грани отчаяния.
В других домах жертв заставляли раздеться догола: целые семьи – тощие старики, толстые женщины, тоненькие девушки, подавленные стыдом и ужасом, – обнажали свою плоть. «А теперь танцуйте!» И они поднимали ноги, скакали, танцевали, и их убивали одного за другим, и последний из оставшихся в живых все танцевал и танцевал под гнусную ругань палачей, лишь для того, чтобы, наконец, свалиться с пробитым пулей виском или с пробитой грудью на трупы своих близких.
Некоторых голых евреев подвешивали за руки к потолку комнаты, где пылали в печке дрова. Солдатня забавлялась: а ну, кто сможет одним ударом отсечь большой кусок человеческой плоти! Потом они обжаривали эти куски мяса и впихали их в рот жертвы!
Прежде чем убить человека, они вынуждали его глотать свою одежду. Одного старика, побрив, заставили съесть собственную бороду, а потом, насладившись этим зрелищем, прикончили его.
Молодой Спектор был убит на глазах отца; после этого отцу приказали лизать кровь своего ребенка.
Они отсекали руки, ноги, губы, выкалывали глаза, вспарывали животы беременных женщин, и если в домах они пользовались лишь холодным оружием, то на улицах стреляли из винтовок, пулеметов по беглецам, которые выпрыгивали из окон.
Для тех, кто уцелел, удержавшись на кровавой волне, – осталась единственная возможность: исходить кровавыми слезами. И они-то очень хорошо знали, что проскуровский погром, который длился 3 часа и во время которого было убито тысяча восемьсот человек, а пострадало от трех с половиной тысяч до четырех, был лишь ничтожной каплей в огромном «предприятии» по уничтожению евреев, развернувшемся в стране, пока Петлюра держал Украину в своих когтях. Проскуров, Елисаветград, Житомир, Печера, Бар, Тульчин и пятьдесят других украинских городов и местечек стали свидетелями массовых убийств и мучений. С 1917 по 1920 год, по самым неполным данным, было убито сто тысяч ни в чем не повинных людей.
Пусть не говорят: командир не несет ответственности за опрометчивые поступки своих подчиненных. Как бы ни внушали нам отвращение эти звери в человеческом облике, кои именуются Семесенко, Палиенко (командир «Куреня смерті» Олександр Палієнко, керував погромами в Бердичеві та Житомирі. – Авт.), Ангел (петлюрівський отаман Євген Ангел влаштовував погроми на Чернігівщині. – Авт.), Петров (військовий міністр Директорії Всеволод Петрів. – Авт.), Козырь-Журко (Козир-Зірка. – Авт.), и многие другие (которые сейчас, быть может, процветают и преспокойно благоденствуют в некоторых столицах, как, например, бандит Махно в Париже), словом, все те, кто руководил самыми страшными погромами в гнусный период военной диктатуры Петлюры – мы убеждены, что именно он, Петлюра, несет всю ответственность за происшедшее. Несомненно, то было заранее подготовленное действо, вскормленное национализмом, садизмом и антисемитизмом (Виділено нами. – Авт.). Никакая мольба не трогала палачей; они говорили: «Грязные жиды!» – и этого было достаточно. Петлюра молча одобрял и поощрял массовые расправы. После всего содеянного он – для публики – оградил себя смягчающими оговорками. Он заявил, что погромы необходимы для поддержания воинского духа в армии. Тем, кто уцелел после подобного коллективного убийства, он сказал: «Мы ошиблись, сохранив вам жизнь». Что же касается пресловутого бескорыстия этого чудовища, не надо забывать, что почти во всех случаях погромы сопровождались грабежами и тяжелыми поборами. В самом деле, еврейское население довели до нищеты; не говоря уж о том, что каждый десятый был убит. Итак, убийца превращался в вора.
…И вот в тот вечер в самом центре еврейского квартала несколько уцелевших, жавшихся друг к другу людей собрались в одном из уцелевших домов, в котором еще чувствовался трепет жизни.
Предо мной сообщение, опубликованное в сегодняшней газете: «Скоро перед судом присяжных департамента Сены предстанет убийца, еврей Самуил Шварцбард. 25 мая 1926 года Шварцбард подошел на улице Расина к бывшему казачьему атаману Петлюре, который жил в Париже и в этот час направлялся в ресторан, и, осведомившись, действительно ли это он, уложил его на месте выстрелом из револьвера».
Наближення фіналу
Шварцбард, незважаючи на всі віртуозні зусилля свого талановитого захисника, спочатку мав дуже слабку надію на повне виправдання колегією присяжних, адже він учинив жорстоке вбивство неозброєної людини. Але версія про «руку Москви» на суді провалилася повністю – на її користь могли свідчити лише нічим не підкріплені твердження зацікавлених осіб. Усі докази «комуністичної змови», у тому числі свідчення професора Коваля, плутані показання Шаповала, штемпель на конверті пневматичного листа, вигадана резолюція Виконкому Комінтерну (яку, зрозуміло, ніхто не міг надати судові) від 9 січня 1926 p., нібито після прийняття котрої було вбито С. Петлюру, – ці свідчення, які Більма та Кампенсі вважали своїми козирями, були або спростовані Торресом, або ставали нічого не вартими перед документами про погроми й листами очевидців із Проскурова, або не відповідали образові підступного та жорстокого агента ОДПУ І Шварцбард зусиллями Торреса дедалі більше ставав в очах присяжних, можливо, нерозумним і жорстоким, але чесним і готовим до відчайдушної самопожертви месником за рідних і близьких, за свій народ.
Щоб якось підірвати цей імідж Шварцбарда і скомпрометувати його, адвокати родини Петлюри намагалися дискредитувати вбивцю. У своїх виступах вони постійно згадували і життєпис обвинуваченого, і його «запобігливу», як сказав Більма, службу в Червоній армії, і його екстремізм, і схильність до злочинів.
Натомість, доводили вони, не можна повністю довести заохочення Петлюрою погромів із огляду на умови громадянської війни, нестабільність влади, тим паче з огляду на тодішню анархічну ситуацію в Україні, неспроможність уряду контролювати ситуацію та стежити за діями всіх своїх військових частин. Понад те, нагадував Кампенсі, суд має судити не Петлюру – видатного державного діяча – і його політичну діяльність, а конкретного вбивцю.
Але талант у будь-якій справі лишається талантом. І Торрес виявився значно талановитішим за своїх маститих колег. Він настільки блискуче змінив ролі позивача і звинуваченого, що розгляд справи про вбивство перетворився на світового рівня політичний процес. Хід судового процесу зосередився не на господареві крамниці годинників та літераторові-початківцеві, а на колишньому голові Директорії – його діях і вчинках. Адвокати родини загиблого змушені були на вимогу захисту Шварцбарда надати необхідні документи, захищатися, виправдовуватися.
Торрес управно давав інтерв'ю, працював із пресою і так сприяв формуванню громадської думки. Під час процесу він покладався на французьку честь, лицарські почуття, апелював до французького патріотизму.
Лавина заяв на підтримку обвинуваченого, що почалася майже відразу після початку процесу, дедалі збільшувалася. Президент Ліги прав людини, професор Віктор Балі, письменники Сінклер Льюїс та Герберт Уелс, геніальний фізик Альберт Ейнштейн, колишній голова російського Тимчасового уряду Олександр Керенський, колишній командувач Збройних сил на Півдні Росії (ВСЮР) генерал-лейтенант Антон Денікін, світила Франції, академіки, її гордість у всіх сферах науки, навіть самі пропонували прийти на суд, щоб стати свідками в захисті незвичайного вбивці. Імена цих усесвітньовідомих людей, безумовно, справили чимале враження на присяжних.
Щоб викликати й завоювати симпатії католицьких присяжних, Торрес посилався на оцінки цієї справи главою римсько-католицької церкви Папою Бенедиктом XV, який також вступився за Шварцбарда. А тимчасом упливові друзі Торреса працювали з газетярами, редакторами, політиками. Адвокат навіть зумів організувати зустріч дружини Шварцбарда з одним із найупливовіших депутатів Національних зборів Франції, головою Французької соціалістичної партії та майбутнім прем'єр-міністром Франції Леоном Блюмом. У відповідь на прохання врятувати чоловіка від смерті, ознайомитися з документами й підтримати Шварцбарда в пресі обережний і неквапливий Блюм із доброю посмішкою, цілком спокійно та щиро запевнив перелякану й тремтячу мадам Шварцбард, що її чоловік, ймовірно, буде виправданий або помилуваний.
