Вбивство Симона Петлюри. 1926 - Воронін Вiктор Миколайович (бесплатные полные книги TXT) 📗
– Чому, чому ви так упевнено говорите? – наполягала жінка.
– Бо Франція є країною справедливою, мадам, – незворушно відповів у присутності Торреса майбутній глава французького уряду.
Такі висловлювання громадських лідерів (особливо Блюма) дали підстави низці дослідників стверджувати, що нібито ще задовго до вироку вищі політичні кола Франції визначили його долю та контролювали хід справи. Зокрема, Ю. Кульчицький зазначає, що «з декларації й усього тону Блюма можна логічно припустити можливість укладання політичного договору», який, «мабуть, щось гарантував Шварцбарду». Історик уважає, що йому гарантували життя і, за змогою, не дуже суворе покарання. Правда, написати це могла тільки людина, яка не розуміла того, що у Франції був повністю незалежний від влади суд і ніякого тиску на себе присяжні не потерпіли б. Ніхто, навіть найупливовіший державний діяч чи політик, на це б ніколи не наважився – інакше почався би грандіозний скандал із відповідними для кар'єри наслідками. Серед присяжних паризького суду були дуже популярні й відомі тоді у Франції люди, і якщо вони були налаштовані так, як кавалер ордена Почесного легіону, директор знаменитого театру «Одеон» Фірмен Жеміє, то маніпулювати їхнім рішенням не зміг би ніхто, а Шварцбардові нічого було боятися. Бо Фірмен Жеміє, відомий незалежністю своїх суджень, у листі до Торреса заявив, що, коли б Шварцбарда засудили за вбивство гнобителя євреїв Петлюри, «тож треба логічно припускати, що всі, хто воював на боці Франції проти Німеччини у Великій війні, повинні також бути засуджені як злочинці».
Однак не викликає ані найменшого сумніву, що у світовій громадській думці беззастережно панували настрої щодо необхідності виправдання Шварцбарда. Показовим у цьому є репортаж популярного журналіста російської білої еміграції Сергія Сумського в празькому есерівському журналі «Воля Росії»: «В ту минуту, когда присяжные входили в зал из совещательной комнаты и все напряженно ждали приговора, сидевший рядом со мной видный украинский деятель спросил меня: «Каков, по вашему мнению, будет приговор?» – «Я не сомневаюсь в том, что Шварцбарда оправдают», – ответил я. «Неужели? Не может быть!» – и мой собеседник искренне не мог этого понять».
Торрес в одній зі своїх промов наголошував на тому, що Шварцбард є членом Ліги прав людини і під час арешту мав при собі членський квиток цієї дуже шанованої у Франції організації. Ця обставина переконала Поля Ланжевена, віце-президента Ліги, приїхати на суд і гостро виступити проти петлюрівського уряду, його політики, особисто проти самого вбитого колишнього голови Директорії. Відомий французький учений, професор кількох університетів, заявив, що, вивчивши документи, він дійшов висновку про те, що Петлюра був винним в організації погромів і потуранні погромникам. Крім того, віце-президент Ліги прав людини ще раз підтвердив, що відомого погромника Семесенка було не розстріляно, а таємно випущено. І саме його організація має щодо цього відповідні документи.
Потребуючи для своєї мети – виправдання Шварцбарда – остаточно знеславити петлюрівське оточення, його прибічників і, таким чином, самого колишнього головного отамана в очах французького суспільства, Торрес провів величезну підготовчу роботу. Він розшукав документи про співпрацю Центральної Ради та Директорії з кайзерівською Німеччиною в той час, коли ще не скінчилася світова війна, нападав на Олександра Шульгіна – близької до Петлюри людини – через те, що він служив Надзвичайним і Повноважним Послом у Болгарії за уряду гетьмана Павла Скоропадського – знову-таки активного союзника й сателіта німців, із якими Франція так тяжко, криваво й довго воювала. Крім того, Торрес розшукав і зачитав на суді заяву від 3 травня 1918 p., y якій Петлюра велемовно дякував своїм «могутнім приятелям та союзникам» (Німеччині й Австро-Угорщині) за «визволення України». А в той час, коли Петлюра вів переговори та загравав із німецькими генералами в 1918 р., патріот і солдат Шварцбард служив у французькій армії та проливав свою кров за перемогу союзників.
Оперуючи цими фактами, захисник намагався переконати присяжних, що Петлюра був тісно пов'язаний із Німеччиною (яка навіть частково фінансувала його) та її зовнішньою політикою часів Першої світової війни. Для французів, які добре пам'ятали великонімецьку експансію, уторгнення кайзерівської армії до Франції й Бельгії, це було досить серйозним аргументом проти Петлюри та петлюрівської еміграції в цілому. А поряд із тим, продовжуючи тиск на суд, Торрес пропонував і був готовий покликати до судової зали п'ятнадцять французів, товаришів-однополчан Шварцбарда, які б засвідчили його хоробрість на війні.
Вершиною ораторського мистецтва стала й остання промова адвоката. Виправдовуючи вбивство Петлюри, говорячи про його германофільство, байдужість до злочинів підлеглих і безпринципність, Торрес водночас заявив: «Я кажу, що коли людина стає французьким громадянином, як це зробив Шварцбурд, коли вона стискала в окопах гарячу рушницю, я стверджую, що пробуджується нова душа, душа громадянина, і вона вдаряє, щоб виправити кривду». Знову звертаючись до присяжних, адвокат наголошував: «Панове! Сьогодні ви відповідаєте за престиж нашої нації. Життя тисяч залежить від вироку Франції, від вашого справедливого вироку».
Адвокат обвинуваченого висловився так: «Ми знаємо, що засудити Шварцбурда хоча б на один день в'язниці – це значить виправдати всі погроми, усі пограбування, усю кров, що пролили погромники в Україні. Шварцбурд несе на своєму чолі печать великих страждань. Тут, у місті Великої французької революції, судять не Шварцбурда, а погроми. Якщо ви хочете зашкодити погромам у майбутньому, то Шварцбурд повинен бути виправданий. В ім'я тисяч і тисяч розіп'ятих, в ім'я загиблих, в ім'я тих, що залишилися живими, я благаю вас виправдати цю людину».
Торрес підкреслював, що в багатьох країнах на таких політичних процесах підсудні-месники були виправдані, як, наприклад, вірменин Агасі Тинделян, який убив у Берліні в 1923 р. колишнього великого візиря Османської імперії, старого пашу Таалат-Бея, помстившись за страшну різанину вірмен у 1915 р. Безумовно, і цим сильним моральним аргументом адвокат апелював до французького патріотизму: бо чи ж французи гірші й менш справедливі, ніж німці?! Він заклинав присяжних: «Я сподіваюсь від вас, панове, в ім'я нашої країни винести одноголосний вирок: "Ні!"»
Мить справедливості
Перед нами унікальний документ – аркуш зі списком сформульованих суддями запитань, на які мали відповісти присяжні. Дозволимо собі навести його повністю, усі п'ять запитань:
«1. Чи обвинувачений Самюель Шварцбурд був винним у тому, що добровільно стріляв у Симона Петлюру 25 травня 1926 року?
2. Чи його постріли й рани від них спричинили смерть?
3. Чи мав Шварцбурд на меті вбити Симона Петлюру?
4. Чи свій учинок Шварцбурд підготував заздалегідь?
5. Чи підготував Шварцбурд пастку своїй жертві?»
Колегія присяжних Паризької судової палати налічувала дванадцять чоловік. Надзвичайно довго тягнувся час таємного голосування та підрахунку голосів. І ось, нарешті, після тривалої наради, голосування й підрахунку старшина колегії присяжних оголосив результати: вісім голосів проти чотирьох були подані за виправдання Шварцбарда. Але на окремі запитання відповідь «ні» дала значно більша кількість присяжних. Так, наприклад, на 4-е і 5-е запитання відповіли «ні» відповідно 11 і 12 чоловік, а на всі п'ять запитань присяжні (як оголосив їх старшина, «за велінням душі та совісті») відповіли негативно більшістю голосів, тобто великих суперечок і розбіжностей не виникало.
Коли присяжні відповіли на перше й вирішальне запитання «ні» вісьмома голосами, серед численних присутніх Палацу правосуддя вибухнули вигуки: «Нехай живе Франція!», «Слава французьким присяжним!», «Хай живе справедливість!». Величезний натовп уболівальників, друзів, родичів, журналістів обступив і закружляв навколо Торреса і ІІІварцбарда, ледве не розриваючи їх на сувеніри. Чи не цього ж дня Торрес одержав замовлення на книгу «Процес про погроми», яка вийшла в світ уже наступного року. А Шварцбард, насолоджуючись свободою, давав одночасно кілька інтерв'ю і при цьому виглядав набагато зніяковілішим і переляканішим, ніж у залі суду.
