Вбивство Симона Петлюри. 1926 - Воронін Вiктор Миколайович (бесплатные полные книги TXT) 📗
17 января петлюровцы были выгнаны из города крестьянами-повстанцами, но они города не могли удержать, и петлюровцы снова вступили в город, и этот последний день и ночь их пребывания были самыми кошмарными. Была оцеплена часть города, и ночью ходили из дома в дом, грабили и избивали. Разгромлено было 30–40 магазинов в центре города и на базаре, главным образом обувные, и совершенно разгромлено предместье города в привокзальном районе «Островок», где все еврейские лавки и квартиры были уничтожены (54) – с тех пор еврейское население выехало, и деникинцы застали только 8 квартир, которые были ими разграблены.
6 февраля 1919 г. вступили советские войска, и еврейский погром прекратился. Местное население в погроме участия не принимало (Виділено нами. Це ще раз свідчить, що український народ жодним чином не винний у злочинах петлюрівців. – Авт.)».
Однак петлюрівські погроми, незважаючи на те, що Директорія всіляко намагалася приховати інформацію про них від зовнішнього світу, стали відомими за кордоном, і це назавжди створило Петлюрі репутацію покровителя вбивць. Майбутній прем'єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр (народилася в Києві в 1898 р.) так згадувала, яке на неї враження справила інформація про масові вбивства в Україні: «Коли по Україні та Польщі пройшла хвиля єврейських погромів (в Україні відповідальним у цьому був, в основному, відомий командувач Української армії Симон Петлюра, чиї війська вирізали цілі єврейські громади), я допомогла організувати марш протесту в США. Саме в день маршу я зрозуміла, що не можна більш відкладати рішення щодо переїзду в Палестину. Я відчувала, що Палестина буде єдиною справжньою відповіддю петлюрівським бандам убивць».
Ми не випадково навели декілька досить великих уривків із документальних і художніх творів, що свідчать про неймовірні військові злочині петлюрівців. Річ у тому, що вирішальну роль у виправдальному вердикті присяжних відіграла саме ця лавина жаху з документів та свідчень десятків людей, що день у день вривалася до судової зали.
Фактично паризький суд над Шварцбардом став свого роду Нюрнберзьким трибуналом над Петлюрою, петлюрівцями та петлюрівщиною в цілому. Це дуже важливо для нас сьогодні, тому що саме рішення французького суду, який фактично визнав Петлюру військовим злочинцем, не дало можливості Віктору Ющенкові зробити колишнього головного отамана Героєм України слідом за гауптманом Романом Шухевичем та Степаном Бандерою. Тисячі сторінок стенограми судового процесу та десятки тисяч сторінок доданих до справи матеріалів позбавили колишню українську владу можливості домагатися від французької юстиції перегляду справи. Адже, в разі нового процесу документи майже сторічної давнини, що багато десятиліть зберігаються в архіві, знову стали б надбанням світових ЗМІ. І тоді цивілізоване людство дізналося б про те, що деякі політичні сили сучасної України хочуть стати спадкоємцями мерзотників, садистів, убивць та грабіжників мирного населення.
Навіть суто гіпотетичне посмертне виправдання Петлюри та засудження Шварцбарда на новому процесі не компенсували б морально-політичних збитків від розголошення правдивої історії громадянської війни.
Особливо велике значення для рішення присяжних мало саме те, що свідками на суді виступили колишні жертви петлюрівських погромів. Розповіді про жах, що його вони особисто пережили, стали для присяжних вагомим аргументом виправдання вбивці. Про виступ одного з таких свідків у своїх спогадах «Четверть века без Родины» яскраво написав уславлений «сумний П'єро» – уродженець Києва Олександр Вертинський: «Приблизительно в то же время в Париже произошло событие, сильно взволновавшее всю русскую колонию, особенно украинцев. Тремя выстрелами из револьвера был убит на улице небезызвестный в свое время украинский атаман Симон Петлюра. Бежавший от народной расправы, он поселился в Париже, где и доживал свои дни, меняя золотые «карбованцы», награбленные во время своего лихого атаманства.
За неимением «вождей» немногочисленная украинская колония поддерживала его. Изредка в газетах мелькали небольшие заметки о том, что «атаман Петлюра прочтет доклад о несчастном украинском народе, страдающем от ига большевиков» и так процветавшем под его владычеством.
На эти доклады собиралась кучка «щирых самостийников» – человек тридцать, в вышитых крестиком сорочках, с усами а-ля Тарас Бульба. Прослушав «батькин доклад», они усаживались тут же пить горилку, которую им заменял «в изгнании» французский кальвадос.
«Батько» садился с ними вместе и напивался до бесчувствия, закусывая «басурманскую» горилку соленым огурцом и сладкими воспоминаниями.
Выстрелы прозвучали неожиданно. Чувствуя себя в полной безопасности во Франции, «батько» свободно гулял по Парижу.
Убил его маленький тщедушный портной или часовщик не то из Винницы, не то из Бердичева – некий Шварцбард. Встретил на улице, узнал и убил. Судили его с присяжными. Надежд на оправдание, конечно, не было никаких, потому что французский суд оправдывает только за убийство по любви или из ревности. Однако на суде появилось много добровольных свидетелей этого маленького человека, которые развернули перед судьями такую картину зверств атамана в Украине, что французские судьи заколебались. Кто только не прошел перед глазами судей! Тут были люди, у которых Петлюра расстрелял отцов, матерей, изнасиловал дочерей, бросал в огонь младенцев.
Последней свидетельницей была женщина.
– Вы спрашиваете меня, что сделал мне этот человек, – заливаясь слезами, сказала она.
– Вот!.. – она разорвала на себе блузку, и французские судьи увидели – обе ее груди были отрезаны.
Шварцбард был оправдан».
Значний резонанс також мав виступ на суді караїма Сафра, син якого був розстріляний петлюрівцями на околиці Києва 31 серпня 1919 р. Разом із ним петлюрівці стратили євреїв – членів міліцейського загону, що взяв на себе охорону міста на час між відступом червоних та вступом денікінців. Навіть у вкрай жорстокий час громадянської війни ця трагедія вразила киян. Ось як про неї написав відомий київський адвокат і громадський діяч Олексій Гольденвейзер у спогадах «Из Киевских воспоминаний» (надруковані в 1922 р. у шостому номері берлінського «Архива русской революции»): «На одной из окраин они (петлюрівці. – Авт.) захватили небольшой отряд гражданской милиции, наспех организованной в эти дни Городской Думой, и безжалостно расстреляли 34 еврейских юноши, бывших среди милиционеров. Как жестоко и слепо национальное предубеждение: эти юноши, самоотверженно откликнувшиеся на зов Думы и еще в присутствии большевиков, с большим риском для жизни, образовавшие охрану мирных жителей, – эти несчастные юноши были привлечены к ответу за преступления большевиков».
Сафра розповів, як він прибіг до петлюрівського штабу, де йому з усмішкою повідомили, що «всі заарештовані жиди відправлені до небесного штабу», а за кілька днів були знайдені знівечені трупи мучеників-міліціонерів, серед яких був и син Сафра.
Свідок так закінчив свій виступ: «Я вважаю, що вбивство Петлюри було для нього занадто м'яким покаранням! Я хотів би відплатити йому так, щоб він мучився все своє життя».
Але, у принципі, подробиці погромних звірячих убивств, про які йшлося безпосередньо на процесі, не стали абсолютною новиною для європейської публіки. Значною мірою громадська думка була підготована до цього фактами, які були оприлюднені в пресі ще до початку судового процесу. Особливо вразила світ новела Анрі Барбюса «Поки ми святкували мир», перекладена майже всіма європейськими мовами й надрукована в багатьох виданнях, у тому числі й деяких газетах російської еміграції. Маленький шедевр великого французького письменника став справжнім шоком для європейців. Вони навіть після кровопролитної світової війни не могли уявити, що в XX ст. можливі подібні страхіття, які перекреслюють усі норми й принципи християнської цивілізації. Наведемо уривок із цього документа епохи (у чудовому літературному перекладі російською мовою, що був зроблений відразу після написання), без якого не можна зрозуміти ставлення світової громадськості до Шварцбарда й до результату суду над ним: «Самуил Шварцбард, молчаливый, добрый и обходительный юноша, неторопливо направлялся в свой квартал в городишке Проскурове, что в Подолии. Был великолепный зимний вечер, тихий, снежный и какой-то светлый.
