Чаша Амріти - Бердник Олесь Павлович (бесплатные онлайн книги читаем полные .TXT) 📗
Кажуть — сумна необхідність. Кажуть — доля. Кажуть — жертва заради прекрасного майбутнього. Багато чого кажуть і скажуть. Але я не вірив тому. Чого над прекрасними жертвами повинні танцювати канкан виродки? Чому ім’ям мільйонів героїв повинні спекулювати продажні політикани?
Я усамітнився. Єдиною втіхою став простір. Пізніше зустрів Еліору. Мою Елі. Дівчину з казки, зі сну. Пам’ятаєш — я часто бачив у снах дівчат? Саме там я вибирав собі наречену! Смієшся? Не віриш? Як хочеш. А все-таки вона ніби з легенди. Скажеш, розсюсюкався Гаррі, сентименти розводить. Стрінешся з нею, сам переконаєшся. Вона дала мені чотирьох дітей. Три хлопці й дівчинка. Ростуть, гармидеру багато, котедж не витримує, але я радий, щасливий. Живу для них, живу для простору. Хочу прокласти в небо нові шляхи. Не для війни, для осмислення шляху.
Було багато небезпек. Ти знаєш: Америка — край контрастів. Я люблю вітчизну, але мене гнітить її свавільність і жорстокість. Жаль Кеннеді — він розумів багато і бачив шляхи порятунку. Не дали довершити початого, темрява сильна.
Я відчув її силу теж. Мені пропонували деякі польоти, від яких я відмовився. Це надовго затьмарило мою кар’єру. Наплювати! Я не прагнув ні слави, ні багатства. Ти скажеш — нетиповий американець! Не я один такий. Нас багато — людей, які жадають нового, чистого, ясного життя, не засміченого прибутком і корисливістю.
Кілька років тому я перейшов працювати в НАСА. Це — управління по освоєнню космічного простору. Літаю на «Х-15». Чудова універсальна машина. Вона стане космічним десантним човном для перельоту з супутника до планет. Є перспектива, що я скоро полечу до Місяця. Ти, напевне, читав — проект «Аполлон». Ось де нескінченні шляхи для розвою — безмір Космосу. Лети, добувай, відкривай! Для тебе — радість нового для людства — дорога вдосконалення!
Я вже згадав, що найбільша радість моя — політ. Звичайно, після радощів зустрічі з сім’єю. А може, й не після… Для мене якось нероздільне те й інше. Дивлюся в очі моїх дітей — бачу небо, зорі. Лечу в тиші космічного простору — чую дзвінкий сміх дітей, бачу задумливі, тривожні очі Елі.
Незабутні хвилини, коли стартую. Коли вогняна стихія виносить мій корабель у безмірність. Я фізично відчуваю тоді концентровану могутність людського духу. Ти чуєш, Михай, не пальне виводить ракети в простір, не хитра конструкція вчених, — то все лаштунки розуму. Дух клекоче за тими проявами, він розриває тягар гравітації, прагне звільнитись, здобути необмежену свободу.
Свобода! Лише її добували люди в плині Еволюції. Більше нічого! Не вогонь, не колесо, не машини, не ракети, не телескопи, не світогляди, не революції! То все віхи пошуків Свободи, жадоба Волі. Тягар гравітації міцно тримає нас на Землі. Ми завжди змагалися з ним. І в тій боротьбі мужніли, пізнавали саму себе, шукали розгадки. Вся Еволюція — то боротьба з гравітацією, з тяжінням. Вгору, вгору, вгору!
Жаль, що я не можу взяти тебе з собою в політ. Ти зрозумів би мої думки. В невагомості — особливі почуття. Інколи мені здається, що я виходжу за межі власного тіла, спостерігаю за собою з космічного простору. Я розповідав про таке явище Свамі. Він не здивувався, сказав, що це закономірно. При збільшенні швидкості ми входимо в сферу нових, топких енергій. Інші відчуття, інші емоції. Можлива навіть поява нових тіл, виникнення невідомих раніше функцій і органів. Дивовижний час! Перед людьми — прекрасна путь. Чи вибере воно її? Ця думка тривожить всіх мислячих людей. Недаремно ж філософський симпозіум скликають під девізом: «Куди йде людина?» Куди?
Любий Михай! Хоч я тепер в Індії — прийми вітання й від моїх. Ти полюбиш їх, вони твої щирі друзі.
Пиши. Або — ще краще — їдь до Праги. Там зустрінемося.
Ти ще хочеш знати — чому я тут, в Індії?
Прочитав у науковому виданні про дивовижні досліди Свамі. Згадав про свою обіцянку. І поїхав. Перекопався сам. Переказувати не буду. Все’дно, не повіриш. Приїдеш — побачиш.
Міцно цілую. Гаррі Ф.Соун»
Сагайдак склав листи в конверти. Встав з-за столу. Підійшов до вікна. Стало сумно. Чому? Щось невловиме, щось незриме тривожило серце.
Довгі роки він будував — старанно, вперто, невтомно — притулок своєї душі, де відкладав усе, що здавалося йому надійним, незаперечним, порядним. Він не хапав зірок з неба, але чесно, віддано працював, чемно ставився до поглядів інших, не ставав нікому на заваді. Одружився, створив сім’ю. Все, як в інших. Як в інших… А тепер налетів вітер минулого, і тріщить недолуга споруда, і тяжко Михайлові, бо з страхом бачить, що втрачено так багато часу і можливостей. Так, він віддався коханій роботі, прагнув до зірок, але чи стала праця для нього священною, чи був він чистим, самовідданим заради Істини? Ні, він не має права цього сказати! Він змовчував там, де треба було сказати, не чув там, де треба було прислухатись, підтримував там, де треба було заперечити. І павутина байдужості покрила душу, і розум теж непомітно став покриватися сірою пеленою. Важче стало мислити, мріяти, дерзати. Дерзати! Про таке поняття навіть соромно говорити.
Друзі, ви хочете мого сердечного звіту! Ви бажаєте знати, як я виконую обітницю? Що я скажу вам? Що напишу, що розповім при зустрічі? Десь я помилився. Десь поспішив скочити в бурхливий потік, який поніс мене в туман. А пізніше — байдужість, втома. Ви правду пишете, що без Неї неможливо стати Новою Людиною. Без коханої, без друга, без жінки, яка відчуватиме кожен ваш подих, кожен рух душі й серця.
Скажу відверто — я не зустрів її. Вже давно збагнув це, але мовчу, звик, не хочу ворушити, руйнувати звичного ритму життя. Але ж це лицемірство. І приходить відплата — вона десь недалеко, я відчуваю.
Як же це сталося? Коли?
Далекий сорок другий рік. Вибралися з полону, потрапили до югославських партизанів. Свамі й Гаррі поїхали до своїх, попрощавшись з Сагайдаком. А він залишився з партизанами. Ночував у печерах, під небом, у снігах. Ходив у рейди, дружив з хорватами, сербами, чорногорцями. Які то славні люди! Диво дивне, як у людей в грізний час розкривається серце, виявляючи скарби душі. Прості селяни чи лісоруби показували в боях та походах таку мужність, таку щедрість духу, яка ніколи б не прокинулася в звичайний час.
Михайло любив слухати їхні пісні. Вони нагадували рідну Україну. Той же сум навівало козацьке минуле, такий же вогняний гумор та веселощі, та ж надія на майбуття. Спільні елементи вбрання, народні звичаї та прислів’я, і найголовніше — мова. Десь у сутінках історії розділилися рідні брати, розійшлися по різних землях. Та не забуло серце братерське про єдину кров, серед бурі ворожої пізнає одне одного, і брат брату руку дає на спілку незламну, яку ніхто не розірве.
Були рани, були бої. Всього було. Та скінчилася війна. І Сагайдак повернувся додому. Його заарештували — як вийшов з полону, хто допоміг, чому залишився в Югославії?
Йому не вірили. Над розповіддю про втечу з каменоломні сміялися. А потім — обурювалися впертістю. Для чого казочки? Чому нема відвертості? Відвертість полегшить покарання. За що покарання? За таємний зв’язок з іноземною агентурою. Є відомості. Краще, щоб він признався сам. Нема в чому? Дуже сумно. Певне, він втратив у своїх мандрах на чужині останні крихти патріотизму.
Сагайдаку пощастило повідомити рідних. Йому вислали дещо з одежі, поїсти. Підтримали. Справу розбирали. Запитували в союзних державах, шукали документів. Нарешті звільнили. Дозволили їхати на Україну.
Рідне село було спалене. Половина людей знищена в час окупації, багато знайомих і товаришів не повернулося з війни. Та хати відбудовувалися, народилися нові діти. Життя брало своє…
Сагайдак поступив до університету. Хотілося здійснити стару, заповітну мрію — стати астрономом. Жив у куточку в старої жінки, платив чотириста карбованців. Вночі вставав, засвічував лампочку, полював за блощицями, роздушував їх і кидав у відро. Раненько біг на станцію, вивантажував мішки з вагонів або вугілля з платформ. Отримавши заробіток, поспішав до їдальні, наїдався на цілий день і прямував до університету. Інколи мати привозила клунок, так званий «сидір». Тоді розкошував, смакуючи разом з товаришами-однокурсниками домашню ковбасу або смажену картоплю. Всього було — холоду й голоду. Та те забулося, а залишилися в пам’яті палкі суперечки про походження Всесвіту, про далекі планети, про нові гіпотези, які потрясали фундамент сучасної фізики.
