Тигролови - Багряный Иван Павлович (читать книги онлайн полностью .txt) 📗

Цілу ніч їхали-летіли… А ти маячив та кричав усяку нісенітницю та кликав матір і Наталку свою. Батько послухають: “Це, - кажуть, - наш! Наш, - кажуть. - Бо говорить по-нашому”. І по конях… Ну і все. Отже, тепер все знаєш…

– Тепер розумію…

– От. І ведмежа привезли… Тобі на забавку, - закінчила глузливо.

Посадила ведмежа на ліжко і швидко зібрала фотокартки.

– Стривай, - спинив Григорій. Він вибрав зісподу світлину з тигром і подав Наталці. - А це що таке?

– Як що? Це ми з к і ш к о ю, - промовила байдуже.

– А чого це ви з кішкою?

– Та піймали ж, та возили в Хабаровськ на базу здавати, там якісь диваки з газети та з кіна приходили здіймати. Апарат такий чудний…

Дійсно, тільки тепер Григорій звернув увагу, що світлина не така, як роблять звичайні фотографи, а оте, відоме всюди фотокіно.

– Як же це вам пощастило? І чого це ти тут? Дівчина зневажливо випнула спідню губу. Пішла, зняла зі стіни ще кілька світлин і подала. Тигри… На інших по одному, а на одній аж два. В клітках. І мисливці. На деяких і Наталка теж. То вона стоїть в гурті, то поправляє на нозі лижву, то заслонилась од сонця рукою… А ось сама, - насупила брови і дивиться насмішкувато. Мисливець!

– Як же це вам пощастило? Та й карток же ви наробили з нього!

– Як з нього?

– Та з кішки ж.

Дівчина насупилась точнісінько так, як на картці, зневажливо, і пальцем по картках недбало:

– Оце торік піймали. Це позаторік і оце… А це ще позаторік… А це давніш - це батько з Миколою та з дядьками. Микола - брат, що загинув… А оце - давні… Якби їх усіх познімав, що ще батько з дядьками та з дідом половили, то й ліпити ніде було б. Це ж тільки кішки, а рисів та росомах!… І це не ми здіймали - ми собі здаємо на базу за умовою, - а це вже ті пани нас здіймають. Диво, бач! “Хохли” тигрів живцем ловлять! - перекривила уїдливо та зневажливо тих “панів”, тих, що звуть Наталку з її родом “хохлами”.

– І як же ви їх ловите? Стріляєте, а тоді вже?

– Навіщо? Стріляного нікому й дурно не треба, хіба що китайцям на мило. За битого база платить одну тисячу лиш, а за живого і щоб без найменшого ганжу - 12 - 15 тисяч карбованців, та все крамом. Ми з того й живем. То який же дурень його стрілятиме, - треба живцем.

– І ото ти ловила його живцем? Таку сатану?

– А ловила.

– Тенетами б то?

– Та ні ж, руками…

– Сама?

– Ні, вчотирьох - з батьком, з Грицьком та з Миколою.

– І як?

– Піймали, як бачиш…

Григорій ніяк не міг приховати свого здивування перед неймовірним, але ж, далебі, незаперечним фактом.

Отака-о дівчина і отакі-о діла! Що вона правду говорить, це без сумніву, але це не містилось у голові. Або ж тут кішки ці домашні, або тут люди незвичайні.

– Так як ви їх ловите?

– А от, може, поживеш тут, то побачиш. Може, батько візьмуть і тебе, то тоді я й подивлюся, який ти герой і чи не покличеш ти на поміч… - І по хвилині журно: - Торік брат загинув на такім ділі… Микола… Орел був.

– То навіщо ж ви їх чіпаєте, хай їм чорт?

– От… Ти, я бачу, таки герой. А як же ти думав?! І як же інакше?! Тут всюди однаково чигає смерть. Навіть на печі. То ж виходь перший. “Бог не без милості, козак не без щастя”, - казав наш дідусь, а ми його онуки.

Ось вона, козача кров! І ось вона - найвищий вияв не тільки жінки, а й взагалі людини його крові. Така юна й квітуча - і така сувора, гартована і гонориста. Та він думав одне, милувався нею з дивним почуттям, а язик вимовляв інше, дражнив, либонь, як звик дражнити дівчат, та й охота погомоніти з цим дивом.

– А навіщо ж так важити життям? Ви б сіяли хліб, годували свиней, курчат. Адже сіють інші.

– А сіють… А сіяти - то не ризикувати хіба? Сіють, але з одного хліба не проживеш, тож і ті, що сіють, мусять ще й промишляти. Ми ж хліба не сіємо зовсім, лише овес та гречку для коней. Хліб вродить чи ні, а звіра в нетрях повно, навіть “свиней та курчат”. Ми так увесь вік промишляєм, бо так і вигідніше, та й цікавіше, та ще тепер. Але кішок оцих тільки ми ловимо. Та ще там одні. Інші бояться.

– Я думаю!…

Григорій дивився на дівчину і думав трохи не з острахом. пригадавши ведмедя: “Отак цюю красу звір розметає десь нагло…” Аж шкода було, а язик промовляв насмішкувато, як до малої:

– Десь тебе отака кішка з'їсть…

Дівчина, що до цього говорила щиро, враз насупилась, розгнівалась. Замкнула вуста і так глянула - стрельнула очима. Аж шпигнула наче. Чуйна збіса, як не знати що! Її образила ця мова, як до дитини, тон зверхності. Це-бо було горде створіння. Як той дикий кінь, що ладен забити на смерть того, хто посміє доторкнутись до нього рукою.

Насупилась. Але нічого не сказала, чємність для неї така ж вроджена риса, як і краса. Мовчки взяла ведмежа і зсадила додолу. Потім зібрала світлини, а збираючи, промовила по довгій павзі, незадоволена з себе, ніби з каяттям:

– Отак… Я сьогодні набалакалась, аж язик мені спух з незвички. Ніколи так багато не говорила…

– А чи не пора вже обідати? - почулось з другої половини хати.

– Пора! Пора, мамо!

І суворість дівчині мов вітром здмухнуло. Безтурботна, моторна схопила картки.

– Давно пора!… Ой час і пора… Буде мене мати бити… Приспівуючи насмішкувато, розвішала картки на стіні і подалась на другу половину, до хатини.

По хвилі двері широко відчинились. Тримаючи перед собою табурет з наставленими тарілками і з незмінною червоною чарочкою, увійшла мати й поставила табурет перед ліжком.

– Їж на здоров'я, синку!

– Спасибі, мамо…

– Богу дякуватимеш. Видужуй лиш. Ось привезуть наші солі, та поїдете на промисел. На тій Україні такого не бува, як у нас.

Зраділе ведмежа, вхопившись зубами за пілку спідниці, сіпало її з радісним бурчанням. Ластилось, як мала дитина, і теж просило їсти.

Бабуся його любила і мизила, як дитину.

Перед хатою цвітуть гвоздики. Насаджені дбайливою дівочою рукою, вони змагаються з пишними тубільними саранками, - червоними, жовтими, фіалковими, що розбіглися ген скрізь по схилу до річки і аж у ліс і перегукуються пишними кольорами серед безлічі інших квітів в морі яскравої зелені, буйної і соковитої. Великими суцільними масивами рожевіє плакун. А з-за хати повиходили черемхи, - повтікали з тайги і стоять, як дівчата, запишались, заквітчані. Стережуть невеличкий город і пасіку - десятків зо два вуликів.