Тигролови - Багряный Иван Павлович (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
– Ніяк, - обрізала дівчина насмішкувато. - Знаєш, що батько сказали? Сказали, що відколи ти в цій хаті - вони відповідають за тебе… як за сина, от. І нічого не хочуть знати. Все. А батько в нас… Та от поживеш - побачиш. І Грицько теж. Ого! - і жартома:
– Бог тобі братика дав, і ти не будеш шкодувати…
– Підожди. А кого то я вирятував? І де? Яку таку дочку? Що за нісенітниця? Чи не тебе? - пожартував Григорій. На серці йому було знову ясно і легко. - Чи не тебе?
– Мене.
– Ні, будем говорити серйозно. Ніколи в світі я тебе не бачив і не рятував, так що не мороч голови. І чого це ви, змовились, чи що? Я пам'ятаю - це було недавно… Я й не рятував, а так вийшло… Якийсь дивак розмахував прикладом рушниці у щілині… Але ж я не п'яний був і роздивився, що то був якийсь бузувір у штанях…
Дівчина почервоніла. Супилась, супилась. А далі, як зарегочеться…
– Чого ти?
– Так, кажеш, бузувір? Ха-ха-ха! Чудне слово.
– Авжеж. На нього насідав сатана чорна та здоровенна, а він її товче прикладом…
Наталка раптом перемінила розмову:
– Ой! Ти ж глянь, що воно робить! А щоб тобі!… Ведмежаті набридло сидіти на столі, воно перелізло на ослін, сп'ялось до стіни і почало “порядкувати”: поздирало лапою, скільки дістало, всі фотографії і пробує на зуб, лиже їх, пирскає - не смачні! А далі давай змітати їх додолу. Дівчина схопила ведмежа за карк і пошпурила геть. Ведмежа забилось у куток і заскімлило, мов дитина.
– Ах ти ж чортеня! Добре, що не потовкло. Шибеник ти такий!
– Цікаво, що то там за народ? То все ваш рід?
– Атож…
Подала всі жужмом і ще кілька зняла зі стіни. А заразом говорила до ведмежати.
– Заскімлило… Ах ти ж дурненьке! Ну, йди сюди! У, дурне маля!…
А ведмежа хлипало, мов дитина. Григорій тим часом розглядав фотографії. Дівчина взяла ведмежа на руки, підсунула стільця до ліжка і сіла, посадивши ведмежа на коліна. Пестила його. Ведмежа притихло і цікаво пряло очима, пхало носа і собі до фотографій.
Цікаві світлини. Дівчата у вишиваних сорочках та в намисті, у чоботях якихось чудних, хутрових. Ось дружки весільні. Молодиці - групами і по одній. А ось - ціла родина. Величезна родина! Діди, батьки, онуки й правнуки, - чоловіка з сорок. Цілий рід! Дід з бабою посередині, решта, згідно з родинним станом, розташувались обабіч і ззаду. Діти рядочками стояли обабіч діда й баби, у парадних кашкетиках і чобітках… І все це на тлі гір. Українська степова родина на гірському тлі. Як десь на Закарпатті. Чудне… Ось хлопці верхи - чоловік з дванадцять - цілий загін з рушницями через плечі, в папахах, оточені зграєю здоровенних гостровухих собак. Коли б не ці мисливські собаки, можна б подумати, що це козацький загін. А таки козацький, бо це ж уссурійські козаки.
Ось окремі фотографії, теж дореволюційні: козацькі осавули, хорунжі, отамани… В формі уссурійських та амурських козаків. Та все вусаті, з шаблюками, декотрі з медалями. Всі з лампасами… Це все давні світлини.
А ось нові… Інші вбрання, інший зміст… Але все такі ж расові обличчя. Одна… Друга… Дівчата, хлопці, червоноармійці… А ось проста, але не зовсім звичайна світлина.
Сіється сніг. В дерев'яній клітці здоровенний тигр роззявив пащу, реве. Збоку стоять чотири мисливці, виструнчившись перед оком апарата, спираючись на рушниці. Один старий мисливець і три молодих. Всі в чуднім одязі - в шкіряних штанях, химерних, у шкіряних піджаках, підперезані набійнищями. Три в шапочках, один - без. І той “без” - Наталка! Так, Наталка! Стоїть, спершись на вінчестер, дивиться насмішкувато. Вуста міцно стулені, очі примружені, голова непокрита, і на неї падають сніжинки…
Серце Григорієві чомусь застрибало, мов дурне. Він нишком глянув на Наталку - бавиться з ведмежам - і крадькома поклав світлину наспід. Ясно… А серце здуріло, чого й що? Це ж той “бузувір”, що кричав у розколині. Точна копія. Взявся пильно розглядати різних козаків та дівчат стародавніх. Наталка посадила ведмежа на ліжко.
– На, це ж твій дружок. І це ти його посиротив. Забавляй.
– Тобто як посиротив?
– Ти ж його мамку вбив.
– Хіба?… Так ото… А подібне, таке ж білогруде.
– Отож, ото… Чи ти придурюєшся, чи справді тоді таки не вповні розуму був?
– Коли хочеш - твоя правда. Але хоч би я й уповні розуму був, то звідки мені знати було, що то його мамка? А ти б мені краще сама дещо розповіла. А головне - як я сюди потрапив?
– Дуже просто. От… - дівчина взяла ведмежа на руки і, пестячи його, розповіла все коротко:
– Були ми на Зміїній паді - солили солонці для пантовки… Ось скоро поїдемо пантувати, і тоді взнаєш, що то таке… Це далеко звідси. От я й пішла якось до шатра застрелити тетерку або рябка на юшку. Та й зайшла грець його зна й куди. А пішла з дробовиком, ще й усього два набої, така думка - встрелю поблизу десь яку пару - та й назад. Навіть ножа не взяла з собою, як на лихо. Цього ніколи не бувало. А рябки мов поздихали - нема… І ось замість рябка я надибала ось це маля. Кумедне. Я за нього, а тут мамка. І вистачило ж дурі хапати мале, але в гущавині не видно, та ще й забула, що в малят неодмінно буває мамка. Я маля геть, а мамка таки до мене. Сказилась. А це з чорних, а чорні ті, коли здуріє, то мов сатана робиться. Утікати!… Ге, куди там! Я повернулась і ляснула в неї зопалу з дробовика, мов у горобця. Ну, й зовсім натворила біди. Сатана була б роздерла, коли б я не вскочила в розколину межи скель. Я її по лапах, по морді прикладом, я й ще раз стрелила, але вже хтозна-куди… А вона ж думає, що дитинча за мною дереться… Я: “Гриньку! Гриньку!” Е, де там, далеко… Вперше на віку я перелякалась - смерть же… Смерть. Аж тут щось як не виломиться з кущів… Якийсь звір, бо на людину не схоже. Боже мій! Я думала - другий ведмідь. Волохате, чорне, очі як у скаженого, - і всторч на ведмедя!… Я думала, він голіруч… А як ведмідь навалився на нього, я ще дужче перелякалась, скочила та давай відтягати. Коли ведмідь мертвий… Одвернула трохи - а під ним хлопець - і теж мертвий… Обідраний, худий, аж чорний, і з ножиком. Ніщо не поламане, руки, ноги, голова - цілі, а мертвий…
Ну, потім ми забрали всіх - ведмежа (само прийшло до мами), мамину шкуру і тебе. Зразу думали одходити там, на Зміїній, але батько глянули, послухали (а вони тямущі!). “Е, - кажуть, - пропаде тут: гарячка. Додому мерщій, додому, бо пропаде”. А вдома є чим рятувати в них.
