Україна та Росія. Як брати горщики побили - Журавльов Денис (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
Тому ставлення царя московського до своїх підданих (яке коротко сформулював Іван Грозний: «А миловать мы своих холопий вольны, и казнить вольны») не могло здатися козацькій спільноті аж надто привабливим, так само як і вшанування царськими підданими свого монарха як «богорівного», «с чрева матерна помазанного на царство». Тим більше, що самі ці козаки нерідко були свідками чи навіть безпосередніми учасниками знетронення або того-таки помазання на царство володарів Московської держави епохи Смутних часів. А звідси — і обережне ставлення до переходу «під царську руку» (що зовсім не виключало активного застосування цієї ідеї як погрози на адресу власного, річпосполитського, уряду). Утім, хочемо ми цього, чи ні, але саме козакам (і українським перш за все) належить чимала заслуга в тому, що у другій половині XVI — першій половині XVII століття державний кордон Речі Посполитої і Московського царства не став пролягати ближче до Варшави і Вільна, а просунувся на схід, у напрямку Москви.
Проте кілька десятиліть непростих козацько-московських стосунків перед початком Хмельниччини все ж дали певні зміни в сприйнятті українським козацтвом (і його лідерами) і московським урядом одне одного. Розпочавши з певних обопільних інтересів, викликаних потребою в захисті довжелезного степового кордону, володарі гетьманської булави та шапки Мономаха неодноразово ставали ситуативними союзниками. Водночас серйозних передумов для тривалої співпраці в XVI — першій половини XVII століття не виникало через навзаємну недовіру та зайнятість «на інших фронтах» — царі мали вдосталь клопоту, намагаючись поглинути і «перетравити» географічно ближчі автономії (зокрема, козацтва Волги, Дону), а українські козаки робили спроби вписатись у соціальну структуру Речі Посполитої. І якщо спроби перших зрештою виявились успішними, хоч і не одразу, то українські козацькі прагнення так і не були реалізовані, що створило ґрунт для подальшої політичної співпраці та культурних узаємодій з північно-східним сусідом — уже за доби Хмельниччини.
Розділ IV
Шлях до Переяслава і від нього
Переяслав 1654 року доволі випадково став символом віковічного українсько–російського єднання, адже він не сприймався як такий тими сторонами, що укладали угоду 1654 року. Українська сторона бачила в ньому можливість вижити політично, російська — «повернути втрачене» і підкорити сусідів. Зрештою обидві досягли бажаного результату — українці на короткий, росіяни на значно довший термін.
Не таїна, що Переяслав 1654 року дотепер лишається важливим елементом уявлень росіян та українців про їхнє спільне минуле. Про неоднозначність його сприйняття свідчить хоча б те, що 1995 року соціологічні опитування українських громадян показали: 67% з них схвалювали рішення 1654 року, негативну оцінку дали 15%, але при цьому з числа тих самих опитаних «за» незалежність України висловилися 61%, «проти» — 31%. На жаль, політична кон'юнктура тривалий час не давала змоги українським і російським політикам та інтелектуалам відкрито й об'єктивно дебатувати це питання. Як ми вже говорили, дуже довго Переяслав поставав таким собі універсальним міфом, який використовували майже для всього — від категоричного твердження про повну самодержавну владу царя над Україною до такого самого категоричного її заперечення; він був як символом логічного завершення окремої української історії, що далі ставала частиною історії «загальноросійської», так і ознакою підтвердження автономного статусу козацької державності; цю угоду сприймали і як успіх, і як незрівнянну в українській історії трагедію. Справа ще й у тому, що, за висловом класика російської історичної літератури Василя Ключевського, обидві сторони сховали правду про цю угоду.
Яким же був українсько–російський шлях до Переяслава, і потім — геть від нього? В цьому розділі ми спробуємо коротко висвітлити деякі цікаві моменти, пов'язані з російським вектором політики українських гетьманів, щонайперше «від Богдана до Івана» (постаті Хмельницького і Мазепи важливі для нас як символи «єднання» і «розриву» українського з Росією, хоча, звісно, тут не все так просто, як зможе переконатись наш читач), а також часів останніх трьох українських гетьманів — доби остаточного занепаду українського політичного складника цих непростих відносин.
Отже, Богдан. «Геніальний політик, мислитель і полководець, творець національної держави», «нерозважливий руйнівник річпосполитської єдності», «визволитель православних українців (а також білорусів) з лядської неволі», «народний герой», «революціонер» (адже в багатьох сучасних виданнях ідеться про «українську революцію», не гіршу за нідерландську та англійську), «гарячий прихильник єдності слов’ян» або «возз'єднання з братнім народом», а за сумісництвом «батько збреханий козацький,//Що юртував наш люд простацький, // Присягами дурив Ляхву,//3 її сліпим вельможним панством,//І хана з хижим азіяцтвом,//І церкволюбницю Москву» (П. Куліш) тощо.
Як відомо, першою спробою дипломатичних контактів Богдана Хмельницького з російським царем Олексієм Михайловичем став лист українського гетьмана від 8 червня 1648 року, у якому були викладені пропозиції щодо військової допомоги українцям, а також запрошення царя посісти престол Речі Посполитої, вакантний після смерті Володислава IV. У принципі така ідея виникала в історії Московської держави й Речі Посполитої не вперше — ще Іван Грозний подумував над таким проектом, однак на заваді завжди ставала колосальна розбіжність політичного устрою двох держав. Ідеї ж приєднання чи возз'єднання України та Росії в цьому листі, як уважають сучасні історики, все ж немає — адже навіть сама концепція української козацької державності як така на той момент іще не визріла. Немає ідеї «підданства» і в наступних листах гетьмана від 1648 року до прикордонних російських воєвод, де йдеться про можливість козацької служби цареві проти татар. Козаки в цей час іще не хотіли поривати з Річчю Посполитою, і тому говорити про політичне перепідпорядкування Січі було недоречно. Натомість гетьман з обуренням писав про те, що Москва, схоже, збирається допомагати полякам в боротьбі з козаками і татарами (за польсько–московською угодою 1647 року це було цілком імовірно), і «прозоро натякав» воєводам, що в такому випадку він може навідатись до них разом з ордою. Занепокоєний цар наказав прикордонним гарнізонам бути в повній бойовій готовності, але не провокувати «черкасів».
Скоріш за все, протягом 1648-1649 років Богдан Хмельницький намагався розігрувати «московську карту» (то «спокушаючи» царя ідеєю стати королем Речі Посполитої, то шантажуючи можливістю помиритись із поляками і рушити спільно з ними й татарами на Москву) разом з іншими — зокрема, ведучи переговори з трансільванським князем. Головною метою гетьмана було втягнути Московське царство в нове військове протистояння з Річчю Посполитою всупереч мирній угоді 1634 року. Натомість царський уряд, навчений поразкою в Смоленській війні, не поспішав устрявати в нову авантюру, намагаючись виграти час — для переоснащення і реорганізації армії, а також чекаючи, поки українці та Річ Посполита як слід обопільно виснажаться у війні. Проте цар наказав своїм прикордонним воєводам (адже контакти з бунтівним гетьманом уважалися «неофіційними», щоб не дратувати Варшаву) запевнити, що Москва принаймні не виступить проти козаків і їхніх союзників татар на боці Речі Посполитої. Причому категорично заборонялось надсилати козакам будь–які листи — все мало відбуватися на рівні усних домовленостей, аби не викликати війни між Москвою та Варшавою. Щоб заспокоїти урядовців Речі Посполитої, влітку 1648 року навіть було ухвалене рішення відсилати назад українських утікачів на московські землі (правда, реально воно не виконувалось). Українському ж гетьманові у відповідь на його прохання належало відказувати, що Москва не може порушити вічний мир з поляками, скріплений «хресним цілуванням». І взагалі, мовляв, «черкасам і ляхам з Литвою» краще помиритись (на яких умовах — не говорилося) і не проливати християнську кров.
