Україна та Росія. Як брати горщики побили - Журавльов Денис (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗

Хоча, мабуть, не варто шукати у вчинках цього заслуженого політика і воїна ні «угодовства щодо поляків», ані бажання «возз'єднатись із братньою Московською державою», як це робили деякі радянські історики. Дати своїм козакам підзаробити на службі у царя та трохи пошантажувати свого короля можливістю масового переходу на московську службу, аби він став поступливішим і щедрішим, любив не тільки гетьман Сагайдачний, але саме він робив це справді віртуозно. Нам здається, не варто робити завеликий наголос на значній реальній важливості моменту «священної війни» з ворогами православ'я чи єднанні на основі тієї–таки конфесійної близькості в цей період. Адже наголосімо: православні українські козаки поводились у православній Московії 1618 року так само, як у мусульманських містах, що не виключає можливості активного використання їхніми лідерами релігійних моментів у пропаганді.

До речі, знаменитий похід Сагайдачного на допомогу королевичу Володиславу (той, покликаний частиною боярства, 1618 року спробував здобути собі московський вінець і опинився в скрутній ситуації з невеликим коронним військом серед ворожої йому країни, неподалік такого бажаного призу — ворожої столиці), варто розцінювати не як прояв якоїсь «ненависті» до Москви чи «угодовства» щодо Речі Посполитої, а як прояв вищезгаданої політичної лінії і шанс для 20 тисяч козаків підзаробити коштом річпосполитської скарбниці, а також мешканців міст і сіл Московського царства. Козаки влітку–восени 1618 року кількома загонами вихором пройшлись по землям східного сусіда Речі Посполитої, взявши і страшенно спустошивши Лівни, Єлець (тут козаки взяли 30 тисяч карбованців данини, котру за наказом царя саме везли кримському ханові), Стародуб, Шацьк, чимало міст Сіверщини, Рязанщини, Підмосков'я. Невдала для козаків облога містечка Михайлова, що виросла під пером місцевого літописця до масштабу мало не облоги Трої, була дрібним епізодом кампанії, в котрій Сагайдачний виявив неабиякий військовий талант — його козаки брали місто за містом, кіннота здійснювала далекі рейди, а гетьман проявив себе як грізний, небезпечний для ворога полководець. На початку вересня він легко розбив московських ратників на переправах через Оку, а вдруге стрільців, дворян і ополченців царя Михайла Федоровича «взяв страх, і вони не посміли виступити» проти «жахливого Сагайдачного». До речі, не може не вражати безпорадність московських польових військ протягом цієї кампанії — певною проблемою для Сагайдачного стали лишень облоги міст. За літописною традицією, козацький гетьман прибув до табору королевича Володислава під Москву десь на початку жовтня, а генеральний штурм було призначено на Покрову. Те, чому козаки таки не взяли Москву 1618 року, історики намагаються пояснити багатьма причинами — від малоправдоподібного раптового «усвідомлення ними гріховності пролиття крові православних братів–росіян» та таємних переговорів Сагайдачного з царем з метою майбутньої співпраці (як колись твердили українські історики XIX століття М. Максимович та І. Каманін) до суто військових причин. Серед останніх завжди називають утому після швидкого маршу з багатьма облогами, ймовірні великі втрати під час штурму, «нечесну» позицію поляків, котрі, мовляв, поставили козаків у перші лави штурмовиків. Логічнішим нам здається припущення, що Сагайдачний добре розумів: узяти Москву загалом можна, а ось утримати величезне місто буде важко (він не міг не пам'ятати нещодавню історію взяття і подальшого утримання Москви в 1610-1612 роках, коли врешті–решт польсько–український гарнізон опинився в облозі в Кремлі та Китай–городі й після тривалої оборони був змушений капітулювати. Та головне — гетьман дійсно міг не бути зацікавленим у геополітичному «добиванні» ослабленої Московської держави (до речі, потенційного «роботодавця» для нереєстрових козаків), з царем котрої він згодом (у 1619-1620 роках) спробував установити певні взаємовигідні й не обтяжливі для обох сторін дипломатичні контакти. Тож, схоже, козаки цілком могли дістати наказ просто «відбувати номер» — не взявши одразу Арбатські ворота, вони навдивовижу швидко відступили. Королевич Володислав самотужки захопити ворожу столицю не міг, і облогу було знято. До речі, вже після зняття облоги Москви гетьман з військом здійснив рейд на південний захід від російської столиці, узявши і зруйнувавши Калугу. Причому через козацького полковника Путивльця гетьман радив Володиславу «з Московської землі не виходити» (що давало змогу козакам набрати побільше здобичі, водночас ослабивши коронне військо чужими руками та зробивши батька Володислава, короля Сигізмунда, і річпосполитський сейм поступливішими щодо козацьких вимог щодо реєстру, плати тощо). Проте складна ситуація, у якій опинилося коронне військо напередодні зими, а також політичні ускладнення в зв'язку з московською війною у самій Речі Посполитій спонукали королевича піти на укладення 1 грудня 1618 року Деулінського перемир'я між Москвою і Варшавою терміном на чотирнадцять з половиною років. За його умовами до Польщі переходила Смоленщина і частина Чернігівщини та Сіверщини. Козаки тріумфально повернулись додому з великими трофеями, на шляху назад Сагайдачний не став брати Курськ як жест доброї волі у бік царя.

Проте успішність кампанії 1618 року саме в тому сенсі, який був найважливішим для козаків, просто вражає — здобуто славу і величезні трофеї, та ще й Речі Посполитій зроблено дійсно велику послугу (адже козацьке втручання в перебіг війни зрештою так чи інак принесло Варшаві великі території, і Сагайдачний не раз нагадував про це польським можновладцям). Кампанія мала суттєво зміцнити репутацію гетьмана як непереможного воєначальника як серед козаків, так і серед громадськості Речі Посполитої. За словами Я. Собеського, козацький гетьман «вогнем і мечем спустошив… неприятельські землі… розніс страх свого імені по всій Московії. Неприятель, що стогнав під його ударами, бачив, як переходили до рук козаків золоті посудини і дорогоцінні багатства, як полоняники різного віку, статі і станів йшли за його колісницями». Не дивно, що у свідомості частини українців і сьогодні похід Сагайдачного 1618 року посідає таке саме почесне місце, як і відома Конотопська битва 1658 року, — обидві події є символами звитяги української зброї у боротьбі над північно–східним сусідом.

Проте є в діяльності Сагайдачного й моменти, які не можуть не імпонувати прибічникам україно-російського союзу. Так, наприкінці походу 1618 року невеликий загін козаків перейшов з польської служби на службу цареві (щоправда, ми не знаємо, чи з відома Сагайдачного, чи ні; останній варіант більш імовірний). А 1620 року козацький гетьман відрядив до Москви посольство на чолі з Петром Одинцем з метою чи то прийняття московського підданства, чи то традиційної військової служби проти татар за царські гроші. Перший Романов на московському престолі, Михайло Федорович, без особливого захвату відгукнувся на пропозиції козаків, які ще недавно нещадно ганяли його ратників по всіх російських усюдах, і справа заглухла. Тобто знов-таки, особливого братерського ентузіазму до єднання в діях Сагайдачного чи царя тут помітити важко, хоча якийсь обопільний інтерес простежується.

Якоюсь мірою позиція козаків та їхньої старшини щодо Москви коригувалася своєрідним ставленням до єдиновірного сусіда з боку вищого українського православного духівництва, а також східних патріархів. Останні їздили по Україні та Московській державі з подвійною метою — по–перше, заручитися підтримкою православних правителів та громад проти османської влади у разі відкритого протистояння православних і мусульман у державі Османів, а по–друге — зібрати трохи грошей, яких бракувало їм як пастирям їхніх доволі бідних східних патріархій (єрусалимської, олександрійської, антіохійськоїтощо). Якщо коротко, то українські православні ієрархи, попри всі складнощі існування православної конфесії в Речі Посполитій, інколи були схильні шукати порозуміння зі своєю державою (до речі, нерідко його досягаючи), рідше прохати про заступництво Москву (досить швидко розчаровуючись у тому заступництві). А ось східні патріархи вбачали свого природного союзника в московському цареві, часто намагаючись працювати над створенням єдиного «православного блоку» проти турків. Річпоспо- литські урядовці та громадська думка «схизматичних» патріархів–прохачів не любила, вважаючи їх підозрілими типами і турецькими та московськими шпигунами. Тому не дивно, що єрусалимський патріарх Феофан, котрий підтиском українського духівництва, братств і козацької верхівки на чолі з гетьманом Сагайдачним відновив 1620 року українську православну ієрархію, майже зниклу після Брестської унії, сприймався католицькими та уніатськими колами як сіяч розколу й агент Білокам'яної та Стамбула, зацікавлених у послабленні єдності Речі Посполитої. Феофан дійсно всіляко намагався виступити посередником між козаками і царем, навіть загрожуючи козакам своєю неласкою на випадок нової війни проти «православних братів». Одначе зрештою ніякого суттєвого результату козацько–московські переговори 1620 року не досягай, і Сагайдачний помер невдовзі після славнозвісної Хотинської війни в ореолі справжнього лицаря й рятівника Речі Посполитої від турків.