Оленіада - Роздобудько Ирэн Виталиевна (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
Треба б ще когось попередити!
Адже бувало таке, що громадяни засинали і не відчиняли двері телевізійникам забороненого для трансляції каналу.
Порившись в нотатнику, Валентин Самсонович з подивом і деяким жалем зрозумів, що друзів у нього майже не лишилося.
Згадав хіба що Василенка, котрого колись звільнив з роботи і з того часу обходив десятою дорогою.
Як він тепер? Привід для дзвінка був непоганий, і Валентин почав накручувати Василенків номер.
Василенко довго не підходив.
А коли нарешті трубку зняли, в ній залунали дивні звуки — музика, свист, оплески.
— Що треба? — почув Ройтберг квапливий голос колишнього товариша і розгубився: той не привітався і навіть не поцікавився, хто телефонує.
Діловим став, подумав Валентин Самсонович і промовив так, ніби ніяких незручностей між ними не було:
— Привіт, Семене, я на хвилину: якщо ти замовляв новини від «Ох-ТіВі», то сьогодні вночі не забудь відчинити їм двері! Кажуть, буде щось важливе...
— Немає на те часу, — швидко відказали на тому кінці дроту. — Я дивлюсь «Громадяни мають баланс!».
І в слухавці знову пролунав і стишився дивний свист.
— Ну ти даєш! — здивувався Ройтберг. — Відколи ти став прихильником музичних шоу? Невже хочеш відхопити задурно мільйон?
— Не твоє собаче діло! — брутально вигукнув Василенко і поклав слухавку.
Ач як посмілішав, подумав Ройтберг, знизав плечима і пішов облаштовувати куток для прийому дорогих гостей. Поставив два крісла, увімкнув торшер, поставив на журнальний столик пляшку мінеральної води «Блю вота».
Головне не заснути, адже «новини» могли прийти і під ранок: замовлень у журналістів-телевізійників часом було багато, обслужити за ніч всіх бажаючих канал не встигав...
...Проте в помешканні Боді умовні позивні, котрі видав його дзвінок у передпокої, пролунали вчасно — рівно опівночі.
Бодя позіхнув, виліз із ліжка і спроквола всунув руки в рукави пухнастого халату. Переодягатися не схотів, адже глядачі могли бути в будь-якому вигляді, як і належить пересічним глядачам, що розлягаються після напруженого трудового дня перед увімкненим телевізором.
Просуваючись до дверей повз слоїки, реторти, казани та цілі батареї діжок, Бодя тихо лаявся і накривав плівкою приладдя, в якому він продовжував удосконалювати харчові додатки для зміцнення і спекостійкості ечиначушу.
— У вашій хаті вечірній канал останніх новин «Важливо»! — з порогу професійними голосами заговорили ведучі.
— Вас вітає канал «Ох-ТіВі»!!
Парочка гарно вбраних і ще свіжих, мов вранішні троянди, ведучих — чоловік та жінка — увійшли до кімнати і по-хазяйськи розсілися на дивані, гортаючи в руках купку рясно списаних папірців.
Навпроти розташувався освітлювач із яскравою лампочкою на шахтарській касці і режисер індивідуального ефіру в камуфляжній формі.
Бодя присів на краєчок діжки з перегноєм і приготувався слухати останні новини.
Ведучі, як і годиться телеведучим, котрі дивляться лише на вогник кінокамер, не звертали на нього жодної уваги, хоча й кінокамер навпроти них не було.
— Отже, сьогодні з вами... — сказала мила жінка в строгому синьому костюмі.
— Мілана Мілонова, — киваючи на неї, підхопив чоловік в демократичній футболці «позафракційників» з логотипом «Чи навчився ти, падло...».
— І Сулейман Напіддам! — у свою чергу кивнула на партнера жінка.
— В ефірі — випуск новин! — сказав Сулейман. І режисер видув з дудки характерний позивний.
Бодя здригнувся від несподіванки.
Спочатку ведучі повідомили про вранішнє вшанування першого оленяра країни Івана Оленіна і досить майстерною пантомімою зобразили, як члени парламентської делегації покладали квіти і вінки.
Потім ведучі вправно видали штук зо п’ять коротких повідомлень з різних галузей життя країни і світу.
Почісуючи під халатом груди і важко позіхаючи, Бодя дізнався, що відома балерина ближнього закордоння Опанасія Волоцюга зламала ногу, танцюючи на підборах висотою сорок один сантиметр, що декан інституту Дримбарського мистецтва і за сумісництвом тібетський мольфар Кол Тун випустив новий диск під назвою «Рідна дримба моя, ти всю ніч не співала...», що відома співачка Патрісія Поваляй всиновила десять негренят з далекої Нігерії з метою утворити з безпритульних сиріт бек-вокал, а передова колгоспниця Валентина Шнур з села Малі Підгайці виготовила шість тонн вовняної цегли для утеплення дитячих будинків Удмуртії...
«Ну і що тут такого незвичайного? — подумав Бодя, починаючи сердитись на батька. — Краще б я спав... Варто відмовитись від послуг „Ох-ТіВі“. Все одно на каву-чай Мілана не залишається, а Сулейман — не вживає. Яка користь від їхніх візитів?»
Щойно він так подумав, як Сулейман із значущим виглядом підморгнув йому.
Бодя потер очі: чи не примарилось?
Але ведучий підморгнув вдруге.
І це зазвичай був той знак, який чекали від нього тисячі замовників хатніх ефірів.
— Сьогодні вночі розпочався несанкціонований демонтаж пам’ятника Івану Оленіну! — сказав Сулейман, і жоден м’яз більше не ворухнувся на його мужньому обличчі.
— З надійних витоків нам стало відомо, що прогресивні парламентарі — імена яких, певно, будуть відомі вже завтра з поліцейських протоколів, — викрили той факт, що ідеї оленізму було насаджено на теренах нашої батьківщини штучно! — продовжувала начитувати новини Мілана.
— Вмикаємо пряму мову! — вигукнув прямо в обличчя Боді Сулейман.
І... — о диво журналістської винахідливості! — затиснувши лівою рукою ніс і притримуючи правою верхню губу, він заговорив голосом керівника фракції «За вашу і нашу волю!» пана Рівноспинного: «Про цей обурливий факт ми дізналися від простого громадянина нашої батьківщини, ім’я якого поки що лишається невідомим!» Змінивши позицію пальців на обличчі, Сулейман продовжив «пряму мову» голосом пана Цанюка: «Ми обов’язково знайдемо цього сміливого патріота! Ми обов’язково залучимо його до нашої спільної праці по встановленню історичної справедливості. А поки що — геть з нашої землі підступного ворога Івана Оленіна!» І знову змінивши розташування пальців на носі і вустах, Сулейман закінчив трансляцію голосом Рівноспинного: «...разом із його оленями, шляк би їх трафив!»
Бодя ледь стримався від вигуку, вмить зметикувавши, що в цій вже більш-менш стабільній і покращеній кризі вимальовується чергова проблема, через яку він може втратити свій прибутковий бізнес!
А Сулейман Напіддам уже закінчував випуск своїм звичайним баритоном:
— Отже, судячи з усього, незабаром олені можуть повернутися до своєї історичної батьківщини...
— Добре це чи погано? — підхопила останню фразу колеги Мілана Мілонова і розумним проникливим поглядом втупилась поверх Бодиної голови, адже питання було риторичним і не вимагало від присутніх інтерактиву. — Хто ж він — таємничий помічник опозиціонерів?..
Бодя ледь не вигукнув: так, хто він, цей покидьок, дайте мені його сюди!
— А про це ви дізнаєтесь із наших чергових випусків! — завершив програму Сулейман.
— Не зачиняйтесь! — додала Мілана.
Освітлювач загасив лампочку на своїй касці, режисер махнув у повітрі рукою і видав з дудки завершальні позивні програми.
Мілана та Сулейман швидко підвелися з дивану і, затискаючи носи, швидко побігли до дверей: на них чекали наступні хатні ефіри. На сьогодні їх було двісті сорок вісім тисяч — у різних районах міста.
У передпокої грюкнули двері.
Бодя як сидів, так і залишився сидіти на краю бочки з перегноєм, міркуючи про все почуте.
Пролунав телефонний дзвоник.
— Ну, які новини? — запитав у сина Ройтберг. — Чи варто впускати, бо я страшенно втомився сьогодні? Хочу лягти.
— Та ти знаєш, — спроквола почав переповідати Бодя, — сьогодні вранці якесь падло підсунуло листа з якогось там секретного архіву... Про... Про те, що... Словом, буде заваруха. Оленям гаплик. Ечиначушу також. Вони тепер того ханурика, хто їм допоміг історичну правду встановити, розшукують! Ох, знайти б мені те падло першим — ноги б повідкручував!
