Оленіада - Роздобудько Ирэн Виталиевна (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
...Сьогодні зранку Ройтберг збирався на мітинг, присвячений сто десятій річниці з дня народження Першого Оленяра країн ближнього і далекого закордоння, вожака світового оленярства Івана Оленіна.
Але збирався з цілком певною метою.
Нещодавно, риючись в архівах сторічної давнини, він знайшов цікаву інформацію, а точніше рукописний лист того самого Івана Оленіна, написаний у засланні на курорті Адріатичного узбережжя, до своїх соратників. В цьому листі, котрий чомусь не знищили пильні робітники держбезпеки, т. Оленін виклав класову необхідність насадження по всьому світі теорії «оленізму», яка полягає в «методичному впровадженні в дію ідей повної і переможної взаємної асиміляції Півночі з Півднем, Заходу зі Сходом методом об’єднання всього людства засобами „простими і всім зрозумілими“».
Таким простим засобом Великий Оленяр вважав саме оленів, котрих полюбив в дитинстві, кочуючи з батьками по безмежних просторах рідної Чукотки.
Зі священним трепетом і неабияким обуренням пан Ройтберг дочитався до найголовнішого: ексклюзивна національна гордість громадян, якою пишалося не одне покоління, насаджена штучно!
«Ми мусимо до ноги знищити всі надбання тих, хто служить „золотому теляті“! — писав соратникам т. Оленін. — Телятина піде на котлети! А ми мусимо нарощувати оленяче поголів’я таким чином, щоб, зрештою, остаточно стерти межу між тваринним і людським світом! Олені мають замінити робітникам все!
Якщо треба, то й рідну матір! Олені — передусім! Олені — честь, совість і розум нашої епохи! Вдаримо оленем по нехлюйству!
Товариші! Мушу попередити: буде важко. На рахунку — кожне копито. Але, повірте, настануть ті часи, коли ідеї оленізму завоюють увесь світ!»...
Ройтберг старанно сфотографував пожовклу писанину мобільним телефоном і втік з архіву, несучи у своїй душі великий сумнів щодо вірності обраного державою шляху.
І от сьогодні настав день, коли можна було б знайти однодумців.
Саме там, на святкуванні ювілею і урочистому покладанню вінків до пам’ятника Івану Оленіну.
Принаймні можна буде показати сфотографований лист комусь більш обізнаному в політичній обстановці. А потім — нехай розбираються...
До центрального скверу пішов пішки, адже тепер, дізнавшись страшну таємницю, вирішив поберегти нещасних тварин, що потерпали від спеки в чужорідних умовах.
...Була десята година ранку.
До пам’ятника Великому Оленяру сходились народні маси.
Перед невишикуваними рядами цих мас йшов досить вишикуваний подвійний ланцюг поліцейських зі щитами в руках на той випадок, якщо надто екзальтовані прихильники «оленізму» кинуться покладати квіти раніше за офіційну парламентську делегацію.
А делегація вже наближалась повільною і урочистою ходою.
Одягнувши окуляри і міцно тримаючи мобільний телефон у руці, Ройтберг уважно оглядав обранців народу.
Кому довіритись?
Обранці несли вінки і кошики, повиті стрічками з написами, витісненими золотом: «Великому Оленяру — від вдячного керівництва держави», «Дорогому вождю світового оленярства!», «Гегемони за розвиток оленярства!».
Їхні кроки м’яко шелестіли по втрамбованій стежці ечиначушу, побризканому зранку розчином потрійного одеколону «Рускій лєс».
Ройтберг пробіг очима по урочистих натхнених обличчях.
Тут були всі п’ятнадцять президентів, на чолі з останнім, шістнадцятим, прозваним в народі Великий Тато, вісімдесят мерів столиці, обраних нещодавно і ухвалених Верховним Судом на одній посаді одночасно.
«Цих надто багато, спробуй розберися... — вирішив Ройтберг. — Треба шукати альтернативу».
Альтернатива була присутня, дякувати Богу, в одиничних екземплярах.
За купою мерів і групою колишніх і нинішнього президентів йшли їхні радники: улюбленець прогресивної золотої молоді пан Ян Кабатчик, арбітражний наглядач мережі супермаркетів пан Разанов, міністр захисту рідкісних популяцій пан Кувалда, голова товариства «Скошені Очі», пані Ренко, голова спілки диригентів пан Чьоткін, генеральний кутюр’є держави пан Серм’яжний та інші.
Пильне око Ройтберга вихопило в державній юрмі відокремлену групу представників інших партій і фракцій.
Ті були значно молодші за своїх колег і, на відміну від них, не стримували ходи, чітко крокуючи по розпеченому і вже трохи підсмердженому ечиначушу.
Їхні вінки і кошики було прикрашено лаконічними написами: «Від „Вільних Погоничів“», «За вашу і нашу волю!», «БАТІГ!».
Поруч крокували і «позафракційні» у демократичних футболках з фривольними написами на кшталт «Чи навчився ти, падло, вирощувати ягель?!».
На чолі йшли, взявшись за руки, лідери.
На їхніх зухвалих обличчях досвідчений Валентин Самсонович прочитав низку сумнівів у питанні державного укладу.
Вирішив звернутися до них.
Але як дізнатися напевне, щоби не втрапити в халепу, а ще гірше — до в’язниці?
Дійшовши до пам’ятника і поклавши квіти, представники влади підійшли до встановлених в один довгий ряд мікрофонів і одночасно зробили елегантний рух, до якого давно звикли пересічні громадяни: кожен ввіткнув до лівого вуха маленький навушник на витонченому позолоченому дротику.
Полились полум’яні промови, спічі і скетчі, скандування і гасла.
Скориставшись загальним піднесенням, Валентин Самсонович протиснувся ближче до народних обранців і, показавши своє журналістське посвідчення поліцейському, опинився ближче до керівника осередку партії «Вільних Погоничів» пана Цанюка.
Як підступитися?
Але пан Цанюк, будучи людиною демократично налаштованою до всього сущого, помітивши запитальний погляд, сам приязно звернувся до нього:
— Вільному — воля, пане!
— Воля — вільному! — радо відгукнувся на святкове привітання Ройтберг і притис до грудей руку з мобільним телефоном.
Пан Цанюк знову лагідно посміхнувся і вирішив допомогти поважному громадянину опанувати ситуацію:
— Ще рано. Гімн буде пізніше, шановний!
— Так, так... — поквапливо сказав Ройтберг і без зайвих слів простягнув молодику смартфон зі сфотографованим листом Івана Оленіна. — Прочитайте. Це важливо.
Кілька хвилин пан Цанюк вивчав вміст екранчика, прикриваючи його рукою від сонця.
Його обличчя стало серйозним, очі зблиснули, дихання і пульс досягли критичного стану.
Він витяг з кишені свою мобілку, перезняв лист.
— Дякуємо, брате! Це те, чого ми чекали! — урочисто промовив пан Цанюк, поплескавши Ройтберга по плечі: — Вітчизна вас не забуде!
Той зашарівся і наважився додати:
— Це важливо...
— Ми ВСЕ знаємо... — прошепотів пан Цанюк, стримано киваючи на когорту за своєю спиною.
— Все? — здивувався Ройтберг і з острахом кивнув в інший бік, де стояли мери, президенти і депутати: — А вони знають?
— Звісно! Знають — але мовчать... — пошепки сказав пан Цанюк і додав крізь конспіративно усміхнені вуста: — Ну це їм ще виллється в копієчку...
— І що ж тепер робити? — розгубився вкрай спантеличений Ройтберг.
— Ми ВСЕ зробимо, — так само тихо, але впевнено промовив пан Цанюк.
— А що саме? — захвилювався Ройтберг.
Але пан Цанюк заспокоїв його лагідним синівським жестом:
— ВСЕ! Так і перекажіть сусідам, колегам по роботі, друзям, рідним і близьким!
Він трохи замислився, пильно оглянув Валентина Самсоновича з ніг до голови і, нахилившись до самого його вуха, довірливо промовив:
— Ви, в разі чого... того... поганого про нас не думайте... Це ми тут так собі стоїмо — для конспірації. А от вночі будемо його, сатрапа... — він зловісно кивнув на монумент, — зносити! Чекайте на новини опівночі! І сусідам, колегам, друзям, рідним і близьким перекажіть — нехай чекають. Скажете?
Ройтберг перелякано закивав головою і поспішив асимілюватися з натовпом.
Увечері Ройтберг потелефонував Боді і, як наказував пан Цанюк, повідомив про те, що сьогодні увечері треба неодмінно впустити до помешкання представників телеканалу новин «Ох-ТіВі»!
