Багаті і бідні - Чагровська Лариса (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
Славко роззувся і пішов до вітальні. Там на чайному столикові Оленка залишила лист. Чути було, як Славко застиг у сусідній кімнаті. Його атакували потворні чорні-чорні букви. Він одразу уявив, як його кохана читала це і що вона відчула. Йому стало соромно. Соромно і боляче, що він нічого не розповів їй. Що не зміг знайти у собі сили.
— Я знаю, знаю, — кричав він сам до себе.
Славко зайшов до кухні. Оленка стояла біля вікна. Спиною. Але він відчував, що її очі повні сліз. Тяжких тривожних сліз. Йому так кортіло притулити до себе її маленьке тільце, заспокоїти, приголубити, але він не був певен, що вона теж цього хоче. Уперше з моменту зустрічі з Оленкою, він не міг відчути її.
— Оленко!
По квартирі пішла глуха луна. Оленка захитала головою і напружила плечі.
— Говори!
Вона не хотіла повертатись, не хотіла його бачити. Але тільки тому, що відразу б кинулась до нього на шию і розцілувала б. Вона раптом усвідомила, що їй байдуже, що будуть говорити і думатимуть про неї. Більше за те, їй уперше у житті було байдуже, що скаже мама. Вона нарешті зустріла своє щастя і не хотіла втрачати його.
Славко чекав поки Оленка збереться з думками. Він підійшов до неї й міцно обняв за плечі.
— Сядьмо і нормально поговорім.
— Ні, — перелякано шепотіла дівчина.
Вона вже відчувала його тепло. Руки міцно затиснули її так, що їй було важко дихати. Оленка відчула невагомість і наважилась підняти очі. Славко дивився на неї. І у його погляді не було провини чи вибачення. Була тільки любов.
— Сідай, — Славко підсунув стільчик. — Я все тобі розкажу.
Оленка обійняла голову руками.
— Будеш заперечувати?
«Що я таке говорю?», — Оленці стало гидко від свого цинізму. Вона навіть злякалась, що образила Славка. Але потім згадала, що це вона ображена і гірко посміхнулась. Славко теж посміхнувся, їхні очі застрілились. Відчуття були ті самі, нічого не змінилось. Оленка полегшено зітхнула.
— Нема чого заперечувати. Я справді одружений, — Славко тяжко зітхнув і, присунувшись ближче до Оленки, взяв її за руку. — Одружений давно.
Оленка підвела очі. Їй стало так шкода Славка, він мучився, розповідаючи це.
— Ми познайомились зовсім молодими. На танцях.
Славко кумедно захитав головою. Оленка у відповідь теж посміхнулась. «Як все банально „на танцях“», — вона усвідомлювала, що починає ревнувати.
— Я в університеті вчився, вона вже закінчила училище. Кохання було шалене. Одного разу втік через вікно з дому. Мамі вона не подобалась, — Славко занурився у спогади. Важко було зрозуміти чи він сумує, чи йому приємно пригадувати. — Але я завжди був норовливий. Як сказав, так і буде.
Оленку вже починала затягувати розповідь. Вона розуміла, що все це у минулому, це не має жодного значення. Їй стало прикро, що вона сприйняла все так близько до серця. «Дурнуватий жарт», — майнуло в Оленчиній голові. «Але ж то був не жарт, адже Славко сам підтвердив, що справді одружений».
— Я пішов до армії, а з мамою домовився що, якщо Валя мене дочекається, то буде весілля. Вона дочекалась. Ми одружились.
— Це її ти кохав?
— Кохав, Оленко, — він ніжно погладив її по неслухняному волоссі. — Кохав. Але мама, мабуть, була права щодо неї. Вона мені як зараз перед очима стоїть у своєму жовтенькому фартушку і з хусточкою на голові. «Славчику, твоя Валя просто не вхопила кращої партії, ніж ти, розумієш. А так вона б вже давно втекла від тебе».
Славко задумався.
— Потім народився Андрійчик. Важко нам було. Жити нема де, грошей нема, а тут ще й перебудова. Але знаєш, я тоді був щасливий. По-справжньому щасливий.
Оленка насторожено слухала, вона ще до дитсадка ходила, коли Славко уже мав сім’ю.
— Довелось крутитись. Я почав торгівлею займатись. Трохи розкрутився, почав свою справу. Розумієш, я працював, щоб утримувати родину. А вона…
— Що? — Оленка не втрималась.
— Вона навіть дитиною і то не займалась… Мама нічого мені не казала. Жаліла.
— А ти не відчував?
— Я бізнесом займався, — Славко гірко посміхнувся, наче насміхаючись із своєї колишньої наївності. — Я ж для неї старався. Щоб у неї та дитини все було. Що б ми жили у достатку. Ми досить довго прожили разом. Я намагався у всьому їй догодити. Розумієш, у всьому…
Оленка хитала головою. Славко зупинявся на півслові, щоб проковтнути слину. Він задихався і з горла виривався легкий хрип.
— Заспокойся… Заспокойся, я тебе прошу, — намагалася заспокоїти його Оленка, проклинаючи про себе свою власну дурну цікавість.
Перед нею сидів зовсім інший Славко. Не той, якого вона так добре і швидко вивчила. Її впевнений і спокійний чоловік перетворився на вразливого незахищеного хлопчиська.
— Розумієш, тому я й не хотів зачіпати минуле. Я був тоді зовсім не такий, як зараз. Зовсім. Мені не дуже легко згадувати про це. Я кохав Валю. З усіма її недоліками. Я кохав її, а вона мене ні.
— Славку!
— Так, уявляєш? У мене було стільки грошей, що я міг… але та, що мені була потрібна, не кохала мене… Оленко, ми вже давно розійшлись. Майже два роки як не живимо разом.
— Я… мені… — Оленка замовкла. Вона справді співчувала, хотіла пожаліти Славка. Приголубити його, дати відчуття захищеності, яким він наділив її. Але сповіді вже неможливо було зупинити. Він прагнув вилити перед нею усю душу.
— Одного дня повертаюсь додому, а в її ліжку… Я не витримав…
Оленка хотіла запитати — «Чому ж не розлучився?» — але Славко випередив німе запитання.
— Не розлучались через сина. Він був ще досить маленький. Я навіть спочатку жив з ними, щоб була ілюзія сім’ї. А потім змучився від усієї цієї брехні.
— І що? — Уже тихо запитала Оленка.
— Просто пішов. На останньому поверсі в офісі зробив ремонт і жив там, поки тебе не зустрів.
— Один?
— Один.
Оленка якось недовірливо дивилась на Славка. Він обійняв її крихітне личко своїми величезними долонями.
— Я не живу з дружиною. Розумієш?
— Я розумію, — Оленка потихеньку приходила до тями, — але чому цей лист…
— Це не важливо. Я кохаю тебе. Чуєш, я кохаю лише тебе. Виходь за мене.
Славко присів перед стільчиком, на якому сиділа Оленка. Він тримав її долоні і цілував їх, пестив.
Оленка затихла, наче не почула пропозиції.
— Стань моєю дружиною, Оленко.
— Ти ж одружений, — Оленка щиро сподівалась, що тепер Славко заговорить як герой кінофільму. А він саме так і зробив.
— Я кохаю тебе, Оленко, ти єдина моя половинка. Я так довго чекав на тебе. Ти — моє все. Усе, що мені потрібно.
— Я теж кохаю тебе! Я… — Оленка опустилась на підлогу і вони обійнялись.
— Я розлучаюся. Я вже розмовляв зі своїм адвокатом. Я не хотів тобі нічого казати, поки не владнав усі паперові справи. Але інші сказали за мене — благодійники. Я благаю тебе — виходь за мене. Обіцяю, що ти ніколи про це не пошкодуєш.
Оленка мовчала. Вона не могла, як у кіно, відразу відповісти «Так!». Не могла, хоч кохала Славка. Кохала і хотіла бути з ним. Але це занадто серйозний крок, щоб робити його спонтанно і необдумано.
— Я подумаю, Славку. Я подумаю.
Вона цілувала його, пристрасно обдираючи губи об щетину.
Він усе зрозумів. Її збентеженість і нерішучість, страх і обережність.
Вони ще довго сиділи на підлозі і обіймались, не промовляючи жодного слова, але все розуміючи. Вони відчували одне одного. Навіщо слова?
Оленка вхопилась за довгий хвіст свого теплого шалика цегляного кольору. Ноги роз’їжджались, наче їм кортіло йти кожній у своєму напрямкові.
— Ой! Ой! Ой… — задихаючись і присвистуючи на морозі виривалось з маленьких Оленчиних вуст.
Славко намагався вхопитися за якусь опору. Сам він ще б втримав рівновагу, але Оленка, вчепившись в його плече, тягла його то в один, то в інший бік.
— Зачекай. — Його вічно спокійний погляд збентежено шукав допомоги невідомо звідки.
