Багаті і бідні - Чагровська Лариса (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
— А ти кохав коли-небудь? — Раптом спитала вона Славка.
Славко довго мовчав, а потім захитав головою.
Оленка не знала чому, але вона зрозуміла, що йдеться не про неї. А вона вже уявила його відповідь, красиву, як у кіно:«Ти моє єдине і вічне кохання. До зустрічі з тобою я не знав кохання, і не вмів кохати».
Оленка не образилась, але замислилась. «Звичайно, у нього було кохання. От дурепа! Це ж тільки у мене пусте і нікчемне життя», — Оленка раптом розізлилась сама на себе. «Яке ж воно пусте? Адже тепер у неї є Славко. Є коханий чоловік. І її життя наповнене як ніколи. Крім того є робота, яку вона любить. Мама, бабуся, дідусь. Усе у неї є! Усе!»
Оленка довго чекала на прорив у своєму нудному, монотонному житті. Вона вірила, що такий прорив настане. Частенько, засинаючи, вона уявляла, як усе станеться наче за помахом чарівної палички: цікава робота, кохання, потім затишний будиночок і велика щаслива родина. Оленка тільки не думала, що фактично це вона сама наважиться на зміни…
— Думав, що кохав, — нарешті відповів Славко, перебивши лет Оленчиних думок.
Проте у цих словах прозвучало стільки болю, що Оленка раптом чітко зрозуміла, чому Славко ніколи не згадував минуле.
— А тепер здається, що то було не кохання.
— А що?
— Омана.
Оленка захитала головою.
— Розумієш, кохання — це благословення і воно має даватись одразу двом. А моє кохання, мабуть, було від лихого, бо я не був коханим, мене не кохали.
Оленці закортіло, щоб він сказав щось на кшталт: «Тепер я знаю, що таке справжнє кохання, а то було просто захоплення».
Але Славко мовчав. Він дуже строго подивився на Оленку. Уся його постава змінилась і на мить стала чужою для Оленки. Вона насторожено глянула на коханого.
— А ти кохала? — Славко грайливо посміхнувся і знову став рідним і зрозумілим. Оленка одразу бадьоро захитала головою, що ні.
— Я ніколи не була популярною ні у школі, ні в університеті. Знаєш, відмінниць усі люблять тільки тоді, коли треба списати. А мені ніколи, до речі, не було шкода. Я завжди була рада допомогти. А що? Мені не важко. Викладач і так завжди знає, хто списує… — Оленка щось бубоніла собі під ніс. Тихо і швидко промовляла слова, запиналась, а потім на півслові починала нове речення.
— Я кохаю тебе, — тихо, але впевнено промовив Славко.
Вони стояли на нічному засніженому перехресті. Світлофор змінював кольори, наче соромився того, що підглядає за їхніми жадібними поцілунками.
Славко ніжно торкався тоненької нижньою губи Оленки і шепотів:
— Я кохаю тебе. Саме так: Я кохаю тебе і крапка.
У цьому зізнанні була така щирість і завершеність, яку можуть відчути тільки двоє. Він та вона.
Одинока сірувата від ночі машина, невдоволено посигналивши, об’їхала Славка з Оленкою. Вони цілувались і весь світ навкруги застиг, розтанув, зник. Чи то навпаки мільярди очей вдивлялись у їхню пристрасть. Їм було байдуже. Вони були вдвох. І більше нічого не потрібно.
Щасливі не помічають часу. Оленка обходила сіруваті калюжки на заледенілій дорозі. Сніг танув, оголюючи вуличне сміття. «Гидота», — думала Оленка, дивлячись на папірчики, етикетки і пляшечки. «Як було гарно, коли все було припорошено сніжком!»
Вона поспішала додому з чергової примірки. Нова колекція дуже відомої дизайнерки. Вона створила надзвичайний костюм у національному стилі і хотіла, щоб його демонструвала тільки Оленка. Оленка була задоволена і собою, і приміркою. Білосніжна вишиванка з неймовірними візерунками — червоні троянди і чорні листочки. Лаконічно і стримано. Класичний костюм, синьо-сірого кольору, класичного крою сидів на Оленчиній фігурці ідеально. Родзинкою образу була малесенька жіноча краватка вишита бісером. Витвір мистецтва. На ній квітли мальви.
Оленчині очі засяяли, коли тільки вона глянула на цю краватку. А як ця розкіш дивилась на її тоненькій шиї. «Я обов’язково повішу твоє фото у цьому образі на стінку», — захоплено повторював їхній директор Олег, коли випадково заглянув до примірочної. Він аж прицмокнув від задоволення, такою чарівною була Оленка у модному елегантному строї.
Оленка зрозуміла, що давно заслуговує на свою зірочку на алеї слави. Так між собою дівчата називали кабінет директора. Там на стінах красувались фото найуспішніших моделей. Це справжнє визнання майстерності та професійності моделі. За красиве личко туди не потрапиш.
Оленка зупинилась біля своїх дверей. Відкрила сумку, щоби знайти ключі, які десь заділися поміж тим всім мотлохом, який вона носила у своїй сумці.
— Добрий день, — почувся голос сусідки, яка допитливо розглядала Оленку знизу вверх й оцінювала її зовнішній вигляд.
— Добрий день, — якомога ввічливіше кивнула Оленка і продовжила вивчати закутки своєї дуже дорогої і дуже великої сумки. Сусідка не пішла, а застигла за Оленчиною спиною.
— Ви щось хотіли? — Оленка незадоволено глянула на жіночку. «Де ж ці ключі?», — трохи роздратовано згадувала вона.
— А що це у вас за конвертик, Оленочко?
Оленці закортіло закричати, що це не її діло, аж раптом вона сама побачила конвертик. Швидше це був конверт. Великий темно-коричневий конверт з цупкого паперу. У таких конвертах зазвичай тримають важливі документи, які за жодних обставин не можна забруднити чи загубити. Конверт був встромлений між дверима та стіною. У Оленки пробіг холодок по спині. Вона підозріло подивилася довкола і несміливо взяла конверт.
— Прихильники засипають листами, — почувся хитрющий голос сусідки. — Воно й не дивно. Ви у нас справжня красуня.
Оленка тримала неприємний цупкий папір у руках. Вона ввічливо, але холодно посміхнулась.
Сусідка пішла, відчувши, що Оленка не збирається підтримувати розмову.
Ключі знайшлись самі. Двері також відкрились самі. Оленка не чула землі під ногами. «Хто підкидає конверти під двері? Навіщо?», — вона не знала чого сподіватись. Скинула куртку і присіла на крісло. «Може не буду відкривати? А нащо? Може, це взагалі помилка якась?», — Оленка дістала з кулька малесеньке червоне яблучко і надкусила його. «Може, краще спочатку поїсти? Заспокоюсь…».
Оленку не слухали руки, вона жадібно розірвала конверт. У щілинку виглядав білий аркуш. «Звичайний білий аркуш?», — Оленка намагалась себе заспокоїти.
На білому, майже прозорому папері, разюче чорною фарбою було надруковано «У нього є дружина і син. Не кради його у сім’ї».
Оленка довго вдивлялась у високі розтягнуті букви, наче намагалась читати поміж рядків. Але поміж рядків нічого не було. Нічого. Усе було чітко і зрозуміло.
«Можливо, лист адресовано не мені?», — Оленка обійняла коліна руками і підібрала під себе. Як вона хотіла, щоб зараз прийшов Славко, щоб усе пояснив, щоб усе було не так, як є насправді.
Вона вже знала, що цей лист призначено їй, адже вона одразу зрозуміла про кого у ньому йдеться. Вона відчула про кого йдеться. Відчула ще до того, як побачила цей незґрабний шрифт.
Чекати довелось довго. Надто довго. Оленка божеволіла. Спершу сиділа, як заворожена. Ні, вона не плакала. Вона не могла навіть плакати. Адже, щоб плакати потрібно мати почуття. А з неї враз вийняли усі почуття. Болісним хірургічним методом, без наркозу. Рана не боліла, бо після такого не виживають. Потім, трохи прийшовши до тями, Оленка намагалась себе чимось зайняти. Вона помила посуд, спробувала готувати. Але їй здавалось, це безмежно безглуздо робити прості речі, коли тебе вбили.
Нарешті у дверях заскреготав ключ. Оленці здалося, що він виривається, не хоче піддаватись замкові. Ключ не хотів, щоб Славко побачив Оленку. Адже її більше немає.
— Ти вже вдома? Може у кіно підемо? — Славко радісно сипав словами. Безглуздими, непотрібними, відстороненими, навіть образливими словами.
Оленка мовчки стояла посеред коридора і нервово посміхалась. Вона не могла вичавити з себе жодного слова, думки, як навіжені, метались у її голівці.
