Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви - Гудкайнд Террі (полная версия книги txt) 📗
Стара перестала посміхатися. Не зводячи очей з меча Річарда, вона повільно піднялася на ноги.
Річард, квапливо прикривши плащем рукоять, поклав монету дівчинці в долоню.
— У мене не знайдеться вам здачі, пане, — пробурмотіла дівчинка, дивлячись на гроші. — Я навіть не знаю, скільки потрібно для цього дрібниці. Я ніколи не тримала в руках срібної монети.
— Я ж сказав тобі — я не пан. — Він посміхнувся дівчинці. — Мене звати Річард. Ось як ми вирішимо: ти візьми монету і вважай її платою вперед. А коли я знову пройду мимо, ти даси мені ще один медовий пряник, і так далі, поки монета не скінчиться.
— О, пане мій… тобто Річард, спасибі! Просяявши, дівчинка простягнула бабусі гроші. Стара уважно вивчила монету і зауважила:
— Незнайомої чеканки. Мабуть, ви приїхали здалеку.
Вона і не могла знать походження монети. Старий і Новий світи були роз'єднані більше трьох тисячоліть тому.
— Так, здалеку. Але срібло проте всюди срібло.
Стара подивилася на нього блакитними очима, з яких роки, здавалося, вимили весь колір.
— Взято або дано, мій пане? — Річард здивовано підняв брову, і вона пояснила. — Ваш меч, благородний пан. Ви його взяли, або він був вам вручений?
Стара пильно подивилася на нього, і Річард нарешті зрозумів, що вона має на увазі. Шукача призначав чарівник, але з тих пір, як багато років тому Зедд покинув Серединні Землі, меч перетворився на цінний трофей для злодіїв або тих, хто міг собі дозволити його купити. Фальшиві Шукачі створили мечу погану репутацію, їм не можна було довіряти. Вони користувалися магією меча в корисливих цілях, а не для того, до чого призначали його ті, хто наділив магією цей меч.
За багато років Річард став першим, хто був названий Шукачем Істини. Він розумів жахливу потужність магії і власну відповідальність. Він був справжнім шукачем.
— Його вручив мені Чарівник Першого Рангу. Я обраний, — неохоче відповів Річард. Стара зім'яла сукню на животі.
— Шукач, — видихнула вона беззубим ротом. — Хвала духам! Істинний Шукач!
Дівчинка, не розуміючи, про що йде мова, подивилася на монетку в руці бабусі й простягнула Річарду найбільший пряник. Річард з усмішкою взяв його.
Стара, нахилившись через стіл, запитала, знизивши голос:
— Ти прийшов, щоб позбавити нас від паразитів?
— В якомусь сенсі. — Річард спробував пряник і знову посміхнувся дівчинці.
— Правда дуже смачний.
Вона заусміхалася.
— Я ж казала! Бабуся робить кращі медові пряники на всій вулиці глашатаїв.
Вулиця глашатаїв. Нарешті він зумів вийти на потрібну вулицю. Повз ринок на вулицю глашатаїв, сказала пані Сандерхолт. Річард підморгнув дівчинці і відкусив від пряника ще шматок. — Що за паразити? — Запитав він стару. — Мій син і її мати, — вона очима вказала на дівчинку, — вирушили до палацу чекати, коли їм дадуть золото. Я казала їм: треба працювати, але вони відповіли, що я — вижила з розуму стара і якщо вони дочекаються, то отримають золота більше, ніж зможуть заробити своєю працею.
— А чому їм повинні його дати? Стара знизала плечима.
— Хтось у палаці це пообіцяв. Сказав, що всі жителі міста заслужили свою частину казни. Знайшлися такі, хто в це повірив. Мій синок все життя про це мріяв. Молодь нині пішла лінива, всі тільки й знають, що сидіти сиднем і чекати, коли їм дадуть грошей. Ні щоб самим про себе подбати! Там, біля палацу, раз у раз б'ються за те, кому отримувати золото першим. Дехто, хто слабший чи старшого віку, в цих бійках і гине. Одним словом, працювати майже всі перестали, і ціни ростуть. Ми ледь наскрібаємо на хліб. — Стара зажурилася. — І все через жадібність. Мій син працював у пекаря, тепер чекає, коли йому дадуть золота, а вона голодує. — Стара кивнула на дівчинку і посміхнулася. — Але внучка в мене не така. Допомагає мені пекти пряники, так-так, щоб ми могли прогодуватися. Я-то не дозволю їй шлятися по вулицях, як інші діти. — Вона похмуро глянула на Річарда. — Ось тобі й паразити. Ті, хто забирає у нас те незначне, що ми заробляємо або робимо своїми руками. Ті, хто спокушає людей лінню, щоб пасти їх, немов овець. Ті, хто забрав у нас свободу і надію. Навіть я, вижила з розуму стара, розумію, що ледачому ні до чого немає діла. Він думає лише про себе. Не знаю, куди котиться світ.
Коли вона замовкла, Річард вказав на монету в її руці і багатозначно сказав:
— Я був би вам дуже зобов'язаний, якби ви забули про те, що бачили меч. Стара розуміюче кивнула:
— Все, що завгодно. Для вас, мій пане, все що завгодно. І надавайте цим паразитам як слід!
Річард пройшов трохи далі по вулиці і присів на парапет, щоб спокійно доїсти пряник. Він дійсно був дуже смачним, але Річард був голодний і не дуже перебирав смак їжі. Прислухавшись до своїх відчуттів, він ще раз переконався, що відчуває не наближення мрісвіза, а звичайне стеження. Тепер би тільки виявити переслідувача. Він уважно вдивлявся в обличчя перехожих, але не помічав нікого, хто б виявляв інтерес до його персони.
Злизуючи з пальців мед, Річард перетнув вулицю, відчуваючи себе так, немов пливе проти течії. Шум, гам, стукіт підков, скрегіт коліс, тріск ящиків на возах, скрип злежалого снігу під ногами, вигуки лоточників і вигуки візників несказанно його дратували. Він звик до тиші лісу, де єдиним шумом був шелест листя на деревах, дзюрчання води і шурхіт вітру. Звичайно, він часто бував у Хартленді, але те крихітне містечко мало чим відрізнявся від села.
Річард нудьгував за своїм лісом. Келен обіцяла, що коли-небудь вони разом приїдуть туди. Він посміхнувся, уявивши, як буде показувати їй потаємні куточки, водоспади, ущелини в горах… Їм буде добре там удвох. Річард згадав ту особливу усмішку, яку вона дарувала тільки йому одному, і в нього потепліло на серці.
Він тужив за Келен куди більше, ніж за своїм рідним лісом, і хотів якомога швидше опинитися з нею поруч. Скоро вони зустрінуться — але поки йому треба дещо зробити тут, в Ейдіндрілі.
Почувши якийсь шум, Річард обернувся і зрозумів, що, замріявся, перестав дивитися по сторонах і ледь не потрапив під копита колони вершників. Їх командир, вилаявшись, наказав підлеглим зупинитися.
— Ти що, сліпий?! Тільки круглий дурень лізе назустріч кінному строю!
Річард глянув на всі боки. Перехожі тулилися до будинків, всім своїм виглядом показуючи, що зовсім не збиралися виходити на середину вулиці, і старанно відводили погляди від солдатів. Здавалося, всім їм зараз більше всього на світі хочеться стати невидимками.
Річард глянув на предводителя вершників і на мить теж подумав, чи не стати йому справді невидимим, щоб не вплутуватися в зайві неприємності. Того і дивися хтось постраждає. Але раптово йому на думку прийшло Друге Правило Чарівника: найбільше зло може виникати з вельми благих намірів, а Річард вже засвоїв, що, коли маєш справу з магією, наслідки можуть бути жахливими. Простих вибачень повинно бути достатньо, вирішив він.
— Прошу пробачення. Напевно, я задивився в іншу сторону. Пробачте.
При цьому він розглядав солдат, не пригадування, щоб бачив раніше схожих. Всі верхи, лад тримають відмінно, вигляд у всіх похмурий, але обладунки бездоганно вичищені, як і зброя. Кожен в червоному плащі і на білому коні. У них був такий вигляд, наче вони збиралися пройти парадом перед якимось королем.
Офіцер глянув на Річарда з-під блискучого шолома, прикрашеного червоним плюмажем і, легко утримуючи могутньою рукою в рукавичці поводи свого величезного жеребця, нахилився вперед.
— Забирайся з дороги, недоумок, або будеш бути затоптаним.
Річард впізнав його акцент: точно такий же був у Еді. Річард не знав, з якою Еді країни, але ці люди явно були її співвітчизники.
Знизавши плечима, Річард відступив убік.
— Я ж вибачився. Не думаю, що ви так поспішаєте.
— Битва з Володарем — завжди термінова справа. Річард відступив ще на крок.
— Не можу з цим не погодитися. Він якраз зараз тремтить від страху за найближчим рогом, очікуючи, коли ви прийдете і розправитеся з ним, так що вам дійсно краще поквапитися.
