Із медом полин - Куява Жанна (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

– Бляха-муха, коли хтось просто живе, як навчився і вміє, то це недобре! Треба так, як треба комусь! – Маргарита не забарилася з відповіддю й собі впевнено заторохтіла. – Повсякчас мусиш щось доводити, все робити напоказ, для когось, а не для себе! – скрикнула. – А от іншим усе, як на блюдечку, мама з татом піднесуть! Навіть чоловіка! – безжально відрізала. – То нащо робити щось, думати про щось, добиватися чогось?! – додала. – Маху дав твій розум, Світлано, навіть у тому, що виходити заміж пузатою, опше-то, не годиться! – не жаліла Крадуниха ту, яка так нахабно відібрала в неї коханого. – Але то, опше-то, фігня проти того, що ти читаєш книжки й знаєш так багато всього про «популярні» в лапках квіти-маргаритки! – видихнула Рита, проте розуміла: двобій із хтивою викрадачкою її коханого ще не закінчено.

– Хоб ти знала, Рито, про мене ніколи в селі пусто не говорили й не говоритимуть, бо я маю таких батьків, яких поважають! – гонористо відказала Світлана. – А коли батьків поважають, то, значиться, й дітей не осудять, – не здавалася Вікторова благовірна.

– А ти мене спитай, я тобі розкажу, чи про тебе справді пусто не патякають, – хмикнула Рита. – Ой, багато ти чого не знаєш, – підчепила виделкою великий клець, [41] як любила казати, тушкованої качатини. – Чуєш тільки те, що хочеш чути! – Рита взялася гризти м’ясну кістку, натякаючи бесідниці, що далі вести з нею розмову їй уже нецікаво.

Гості за столом лише перезирнулися. Втручатися в балачку двох гостроязиких поліщучок бажання не виявляли.

– Хоб ти знала, Рито, діда з бабою теж полюдських треба мати, аби про тебе менше пустого казали, – Вікторова дружина колола Риту найболючішим. – Мої баба з дідом теж нормальні, як ти знаєш, то, може, вони й вимолили для мене добру долю, – кинула погляд на чоловіка. – Бо долю, мабуть, теж треба заслужити! – відрізала.

Але Крадуниха не схотіла далі дражнитися, додала лишень:

– Ага, я знаю, що все – треба! Тільки мені що з усім, що без усього – однаково хріно…

Ритка запнулася. Після того, як дожувала ситну смакоту, скрикнула:

– То що там, Левку, за мене, опше-то, п’ємо?

– За найпопулярнішу квітку у вашому селі! – порадів за влучну дотепність Левко, і всі випили до дна міцної горілки.

За кілька годин уся компанія вже добряче захмеліла. Береглася, тож найменше за всіх пила тільки Світлана, бо годувала сина грудьми. Коли всі подалися на подвір’я перекурити, вона залишилася в хаті дати Юрасикові цицьки.

Ритка й собі курила через кожні п’ятнадцять-двадцять хвилин: не полишала капосної звички ще зі школи. «Доброзичливці», які знали про це, позаочі ще більше гудили й так непутящу дівку. Тому Рита курила, ховаючись то за клубом, коли це було ввечері на танцях, то в гіллястих березах, що буяли за хатою, бо вдома повсякчас хтось крутився.

А оце хотіла зачинитися в туалеті за коров’ячим хлівом Тетяниної господи.

Поки сама хазяйка дому поралася біля столу, розкутий Левко завзято щось розповідав Дмитрові, а дружина годувала сина, Віктор, ухопившись за ті кілька вільних хвилин, як за рятівний круг, помчав за Риткою. Ледве опинився за хлівом, як різко сіпнув до себе сполохану дівчину й жагуче прикипів до колись найсолодших вуст у світі. Палкий цілунок тривав недовго, бо Віктор іще встиг наказати Ритці кров з носа прийти на зустріч із ним у парк. Цей невеличкий, проте густий зеленавий сквер рік повз рік стояв на сторожі пам’ятника загиблим радянським воїнам-визволителям, повивав його зусібіч пухнастими гостроверхими туями і був чи не єдиною надійною криївкою для місцевих закоханих.

– І тільки не з’явись мені рівно о пів на одинадцяту! – пригрозив.

Рита була певна, що як і не виконає суворого веління, то нічогісінько вдіяти Віктор не зможе. Але відповіла, що, ясна річ, вона неодмінно прийде на вмовлене місце зустрічі.

Увечері геть п’яний Левко вже не годен був плентатися до клубу на естраду, тож Ритка постелила йому на твердому тапчані, вклала спати, а сама, зиркнувши на годинник, поспішила в парк.

Надворі панувала мла, але дівчина ще здалеку помітила завчену напам’ять Вікторову постать. Та постать хоч і намагалася таїтися за розложистою хвоєю, але Ритка її однаково забачила. Аж усміхнулася, бо в думках гайнуло, що якби їй навіть зав’язали очі, то вона навпомацки змогла б віднайти Віктора з-поміж десятка інших чоловіків…

Допіру підійшла, як неподалік проїхав мотоцикл, кинувши дальнє світло на кохане обличчя.

– Ой! Що це з тобою, Вітьку? – переполохалася, побачивши закривавлені скроні.

– Та то так… Не зважай, – тільки мовив і миттю припав неугавними вустами до розпашілих Ритиних щік, шиї, грудей.

А дівчина й сама зрозуміла, що то Світлана не пускала чоловіка на гульки. Та він не послухався. От смілива дружина й зірвалася, наче з ланцюга, відшмагала вродливе обличчя, подерла нерівними пазурами до крові.

– Як же я скучив за тобою, Квітко-Маргаритко! – дедалі чіпкіше затискав дівчину в обіймах, розстібаючи ґудзики на її недоладній кофтині.

Маргарита мовчки скорялася різким, часом болючим грубощам-любощам. Бо й сама не хотіла вдаватися до ніжностей та ласок: знала – не цього жадає її полюбовник. Він, бач, прагне пристрасті звірячої, бо зло своє струшує на коханку, ніби кіптяву, що зчорнила розпачем його середину. Поводився так, ніби Рита добряче перед ним завинила… Але неправда це. Знав те Віктор, зрадник необачний…

Нині Маргарита й собі багнула болю. Якнайдужчого, як-найрізкішого, аби заглушив він муку душевну, що не милує її котрий місяць, тільки смальцем розжареним дедалі частіше нутро обпікає… Міцно впиналася нігтями у скроні коханого, грубо за шию його хапала, коли тужні стогони видавала… А врешті заспокоїлася. Так, наче й з долею примирилася…

Як усе скінчилося, то так само безслівно натягла на себе подерті капронки, придивилася, чи не задом наперед спускає на стегна спідницю, застібнула ліфчик, ґудзики…

– Хто він, цей Левко? – важко дихаючи, спитав Віктор.

– Ніхто, – спокійно відповіла Рита й осіла на непрогріту землю, закурила улюблену «Приму», але тепер уже з фільтром.

– Він ночує у тебе вдома, спить із тобою! – різкіше просичав Віктор.

– Вітьку, відчепися. До чого твої допити? Ну, смішно, хіба ні? – не втрачала самовлади дівчина, пускаючи порції труйного диму.

– Послухай, я зрозумів, що тобі по цимбалах, жонатий я чи ні, але то не значить, що й мені по цимбалах, з ким ти спиш! – дедалі ущипливіше скрипів молодик.

– Ясно. Піду я, Вітьку, передягтися треба, – Рита погасила цибух об сиру землю, підвелася.

Віктор знову міцно обійняв її, обсипав цілунками, і дівчина поспіхом гайнула в неласкаву темінь.

А на другий день Пасхи, коли зазвичай четвірка подруг-однокашниць збирається або у Вальки вдома, або влаштовує полуднання біля сільського придорожнього ставка, до Крадунихи навідалася непрохана гостя – Левкова дружина. Приїхала з самої Білорусі, щоб наробити ґвалту на цілісіньке поліське село й розповісти всім на світі, які шльохи тут живуть, як цькують, наче псів, жонатих чоловіків і бездумно одбирають їх у сімей та рідних дітей.

Відтоді Риті просто хоч не виходь у село.

Та вона виходила…

Хоч і мала тепер статус найрозпуснішої дівулі.

А відтак наспів початок її нової історії кохання. Іще пі-кантнішої…

Розділ п'ятий

Параскева та Олена

– Нащо ж ти, Ганю, переш у суботу, проти Великодня? – стара Олена, Марійчина рідна по матері баба, єдина зі старожилок колись великого вдовиного сімейства, зайшла у двір Ганни Крадунихи, Маргаритиної нені. Та якраз схилилася над мискою з брудним ганчір’ям і товкла його так незграбно, мов свиня, що довбе рилом корито й розхлюпує навсібіч їдло-помиї.

Миска з пранням стояла на низькій лаві, тож Олена й собі нахилилася, говорила до Ганни Крадунихи тихо, аби її більше ніхто не чув.

– Ще й вішаєш ту одежу на шнурки перед вікнами. Воно ж тобі не висохне за сьогодні, а завтра – Великдень, празник величний, то куди годиться те шмаття на подвір’ї? – повчально шептала.