Із медом полин - Куява Жанна (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

– А де ж я маю дівати брудні онучі з-під лежачої матері?! Під кучу викидати?! Чи на печі повивішувати, щоб засмерділо всю хату на Пасху?! – добре захмеліла Крадуниха мало коли себе контролювала, тож і тепер, бездумно лементуючи, стрічала сусідку, яка завітала до цієї непривітної господи з добрими намірами.

Але гостя не сполохалася бучної реакції п’янички, бо звикла до її вибриків. Якщо Крадуниха на весіллі рідної доньки змогла учверити [42] таку катавасію, що гості не знали, куди приткнутися, то що вже казати про неї, чужаницю?!

Тоді на весіллі Людка, дочка Ганнина, й сама не знала, куди очі сховати через п’янезну матір, все затулялася фатою, горнулася до коханого, лепечучи абищиці, щоб не чув він неньчиної маячні. Їй, бач, не сподобалося, що свати не хочуть пити по повній! Вона такий тост проголосила, щоб молоді в парі дожили до старості, а вони такі-сякі не п’ють! Послабіли якраз на весілля! Куди таке годиться?! Якщо тепер із свахою не хочуть по-доброму жити, то нехай начуваються! Хай і не приїздять більше ні на проводи, ні на празник престольний! А в неї ще дочки є, і обидві – на виданні!

Дарма так Ганна про Маргариту казала. Бо наживеться її найстарша дочка за тими «замужами» – дітей сама годуватиме. Так і товктимуться в кімнатці, що на халабуду споконвіку скидається…

Але Ритка без мужика не буде! Бо вони її нюхом чують, як жереби лошиць молодих… Отаке видавала безсоромна Крадуниха.

А тим часом…

– Сусідонько Ганю, не кричи, змилуйся, побійся святої суботи! – вела далі баба Олена. – Оно люди зараз на всеношну збиратимуться, паску до кошиків кластимуть, святити нестимуть… А ти спекла святих хлібців чи, може, принести тобі, щоб мала що освятити? – спитала люб’язно.

Хоч і мала дев’яносто літ Олена, проте була зграбна і тільки коли-не-коли жалілася на задишку. Звісно, корів уже не доїла, на те в неї донька Тамара була й онука доросла, Марійка, хоч і жила окремо. А за курми й гусьми ще ходила. Та й сьогодні вдома в пригоді стала: допомагала й голубці робити, і м’ясо по тарілках для холодцю розкладала, капусту спорядилася тушкувати в печі…

– Чуйте-но, Олено, то ви думаєте, що я не хазяйка?! – Крадуниха щосили кинула шмаття в миску. Розплескалася навколо вода, не витримала посудина несподіваної наруги, перекинулася шкереберть – і на моложавій траві заіскрилася біла піна од прального порошку. – Думаєте, я не годна вже й хлібини спекти?! – заверещала.

Баба Олена вже й не рада була, що зачепила сусідку, яка скаженіла на очах.

– Та я ще вашій дочці тої паски занесу! Що за люди в отому дурнуватому селі живуть?! Ні з’їсти, ні випити, ні поспати вволю, ні проснутися, коли тобі схочеться! Та я ще вчора все наготувала для всеношної. Показати?! – Ганя схопила бабу Олену попідруки й метнулася відчиняти двері веранди. Узялася за клямку, але в цей час із хати виходила Маргарита з горщиком у руках.

Мати тягла за дверну ручку з одного боку, дочка з другого, і двері таки відчинилися, але все, що дворічна Василина справила в горщик, опинилося на порозі.

– Чого ж ви, теє, в очі лізете, мамо?! Бачте, що наробили?! Тепер, опше-то, прибирайте!!! – Ритка й собі верещала, як недорізане порося. Такий її голос мати терпіти не могла. Але, запримітивши в дверях ще й бабу Олену, Маргарита притихла, кинула порожній горщик біля призьби й зникла в темних сінях.

– От сучка, – Ганя не добирала слів. – Не прибере, то ще наробить, як та свинюка, – озиралася довкола, шукала березового віника.

Крадуниха вже й забула про кошик із пасхальними наїдками, який хотіла показати старій сусідці.

– Ось віник, Ганю, – баба Олена коло призьби запримітила мітлу. – Ти підмети, а я навідаюся до Параски, – старенька й собі подалася в темні сіни, де щойно сховалася Маргарита. Швидко навпомацки надибала клямку, й тяжкі двері заіржали тугим скрипом.

З кімнати, наче ляпасом, ударило смородом.

Стару Крадуниху, бабу Параскеву, ось уже чотири роки, як спаралізувало. Сталося те геть несподівано: якогось ранку вона, як завжди, вийшла надвір, прудко обійшла поле, прокляла одну-другу курку, які ще не встигли й ступити на чужий город, не те що погребтися, або, як казали в селі, покупатися в доспілих і прогрітих скопцях [43] із картоплею. А коли стара запримітила, що їхнім зарослим бур’яном городом пробігся індик отого вдовиного сімейства, що його наразі очолювала баба Олена, то й геть сказилася! Так уже паплюжила невинну родину, так чортихалася й лаялася, що всеньке село про те загомоніло.

– От яка! Ну, геть Бога не боїться! – висловлювалася котрась із поліщучок, стоячи в черзі в сільському магазині.

– Мало їй, що донька алкоголічка й долі не має, внучки непутящі й так само нещасні… Уже й правнучок діждала, то хоч би про них подумала, – розмірковувала інша, що вважала себе побожною християнкою.

А на ранок баба Параска з постелі не встала…

– Добридень, Парасю! – приязно мовила Олена до лежачої жінки. Сіла в ногах і, не дожидаючи відповіді, повела далі: – Парасю, сьогодні на всеношній я хочу до сповіді йти, то перед тим хочу прощення в тебе попросити. Прости мені, мо’, коли зобидила чим, – баба Олена захвилювалася, стала перебирати сухими пальцями, чекаючи бодай на якусь відповідь од старої Крадунихи.

Але ненависна жінка була непорушна.

Отак щороку перед великими святами, збираючись сповідатися в церкві, Олена йшла до сусідки й просила за все пробачити. Вірянку не полишала думка про несподіваний Крадунишин параліч, про птаство – хай йому грець! – яке залітало часом на сусідчине поле й не давало їй жити.

«А мо’, й направду через мого індика Параску недуга підтяла?» – штирхала голкою настирлива думка Олену. І якщо інші ґаздині, до яких так само ходила з вибаченнями побожна Олена, відповідали їй: «Хай Бог прощає», – то Параска-Крадуниха жодного разу не мовила до неї ані слова. Навіть голови в її бік не повертала – все дивилася на німу грубку, заличковану нечепурною глиняною мазаниною.

А вони ж колись і не чужими одна одній були…

Скільки-то разів саме до Олени бігала замолоду Параскева, бо ж батько їй жити не давав: як і дочка Ганна нині, так і він безпробудно пиячив, чи не щодня збивав бучі, в яких і мати, і вона, рідна татусева кров, биті були, наче клепані коси. А Олена приймала горопашну: вечерею пригощала, ліжко стелила, а сама ту ніч на долівці перебувала. Ба й тоді, коли Параска завагітніла, бувши дівкою, вона цілий тиждень в Олени переховувалася, боячись признатися батькові про байстря…

Не зважила Олена й на те, що безсоромна Крадуниха до її хворобливого чоловіка під перину просилася. Почула тоді, як у коморі сало з дерев’яного ящика діставала, вечерю готувала. Її ж Ярема, що після війни три кулі «в животі, коло легень» третій рік носив, і слухати про лікарів не хотів, мовлячи: «То-то я з німецького полону зумів утекти, а нині від мирної смерті ховатимуся?! Не буде сього!» Так і згас у лігві домашньому, доньчиною та жінчиною любов’ю, наче ковдрою, повитий…

Отож, поки здужав ще Ярема, зневажена й огуджена сусідка Параска прихистку попросила. А Олена й не відмовила, дарма що в хаті місця для гостей таки бракувало.

– Ох і статний ти, Яремо, ніколи таких не стрічала, – говорила Параскева до Олениного чоловіка, сидячи на ліжку, спідницю до пояса закидаючи, пишні ноги оголюючи. – А чи вельми докучають тобі тії кулі? – хтиво всміхалася, під ковдрою по зраненому тілу руками водячи. – Чи й дотепер можності не втратив?

– Ох і сучка ти, Параско, – відказував на те вояка. – Ох, недаремно батько хворостить тебе, як сидорову козу! – відкидав від себе ласу до чоловіків спокусницю.

Не прогнала тоді Параскеву Олена. Відтак іще багацько разів у пригоді ставала: маленьку Ганю всякчас хлібом-молоком підгодовувала…