Кобзар - Шевченко Тарас Григорович (электронные книги бесплатно .txt) 📗

Ізнемігся наш Трясило,

Тяжко зажурився,

А поганець Конецпольський

Тому звеселився;

Зібрав шляхту всю докупи

Та й ну частовати.

Зібрав Тарас козаченьків -

Поради прохати:

“Отамани товариші,

Брати мої, діти!

Дайте мені порадоньку,

Що будем робити?

Бенкетують вражі ляхи -

Наше безголов'я”.

“Бенкетують, препогані

Собі на здоров'я!

Нехай, кляті, бенкетують,

Поки сонце зайде,

А ніч-мати дасть пораду, -

Козак ляха знайде”.

Лягло сонце за горою,

Зірки засіяли,

А козаки, як та хмара,

Ляхів обступали.

Як став місяць серед неба,

Ревнула гармата;

Прокинулись ляшки-панки -

Нікуди втікати!

Прокинулись ляшки-панки,

Та й не повставали:

Встало сонце - ляшки-панки

Покотом лежали.

Червоною гадюкою

Несе Альта вісти,

Щоб летіли круки з поля

Та ляшеньків їсти.

Налетіли гайворони

Вельможних будити…

Зібралося козачество

Богу помолитись.

Закрякали гайворони,

Виймаючи очі,

Заспівали козаченьки

Пісню тії ночі,

Тії ночі кривавої,

Що славною стала

Тарасові, козачеству,

Ляхів що приспала.

Над річкою, в чистім полі,

Могила чорніє;

Де кров текла козацькая,

Трава зеленіє.

Сидить крячок на могилі

Та з голоду кряче…

Згада козак колишнеє,

Згада та й заплаче!»

Умовк кобзар, сумуючи:

Щось руки не грають.

Кругом хлопці та дівчата

Слізоньки втирають.

Пішов кобзар по улиці -

З журби як заграє!

Кругом хлопці навприсядки,

А він вимовляє:

“Нехай буде отакечки!

Сидіть, діти, у запечку,

А я з журби та до шинку,

Найду в шинку свою жінку,

Найду жінку, почастую,

Та з ворогів покепкую”.

[6 листопада 1838, Петербург]

ГАМАЛІЯ (ДРУГА РЕДАКЦІЯ)

“Ой, нема, нема ні вітру, ні хвилі

Із нашої України!

Чи там раду радять, як на турка стати,

Не чуємо на чужині.

Ой повій, повій, вітре, через море

Та з Великого Лугу,

Суши наші сльози, заглуши кайдани,

Розвій нашу тугу.

Ой, заграй, заграй, синесеньке море,

Та під тими байдаками,

Що пливуть козаки, тілько мріють шапки,

Та на сей бік за нами.

Ой боже наш, боже, хоч і не за нами,

Неси ти їх з України:

Почуємо славу, козацькую славу,

Почуємо та й загинем”.

Отак у Скутарі козаки співали;

Співали, сердеги, а сльози лились;

Лилися козацькі, тугу домовляли.

Босфор аж затрясся, бо зроду не чув

Козацького плачу; застогнав широкий,

І шкурою, сірий бугай, стрепенув,

І хвилю, ревучи, далеко-далеко

У синєє море на ребрах послав.

І море ревнуло Босфорову мову,

У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові

Тую журбу-мову на хвилі подав.

Зареготався дід наш дужий,

Аж піна з уса потекла.

“Чи спиш, чи чуєш, брате Луже?

Хортице! сестро?”

Загула

Хортиця з Лугом: “Чую! чую!”

І Дніпр укрили байдаки,

І заспівали козаки:

“У туркені, по тім боці,

Хата на помості.

Гай, гай! море, грай,

Реви, скелі ламай!

Поїдемо в гості.

До вашої мості

У туркені у кишені

Таляри-дукати.

Не кишені трусить,

Не дукати личить -

Будемо гуляти

Братів визволяти.

У туркені яничари

І баша на лаві.

Гой-ги, вороги!

Ми не маєм ваги!

Наша воля й слава!”

Пливуть собі співаючи,