Кобзар - Шевченко Тарас Григорович (электронные книги бесплатно .txt) 📗
До стебла все погоріло,
І діти згоріли,
А сусіди, і багаті
І вбогі, раділи.
Багатії, бач, раділи,
Що багатше стали,
А вбогії тому раді,
Що з ними зрівнялись!
Посходились жалкувать,
Жалю завдавати.
“Шкода, шкода!
Якби знаття,
Копійчину б дбати,
То все б таки не так воно…
А що пак, Максиме!
(Бо його Максимом звали.)
Попродай скотину
Та ходи до мене в найми,
Що буде, те й буде.
Будем знов чумакувати,
Поки вийдем в люде,
А там знову…” Подякував
Максим за пораду.
“Побачу ще, як там буде;
Коли не дам ради,
То тойді вже, певне, треба
Іти в найми знову…
Де-то моя Катерина,
Моя чорноброва!..
Вона мене все радила,
І тепер порадить!..”
Та остання ся рада
Навіки завадить.
Воли твої і корови
Разом поздихали,
А Катруся з москалями
Десь помандрувала!
Тепер отак пиши, небоже.
Максим подумав, пожурився;
А потім богу помолився,
Промовив двічи: - Боже! Боже! -
Та й більш нічого.
Од цариці
Прийшов указ лоби голить.
“Не дав вдовиці утопиться,
Не дам же й з торбою ходить!” -
Сказав Максим, і грунт покинув.
Бо вдовиного, бачиш, сина
В прийом громада повезла.
Такі-то темнії діла
Творяться нишком на сім світі!
А вас, письменних, треба б бити,
Щоб не кричали: “Ах! аллах!
Не варт, не варт на світі жити!”
А чом пак темні не кричать?
Хіба ж живуть вони? І знають,
Як ви сказали, благодать,
Любов?..
Що, що? Недочуваю…
Вони, кажу вам, прозябають.
Або, по-вашому, ростуть,
Як та капуста на городі.
Отак по-вашому! Ну, годі ж,
Нехай собі і не живуть…
А все скажу-таки: як хочеш,
А ви їм жить не даєте,
Бо ви для себе живете,
Заплющивши письменні очі.
Отже, як будем так писать,
То ми й до вечора не кончим.
Ну, де той безталанний зять?
Вернувсь вдовиченко додому,
А зять пішов у москалі.
Не жаль було його нікому,
Та ще й сміялись у селі!
Отже, далебі, не знаю,
Чи вона верталась,
Катерина до матері,
Чи так і пропала?
Була чутка, що стрижену
В Умані водили
По улицях - украла щось…
Потім утопилась.
Та все то те, - знаєш, дюде
Втоплять і задушать!
А може, то така правда,
Як на вербі груші.
Знаю тілько, що про неї
І пісню проклали.
Я чув тойді, на досвітках
Дівчата співали:
“Шелесь, шелесь по дубині,
Шапки хлопці погубили,
Тілько наймит не згубив,
Удовівну полюбив…”
Соромітна, нехай їй лихо!
Минали літа тихо, тихо, -
Отак пиши, - і за гріхи
Карались господом ляхи,
І пугав Пугач над Уралом.
Піїти в одах вихваляли
Войну й царицю. Тілько ми
Сиділи нишком, слава богу.
Після великої зими
Вернувся і Максим безногий.
В поході, каже, загубив.
Та срібний хрестик заробив!
- Чого він придибав?
Нема в нього хати,
Ні сестри, ні брата, нікого нема.
Чого ж він приплентав?
- А хто його зна!
Чи чув ти, що кажуть:легше умирати
Хоть на пожарині
В своїй стороні,
Ніж в чужій в палатах.
Чи чув ти? - Ба ні.
Ей, дядечку, швидче, швидче будемо писати,
Бо хочеться спати і вам і мені.
Зажуривсь москаль-каліка,
Де йому подітись?
Вдовиченко в пікінерах,
Вдова на тім світі!
До кого ж він прихилиться?
Де перезимує?
Уже осінь незабаром
