Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
“П.п. гетьмани рушивши з Рашкова (?), вчинили раду, і піхоту з арматою відіслали до Чернієва, а ми з Татарами йдемо на Україну”.
В московських актах є ще оповіданнє шляхтича Яна Пісочиньского, захопленого козацьким під'їздом в його маєтку Жорнищах в перших днях н. с. березня; Хмельницький відіслав його до Москви, і він тут розповів що знав про сю кампанію-дещо небезінтересне. Коронне військо він рахує в 15 тис, Орду Менґлі-ґерая всього тільки в 8 тисяч. Битва з Хмельницьким трівала 3 дні. Поляки обложили козаків і Москалів і взяли у них 14 гармат; четвертого дня обложені перебилися через польське військо-Татари стояли одалік і не помагали. Після сеї битви Поляки з Татарами пішли назад і стали воювати українські городи; Татари взяли до 50 тис. ясиру, Руси і Поляків, і пішли до Криму, пообіцявши вернутися по траві. На їx місце прийшла нова орда, 50 тис. з чотирма султанами-вони кочують між Чечельником, Рашковим і волоською границею.-Сибир. приказу ст. 1636 д. 383-8.
В актах Білгородського столу т. 1035 л. 201, єсть чолобитня Бутурлина з проханнєм нагородити йому утрати понесені в боях з Поляками, Татарами і Німцями від 19 до 23 січня-в конях, зброї і всяких річах.
Дві короткі реляції Чарнєцкого з 5 і 7 лютого у Міхалов. ч. 319 і 320 згадав я вже вище.
Досить детальне оповіданнє Коховского попсоване псевдо-класичною літературщиною: промовами вождів і т. ин., і дата фальшива: tertio Idus Ianuarii с. 453. Твардовский додає подробицю, очевидно фантастичну-що Богун напавши підчас битви з тилу, дав тим способом Хмельницькому змогу привести свій табор до порядку; і друга “самостійна” подробиця-що Хмельницький вночи втік з обозу до Білої Церкви, і тут “реколіґував”, привів до ладу військо (с. 130-1). У Рудавского нічого важного.
Небезінтересне-як чиста лєґенда вже-оповіданнє записане Павлом Алєпським, мабуть у Москві, де він тоді пробував: Поляки закупили Татарів, дістали поміч від Німців, Угрів і Волохів, разом зібрали 130 тис. війська і несподівано напали на козаків, застали гетьмана в однім місті всього з 3 тис. козаків. Становище було безвихідне, але гетьман вийшов з своїм малим військом, і підняв крик: Цар Олексій надходить. Від сеї вісти неприятель почав тікати, а гетьман гонив за ним і побив велику силу їx (III с. 8).
6) За сім оповіданнєм іде Грабянка, комбінуючи дещо з Коховским. Величко розписує з власної інвенції фантастичні подробиці Твардовского, так що виходить в результаті історія ще більше фантастична, де мало що лишається реального.
ОСТАННЄ ЗНИЩЕННЄ БРАСЛАВЩИНИ: ПОТОЦКИЙ ВЕРТАЄ ДО ДОМУ, ЗДАЮЧИ КОМАНДОВАННЄ ЛЯНЦКОРОНЬСКОМУ. ВОЄННІ ПЛЯНИ-ПРОЄКТ ПУСТОШЕННЯ КИЇВЩИНИ, ТАТАРИ ОТЯГАЮТЬСЯ ВІД ДАЛЬШОГО ПОХОДУ. ПРИХІД ГОЛОВНОЇ ОРДИ НЕ НА ВІЙНУ, А ДЛЯ ПРОГОДУВАННЯ І ЗДОБИЧІ. ПУСТОШЕННЄ БРАСЛАВЩИНИ, ЗБИРАННЄ ЯСИРУ ДЛЯ ТАТАР, ЗВІДОМЛЕННЯ ЛЯНЦКОРОНЬСКОГО.
За кошмарною ніччю наступили кошмарні дні: 30 і 31 січня н. с. Обидві армії стояли на сім каторжнім полі, обмінюючись гарматною канонадою і зводячи від часу до часу кінні сутички. Під неприятельською канонадою не можна було ні поїсти, ні зогрітися, ні спочити. В козацькім таборі не було ні дерева, ні води. Се то й було “Дріжиполе”.
Третього дня, 1 лютого козацький табор рушив. Польська сторожа дала знати гетьманам, і ті зараз дали гасло наступати. Післали до Орди-але та “вимовилася загонами”, не пішла на поміч.
В польськім таборі догадувалися, що се Хмельницькому вдалося попереднього дня перекупити Камамбет мурзу, щоб він дав йому змогу вийти з польської облоги. Рудавский (с. 147) навіть в подробицях розповідає сю історію: Хмельницький викликав до себе “Карахмета мурзу”, свого давнього приятеля, і давши йому 10 тис. золотих відправив также секретно назад; вернувшися мурза переконав султана, що коням не стає паші, а далі не стане і людям поживи, коли не висилати на під'їзди і султан потай Потоцкого дав на се згоду. Все се мабуть просто лєґенда; сучасники походу говорять про се як про непровірену поголоску, і в листі Карач-бея до Хмельницького (поданому нижче) хоч згадується прислугу віддану Татарами козакам абстінацією, не видно ніякого натяку на те щоб вона була оплачена чи куплена спеціяльно.
Правдоподібно, Хмельницький весь сей час не переставав через своїх приятелів впливати на татарську старшину, щоб вона не підтримувала Ляхів, і очевидно мав вплив на її настрої: серед неї раз-у-раз видимо підіймалися голоси, що ся війна нічого доброго не обіцює, і краще не встрівати до війни з козаками, а зарвати що можна й вертати назад. Се непевне становище Орди дало козакам змогу вискочити з небезпечної ситуації, в якій вони опинилися, коли московське військо виявило таку свою малу вартість.
Все таки і при абстіненції Татар козаки перебули дуже трудну дорогу з Дріжиполя до Охматова: се маленьке віддаленнє вони йшли довго, обгородившися міцним табором, під гарматною канонадою, відбиваючись від неустанних польських атак. “Взяли ми їх на шаблі, почали табор рвати, але сильний неприятельський огонь відігнав нас від табору-бо не мали ми помочи” (від Татар очевидно).
Добились до Охматова, і обсерваційний відділ Шемберка, що держав в облозі сей замочок, опинився в тяжкій небезпеці між двома огнями. Уратовано його, але битва, що тут відігралася, тяжко коштувала Полякам, і ній козаки перейшли в наступ. На жаль Чарнєцкий тільки побіжно згадує про сей бій. “В Охматові дали ми знову велику битву з немалою шкодою нашого війська. З мого полку згинуло більше 100 товаришів (місце попсоване) і дуже богато моїх драґонів-бо (козаки) мали табор такий міцний і огнистий як Мальборк. Потім неприятель трохи підніс голову і пішов за нами два дні табором-бо до нього пришли нові значні сили” 1). Чому спинився, лишається неясним.
Гетьмани відвели своє військо до Животова; передові сторожі стояли якийсь час під Тетіївом, слідячи за неприятелем. Коховский, участник і свідок, в дуже яскравих рисах описує мізерний сей відступ: “сумне видовище представлялося очам-пішаки і челядь, стративши дух від незвичайного морозу, одні ще брели тяжким кроком, замороженими ногами, засипані снігом, инші лежали поміж військом то там то там; від лютої погоди військо наше потерпіло більше ніж від неприятеля” (458).
Про Хмельницького пишуть, що пішов на Буки 2), себто в східнє-полудневім напрямі, але се, видно, була не правдива вістка,-або він перемінив марш, бо пізніші відомости констатують його похід в напрямі південно-західнім: він стояв під Торчицею, потім під Лобачовим 3), яких півтреті милі на схід Тетієва. Московське військо розложив під Ставищами і Білою Церквою. Свою ставку переніс під Богуслав.
“Вискочив нам з горсти як проворний заяць” завважає Тишкевич. Наскільки вискочив ціло-се инша річ; не говорячи про матеріяльні страти, моральний вислід сього походу не був мабуть позитивний-хоч в оповіданнях козацької сторони видні бажання представити його можливо найменше траґічно. Що діялося в козацьким війську, не відомо, але я бачу слід якогось бунту-якоїсь козацької сецесії в звістках про “дріжипільських козаків” що виступають потім в московських пограничних городах, в Слобідській Україні, як особлива категорія в проханнях про жалуваннє 4). На жаль більше того, що вони “були на Дріжиполі”, “в польській стороні на Дріжиполі і під усіми городами, на всіх боях і на приступах”, досі не знайшлося, і навіть можна б думати, що се просто “черкаси” московської служби, що були з Шереметевим в дріжипільській кампанії і нагадували цареві про тяжку службу в ній. Але се діялось 3 роки пізніш, і-ледви чи так довго памяталось би про неї, коли се була б тільки участь. Мині правдоподібнішим здається, що сі дріжипільці звались так тому, що прийшли з Дріжипіля-ся назва пояснювала їх появу на московській Україні. Але як се сталося, поки що нам нічого не звісно, і тому тільки як здогад висловлюю, що з козацького війська підчас сеї кампанії сталася сецесія.
