Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
Трудно знаходити слова, щоб описувати се. Кілька виїмків з реляцій польських реґіментарів представлять краще сю характеристичну сторінку цівілізаційної місії Польщі на Україні. Вони, на жаль, заховалася в досить несправних копіях- так що місцями не дають доброго змісту, і ймення подекуди покручені до непізнання, але головне все таки виступає досить ясно й яскраво. Я насамперед подаю реляцію Лянцкороньского, писану перед виїздом-вона подає огляд його діяльности за місяць лютий. Потім три реляції його наступника Тишкевича доповнюють її образ подій за часу побуту головної Орди, з калґою-султаном на чолі, в місяці березні.
“Коли ще ми прощалися в Животові з п. воєводою київським (Потоцким) 9), неприятель вислав 1500 коней свого найкращого комонника з полковниками Золотаренком 10) і Зеленецьким, щоб довідатися, де обертається наше військо, і попередив їx, що постинає, коли не приведуть йому якогось значного язика. Вчасно запримітивши, що під військо наше йде під'їзд, я не гаючися вислав на зустріч сих гостей полк п. хорунжого коронного і п. Маховского з його полком, а до того прилучився ще п. Войнаховский з кільканадесятьма Волохами-що їх прислав перед тим кілька день господар-1200. Стрівши сей під'їзд козацький наші мали щасливу битву: козаки зараз пішли на-втеки, і наші взявши кілька язиків, вирубали найкращу козацьку кінноту, инших в ліси загнали, корогви забрали і гонили за втікачами аж до табору що став під Лобачовим 11).
“Післав і я з Животова свій під'їзд під військо Хмельницького і від нього одержав відомість, що Хмельницький пішов з Лобачова до Торчиці 12) і відти своє військо розправляв: Москву поставив в Білій Церкві і Ставищах, а задніпрянські полки розіслав по ріжних фортецях. Тоді я зажадав від Татар, аби кілька днів нам помогли-послужили королеві й. м., і пішов до Кіщинець 13). В дорозі козаків які стрічалися, розходячися з табору Хмельницького, богато положив трупом і без клопоту доїхав до того міста. Воно нічого не знало про наш прихід і ми захопили його-тут одних козаків доля під шаблю віддала, инших того дня врятувала утеча до замку, добре приготованого до оборони. Не маючи армати, окружив я їх щільно рушничною-стрільбою і відтяв від води, аби тим схильніші були поддатися, а наступної ночи, підчас переговорів про підданнє, я розсунув драґонів і охотників аж на самі вали і паркани, і після того легко опанував і самий замок, де було обложених понад 10 тисяч. Віддав їх в ясир Татарам,-сподівались ми що з такого успіху дістануть охоти до продовження наших операцій, але вони таки ґвалтом відпросилися додому. Запевняв їм безпечний поворот до кочовищ, і став уже на тім щоб їх забезпечити від усякої небезпеки бажаючи за їx поміччю 14) вчинити якусь значну прислугу вашій кор. мил. Але Татари наставали, щоб я як з союзниками аж до степів їхніх з ними йшов-до Запорозьких країв, щоб там помагати собі навзаєм в добуванню здобичи, а потім назад повернутися з військом в. кор. мил. і з ними, туди де буде для них живність. Я на се не згодився: хотів післати з ними оден (тільки) або два полки, щоб відпровадити їх до призначеного місця. Але вони сим не вдоволилися і тягнули нас з собою, нагадуючи нам, з незвичайним запалом, своє братерство і приязнь, так що я кінець кінцем мусів піти на зустріч їх домаганням, а заразом-і дефектам війська в. кор. мил. Бо справді одні помордовали коней довгою працею і мусіли їx на дорогах покидати, инші зовсім не мали з чим служити. І так мусів я їх (Татар) відправити за Бог і там, за Богом 15) дати одпочинок (війську).
“Повертаючи з-за Богу з того спочинку вийшла битва коло Маньківки 16) з Богуном і Зеленецьким, післаними від Хмельницького на становище для оборони сеї фортеці. Впало чимало трупу козацького і хлопського; захоплені несподіваним нападом, вибиті вони були з двох міст і замкнулися в замку. Була б се робота не одного дня, і здобуттє такого сильного замку голими грудьми нічого не принесло б війську; тому спаливши наоколо всі нагромаджені для поживи провіянти, я сам відступив відти до Кристинополя. По дорозі які здибалися міста, всі віддавано вогнем. Умань в сусідстві Маньківки була забезпечена тим, що туди зігнано хлопів з околиці, а після того як ми відійшли з-під Охматова, туди відділено частину і з табору Хмельницького; але що звідти виходило, наші і Татари то нищили.
“Коли я став в Кристинополі, дано мені відомість, що бунтівники замкнулися в Ліщинові, в замку забезпеченім валами і парканами. З огляду що й Татари того просили, мусів я його здобувати і здобич віддати Татарам. Поступаючи далі до Богу надибав я чотири табори; два більші, а два менші, під Талалаївкою 17), Шельнаховим, Шарівкою, Кочубіївкою, пятий великий під Сухою Дібровою: одні виходили з Умани, инші йшли туди. Їх щасливо знищено, здобич пішла війську в. кор. мил. і Волохам, а людей (віддано) Татарам, що стали ненаситними на ясир-безнастанно його хапають.
“Прийшовши до Камениці, одержав я відомість, що немало хлопства замкнулося в Янові-знищив і тих. З Камениці пустився до Берестяг(?) 18)-але обидві були вже випалені до останку. Поступив до Усть-Бершади, і там застав богато людей; при злих тім добрі мусіли гинути. Бо Татари на підставі союзу добивалися міцно, щоб мурзам дано два міста “в користь”, без того не хотіли йти далі і загрожували розірваннєм союзу. Отже добули ми того замку, і вважаючи, що сі люди з часом могли б бути Річипосполитій шкідливими-бо й тепер перед приходом нашим кількасот козаків відправили, котрих у себе перетримували, а Ляхів, що були там у них, побили, Татар перехожих громили і ясир у них відбирали, мусіли ми дати згоду тим мурзам. Та вони Рипіївкою 19) не задоволилися, через ненаситність мурзів допевнялися все нових міст на здобич; але ми відговорилися ріжними раціями. Дуже се прикра і тяжка спілка. Невимовно трудно нашим з ними (воювати спільно з Татарами). Але треба-тому приходилось і старших і кожного з них задоволяти яко мога: датками, честю і учинністю” 20).
В московських справах, в московськім перекладі заховався ще лист Лянцкороньского з Браслава 4 березня-писаний мабуть перед виїздом з України; на щось пересланий від Карач-бея до Хмельницького, а від Хмельницького цареві, він ілюструє сі клопоти польного гетьмана, і я тому його наведу:
“Вельможний милостивий пане Карач-бею, наймилостивий пане і брате! Вигожуючи спокійному відпочинкові в. м., мого мил. пана, велів я полковникові нашому в Бершаді 21) відступити два міста (Карачбеєвим людям), і припускав, що то задоволить в. м. Але нині приїхали до мене військові з того міста, де в. м. став, і повідомляють, що мають велику кривду від людей в. м., що беруть у них людей і коней в ясир. А наш жовнір як відбіжить коней і челяди-сам розсуди, в. м., мій мил. пане-чи здатен він буде до воєнної справи, коли прийде пора воювати, і чи годиться від тих, з котрими має бути захована любов і брацтво, терпіти йому таке безправство? Отже будь ласкав, в. м., таке самовільство приборкати і пильнувати безпечности нашого війська-аби свої своїх не боялись. А король й. м. і Річпосполита потраплять ті ваші труди винагородити” 22).
Кубаля припускає, що сі: “торги о людське тіло” так розстроїли Лянцкороньского, що він цілком розхорувався, мав галюцінації-як про нього оповідає Йончаньский 23). Але в реляції Ракоцієві, писаній мабуть в останніх днях лютого, навпаки-Лянцкороньский з повним вдоволеннєм і свідомістю добре виконаного обовязку підсумовує осягнене в сій кампанії. “За чотири місяці, що ми війшли до України, не без успіху провели ми зиму. Що найменше 50 міст і укріплених замків взято нами, декотрі піддались на наші намови, решту спалено” 24).
Примітки
1) Міхалов. с. 748.
2) Тамже с. 747.
3) Тамже, Міхалов. с. 747.
4) Міхалов. с. 744. Таке пояснення сього припізнення подав потім і сам калґа.
