Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
Коли підходили до Бузівки, 29 січня, щоб там ночувати, під'їзд приніс вість, що Орда і з нею 2 тис. козаків заложилися в Охматові. Ся відомість всіх страшенно захопила, як описує в реляції Тишкевич 2). Лянцкороньский з Чарнєцким кинулися туди і за півтори години стояли вже під Охматовим, де як оповідали-сидів полковник Пушкаренко. Чарнєцкий хотів зараз же наступати на нього, але Лянцкороньский настояв на тім, щоб почекати головне військо з арматою. Прийшла й Орда з султаном. Рішили арматним огнем розбити сей убогий замочок, і вибравши для гармат позиції почали стріляти. Коховский висловлює підозріннє, що тим не стільки пошкодили Пушкаренкові, скільки помогли зорієнтуватися в ситуації головному козацькому війську, що наступало слідом, і так воно могло бути 3).
Татарський під'їзд прилетів з вістю, що в сусідстві, за горою, стоять головні козацькі сили. Покинувши Охматів, пустилися туди оборонною рукою, заложивши табор в 15 рядів возів. Орда йшла побіч. Але було зовсім смеркло, поки вони підійшли під обоз, що заложився Хмельницький з Шереметевим-недалеко Жашкова на рівнині при потоках Багна і Бурти, що дістала від сеї битви назву “Дріжиполя” 4).
Козацьке і московське військо стріло Поляків і Татар гарматним огнем, польська артілєрія відповідала навзаєм; тимчасом польська піхота підступила, припадаючи на землю підчас вистрілів, а за нею ударила на табор кіннота. Завязалася страшна нічна битва, одна з найстрашніших яку бачила ся крівава кампанія 5).
Полякам удалось розірвати лінію табору і вірватися до середини. Особливо Москалі стратили відвагу. Вони почали вже просити пардону, гасити кноти, кидати зброю і корогви. Поляки захопили у них 20 менших гармат і обернувши зараз же почали з них обстрілювати Москалів. Але настало таке замішаннє, що прийшлось перервати стрільбу-щоб не стріляти своїх же. Кінець кінцем козакам удалось вибити Поляків з табору і замкнути його наново. Помогло їм не мало те що польські жовніри кинулися грабувати вози. Орда ж не показалася зовсім-виправдуючися тим, що не має звичаю битися поночи; “коли б нам хоч звичайним своїм галайканнєм помогли, певно би ми на вічний час Україну заспокоїли”, завважає Чарнєцкий (с. 746)-він уважав себе ініціятором сеї битви і був з неї дуже пишний, як певним реваншом Москві за її торішні тріумфи. Для козаків на його погляд се було друге Берестечко: “силу своїх лишили на пляцу, половину армати стратили, тільки з останком уйшли”.
Одиноке оповіданнє українця-сучасника, котре можемо противставити польським джерелам-“Самовидця”-дуже загальне, але зовсім не представляє сю битву такою траґічною для козаків. Згадавши, що Хмельницький, діставши відомости про наступ коронного війська і Орди, вислав полки і поставив їх по городах “від Уманя”, а сам з Шереметьевим став у Ставищах “з немалим військом”, він оповідає:
“Аже почув, же жовніри з Ордою зближаються, рушив з Ставищ к Уманю і там за Пятигорами на Дріжиполю в полях споткалися з Ордою й тими військами коронними, і стала війна велика. Військо козацьке в купу не зійшлося-Орда не допустила скупитися, осадивши гетьмана Хмельницького в полях, і так наступовало жовнірство на Хмельницького, що трупом жовнірським козаки отаборились. Бо не тільки в день, але й у-ночи билися рукопаш. Аж (у) табор козацький і московський драґунія вломилася була-котрих не так стрільбою, як оглоблями з саней били-з котрих мало хто увійшов. Що видячи Хмельницький, що так великая налога през днів три, казав табору рушати і просто на обоз коронний йти, розпорядивши гармати і піхоту. Що видячи жовнірове мусіли уступувати назад, также й Орда-бо много і Татар пропало. За котрими гетьман Хмельницький з військом йшов в-тропи, і їх прогнавши в Умані став” 6).
Кошмарніть сеї крівавої битви-нічної, в лютім морозі, і тяжкі страти понесені в ній обома сторонами, не відчуваються в сім оповіданню. Коховский-що сам був її учасником і дістав контузію в плече, теж не годен осягнути бажаний ефект своєю риторикою. Вона була далеко страшніша в дійсности, ніж в сих оповіданнях. Число поляглих з обох сторін раховано на 15 тисяч, самих Москалів коло 9 тис. Сі трупи були використані козаками, за браком иншого фортифікаційного матеріялу-з них складали заборола, “правді знайшли нову голяндську фортифікацію” (Gewehr), як завважив у своїй реляції Потоцкий, що маємо в німецькім перекладі.
Поляки пишались як тріумфом - 20 легкими гарматами захопленими в першім наступі, і кількома здобутими пізніше. 18 великих гармат лишилось на полі-але настільки зіпсованих, що їх не можна було вживати.
Примітки
1) Докладну дату приступу під Умань: 25 січня, дає реляція Потоцкого з 28 січня; маємо її в двох варіянтах: оден адресований до короля, в Теках Нарушевича 148 с. 17, другий до підканцлєра в ркп. Осолін. 3564 л. 334-здебільшого буквально згідні. От найінтересніше:
“Попрощавшися з Ордою я рішив рушити військо на Умань, бо ріжні рації вимагали її здобуття; всі наші праці коло заспокоєння краю між Дністром і Богом і сусідньої України були б даремні, коли б не прихилено Умань. Там замкнулася вся старшина тутешніх місць: полковники уманський (зіпсоване імя: Dziarrunko, Orchanko), Богун кальницький, Зеленецький браславський, Глух, Махаринський, Ференц, Сербин й инші, з великою силою козаків, і коли б їх лишити в тилу, то вони б бунтували нарід, навіть против його волі. Подавала нам також надії Орда, що приведе їx до підданства, і післала до них (своїх людей), і з ними й я післав п. обозного коронного (Чарнєцкого) і п. Соколіньского-намовляти їx. Але сі люди уперлися, певні того, що від Хмельницького йде поміч, і на ніщо не дали себе намовити. Про нього (Хмельницького) я ще не мав вістей, тому вчинивши раду з иншими і. мосцями- пан воєвода руський через нездоровє не приїхав,-я другого дня, минулого понеділка, 25 січня приступив під Умань.
“Козаки там спалили два міста, також монастирі і хутори наоколо, і замкнулися з великою силою людей в однім місті й замку. Зробивши того ж дня розвідку, я другого дня, ві-второк так орієнтував полки і реґіменти. Одні з п. воєводою руським з лівої руки, від Нового Міста, спаленого. Другі зі мною, з арматою п. Ґродзіцкого і з п. обозним коронним, що з своєю драґонією і з охотною челядею свого полку досить добре справувався з тими що виходили перед вали і зганяв їх з поля. Треті полки, від монастиря спаленого- з п. ловчим подільським, що теж не менше добре ставився, натискаючи на них, що випадали з тої сторони і наробив з гармат ґранатами немалої шкоди в такім стиску людей. Під вечір випадали в бік п. воєводи руського, але піхота, добре витримавши (наступ), дала їм сильного огня і загнала в самі вали. Але огнисті кулі не привели до запалення міста: обложенці їх пильно стерігли і зараз гасили, понакривавши доми мокрими коцами.
“Припустити штурм того дня не довелось і відложено його до другого дня, і я сподівався того дня скінчити облогу, але саме під той час повернули п. Дашкевич з п. Ґродзіцким-ротмистри що ходили з татарським підїздом, і привезли (відомости) козацьких язиків, що Хмельницький іде в поміч до Умани і вже прийшов до Ставища. Через неприятельський наступ вони (ротмистри) не могли їx (козаків-язиків) привести і постинали; привели московських, що дали знати про немалу силу козацьку. Москви ж рахували тільки 6000-та що давно була. Тому на нараді признано було цілком слушним залишити Умань і йти на головного (Хмельницького): коли б бог пощастив розправитися з Хмельницьким, то й Умань буде лекша. Бо ж і на Умань я з тим наступав, щоб вивабити Хмельницького, аби йшов на одсіч-хочби прийшло й довше для того забавитись (під Уманню). Коли ж прийшла уже про нього відомість, то я вчорашнього дня (27 січня) відступивши від Умани, простую дорогу против Хмельницького, гаряче просячи Бога, аби він ті річи на добро Річипосп. попровадив. Коли при відступі вискочили козаки, вбито значного старшого їx,-кажуть що полковника уманського, але я ще не маю певности в тім”.
