Намір! - Дереш Любко (читать книги бесплатно .txt) 📗
жінка бере мене під руку й обережно веде до лавочки, час розтягується до неймовірності, і тут я вловлюю, звідки я її знаю – я ж у тій самій церкві співаю в хорі! «Цьоця Марійка, – сипить хтось моїм ротом, господи, який сушняк, – то я – Ванько!» Як важко говорити, вона думає, що я п’яний. «Я не пив… то не горілка… тілько мамі… не кажіт…». Але мого мичання вона не розуміє, тому лякається і йде геть
я струшую головою – ніякий я не Ванько, що ж це зі мною робиться сьогодні? Півлежу, прихиливши голову до холодної стіни. Проходить групка неформалів, зиряють на мене важкими поглядами, я знаю кожного з них по імені – тому що я з ними тусую, я друг Папи, того, що грає біля драму на гітарі
чи я і сам є Папою??? Треба повзти звідси
стаю на негнучкі ноги, і чим далі йду, тим ясніше сприйняття, наче моє оп’яніння було викликане поганню місця. Тільки-но я це усвідомлюю, як відразу ж почуваюся щасливо й легко. В обличчя віє вітерець. Виходжу з проїзду на вулицю, де ходять трамваї, забув, як та вулиця називається…
пам’ять різко гасне, і я більше не можу пригадати, що було далі
Коли я вийшов зі спогаду, у мене схопило живіт. Пару раз здавило й груди, і навіть горло, але зразу ж відпустило. Мене пройняла неприємна тривожність, яку я вже давно не відчував. Це неспокій того роду, коли не певний остаточно, чи вимкнув ти газ на кухні, чи закрив воду, чи не наробив біди. Невизначеність, відчуття незахищеності. Вперше за всю роботу з пам’яттю у мене з’явився страх, що весь цей я час рухався в неправильному напрямку, і тепер зайшов надто далеко… ситуацію виправити не під силу.
18
Ближче до ночі взагалі не міг знайти собі місця. Щось мене муляло, не давало спокійно всидіти. Хотів було поговорити з бабою, щоби відволіктись, але вона якраз прийняла таблетки на сон. Думав і собі поступити аналогічно, та не зважився.
Вже зовсім стемнілося, коли я вийшов на подвір’я подихати повітрям. Теж не допомогло. Почав зростати пульс. Короткотривалі приступи паніки і нарізка спогадів із життя, якого я не жив:
– з тінистого провулка виходжу на яскраве сонце, на вулицю, де ходять трамваї. Я згадав, це вулиця Дорошенка. Свідомість понижена, відчуваю тупий біль унизу живота, десь на рівні сечового міхура. Бородатий хлопчина єврейської зовнішності звертається до мене по-імені, і далі говорить по-російськи, з московським акцентом. Каже, щоб я не ходив з відкритим ротом, а йшов у магазин, допомагав мити вікна.
– я всередині магазину, підлога викладена гарним сірим кахлем. На сірих, уже іншого відтінку, ніж кахля, стінах – великі художні фотографії міста Львова. Я впізнаю майже всі місця. В інтер’єрі магазину переважають два кольори – сірий і червоний. Гарно. Легкий хміль у голові, але загалом ясність, піднесеність.
– люди, багато людей. Мені починає ставати погано, тому що я розумію, що знаю про кожну людину все, я знову бачу гладь їхньої пам’яті, знову просковзує глибина. Надто багато людей, занадто багато відчуттів, мною колотить
Кинуло в холодний піт. Протер обличчя руками. Надворі споночіло, а мені стало ще гірше. Відчуття – як при отруєнні. Трясуться м’язи на ногах, тримаюсь дуже невпевнено. Пробував подихати глибоко, як на уроці фізкультури, але стало так страшно, що присів посеред подвір’я і тільки й зміг, що видавити жалюгідне: «Мамочка!». Щось різонуло мене в животі, й на секунду в очах потемніло.
«Ну все, – похолов я. – Зараз буду відкидати копита».
Скрутило кишки, і я, ледь не всираючись, підтюпцем побіг у туалет, одночасно сміючись і розмазуючи по обличчю сльози. Ледве встиг спустити штани, присів, спостерігаючи, як віддаляється світ.
Воно наближається. Важким клубком у горло встрягло серце. Бляха, я ж умираю!
Раптово усвідомлюю, що рахунок пішов не на хвилини – на секунди. Зісудомлений кишковими спазмами, думаю: «Невже я помру так просто? Прямо в уборній, засидженій мухами? Невже я помру, випускаючи з себе струмину рідкого калу, рідкого тому, що я переїв зелених яблук, які гриз, ніскільки не підозрюючи, що наступного дня, видрискуючи їх із нутра, я ВМИРАТИМУ?» НЕВЖЕ Я ПОМРУ ПРОСТО ТАК?
Я сиджу зі спущеними штанями на очку, і вже навіть не маю сили прикрити дверку до уборної, мною теліпає в пропасниці, з тіла виливається смердюча інфекційна юха, а я не можу повірити в те, що я помираю просто так, просто так –без попереджень, без прикрас, чому мені ніхто не сказав, що я подохну в засраній уборній, із теплим лайном на сідницях, без найменшого достоїнства, чому не попередили, суки, що все скінчиться так швидко? Чому не сказали, що смерть – це так брудно, не в сяйві та славі, а серед гівна і сцяків? Чому змовчали, тату й мамо?
Холод входить у тіло. Я не можу зробити наступного вдиху. Ноги брикаються, – дайте дихнути, – я валюся на діл, тіло спазмує, не маю, чим наповнити легені, – втягую повітря, а воно паперове, – дайте дихнути, фашисти… В темряві біліють мащені вапном дерева, але я не знаходжу у них ні співчуття, ні підтримки,
ну ще хоч ковток
Розділ VI
У «Відкритому кафе». Гагарін
1
– Забув, як дихати? – каже якийсь чоловік.
Я синію. Рухаю ротом, як та риба на березі, груди паралізовані, горло здавлене, живіт твердий мов бетон. Моя спина вигинається від напруги дугою.
– Напружся ще, видави це з себе! Давай, назад дороги немає! – чоловік масує мені задубілі м’язи на шиї. Я стою мостом на потилиці та п’ятках, руки стирчать покорченими пальцями.
Мене вигинає ще сильніше, здається, зараз або м’язи відірвуться від кості, або кості розтрощаться в порох. РАЗ! ДВА! Гарячі хвилі прокочуються по тілу, і в легені з хрипом влітає повітря. Я розм’якаю, наче стікаю весь на підлогу невагомою рідиною. Як легко мені, господи, як легко, як жарко! Я ніби зітканий з полум’я.
Чоловік допомагає мені піднятися.
– Ну як? Згадав?
Навіть не вдумавшись, мотаю заперечно головою. Із запізненням до мене доходить зміст запитання: “чи я згадав, хто я?”
– Пам’ятаєш, як мене звати?
Я абсолютно розслаблений.
– Пам’ятаю. Ти – Юра.
– А перед тим що було?
Я абсолютно розслаблений.
– Не пам’ятаю.
– Постарайся.
– Не пам’ятаю. О боже, я не пам’ятаю…
– Тихо-тихо, лежи, – Юра вкладує мене на підлогу. – Пригадай, що було двадцять секунд назад.
Я думаю, але думок немає. Біля мене перевернута табуретка. Стіл. Світить кілька ламп з незвичними бляшаними абажурами. Вниз по сходах веде шлях до барної стійки. І тут, алилуя, алилуя, я згадав!
– Я згадав. Ми сиділи з тобою за цим столом. Правильно?
Юра мовчить, дивиться на мене крізь свої затемнені бузкові окуляри.
– Сиділи за столом і говорили. Я розказував тобі про пам’ять. А потім ти щось показав мені, і я впав із табуретки.
Юра усміхається.
– Де ми зараз?
– У Львові. У “Відкритому кафе”.
– Який це рік?
– Дві тисячі третій.
– А яке в мене прізвище, хоч пам’ятаєш?
– Пам’ятаю. Гагарін.
Юра дав мені припалити цигарку. Ми й перед тим курили чимало: на квадратному червоному столі стояла переповнена фільтрами попільничка. Грала спокійна музика, певне то був Стінґ. Юра мовчав. У мене в голові фонила тиша.
– Відпочинь трохи. Віднови в пам’яті послідовність подій, – порадив Гагарін. – Це тебе збере. А далі я тобі дещо покажу.
Я кивнув. Жар тіла потроху минав, я починав заспокоюватись. Нікотиновий дим мовби придавав мені форми. Я спробував заглибитись у спогади. З чого почати? Напевне, з того, яким чином я потрапив у “Відкрите”.
Як підказувала пам’ять, приїхавши того літа до Львова, я відразу досяг цілі, – а я шукав роботу. На мене чекало тепле містечко у книгарні-кафе, яка мала відкритися із дня на день. Новітній заклад зареєстрував себе як ПП «Відкрите». Його назва вмотивована була тим, що «Відкрите кафе» виявилось чи не єдиною кафешкою (а книгарнею точно єдиною), яка працювала в режимі нон-стоп.
