Намір! - Дереш Любко (читать книги бесплатно .txt) 📗

Тільки не воду! Йопт, тільки не на шию!

Не можу поворухнутися, тіло гуде крижаним вогнем. Зараз я ген-ген як далеко – попри те, що знаходжуся в такій хвилюючій відстані від Кориці. На мене лиють воду. По шкірі проноситься нестерпний дріж, з мене змивають надлишковий заряд. О, стає направду краще!

8

Я піднявся, подякував Кориці (не втримався від того, аби потиснути їй руку – це завжди чудово, свіжий дівочий доторк). Подякував її друзям, подякував гітаристу, котрий, поміж інших достоїнств, пахнув хорошим чоловічим одеколоном. Усі приязно помахали мені рукою.

І я пішов, а Кориця не пішла, хоч, може, мені ще не було так добре, щоби рушати самому. Не пішла – не полинула за мною для підстраховки, щоби потримати голову, якщо кров піде носом, або щоби розмасувати простату, якщо вся кров прилине туди.

Ну й не треба, сам розмасую.

Я пішов у глупу ніч, у черкання блискавок.

Подумалося, що ніхто з них так і не знатиме ніколи, ні хто я, ні звідки. У них своя дружба, своя любов, обійми, поцілунки, гітара і запах добрих чоловічих парфумів. Я був ніким, і за спиною не мав нікого й нічого, що би тяжило чи тягнуло назад. Попереду мене чекала тільки смерть. Я був необов’язковим – як тут, так і будь-де. Яке дивне полегшення.

Ще пару секунд я відчував на собі увагу Кориці та кількох інших. А потім вони знову завели співати пісень, і про мене забули.

А пітьма огорнула мене.

9

Вийшов за місто. У полі гнав холодний вітер. Певне, за Хоботним дощ. Вітер дув з боку, де блискало. Вітер пахнув вогкою пилюкою. Я поспішав – надто моторошно було у цих полях, та ще й поночі. Вітер катав у пітьмі невидимі згустки. Коли вони опинялися поруч, приступала пітлива паніка. Вітер відкочував їх убік – і мені ставало легше.

Блискавки рвалися десь у небі, не торкаючися землі. Хмари мигали біло-коричневим, ніби спалахи виривалися з-під обважнілих, просяклих сукровицею бинтів.

Я почувався вкрай віддаленим після того щезнення на площі. Чим далі відходив від людських будівель, тим тугіше огортав мене нічний буревій. Сама ніч, здавалося, зробилася леткою і прогинала килимом ріпак та гречку. Мною почало заносити. Я намагався йти рівно, але все одно відчував перекос. Камерний оператор у голові крутнувся так, що я ледь не гепнувся на землю. Втрачаю стабільність, світ розповзається.

(дує вітер, здирає капюшон, мене розвертає лицем до Часу Прийдешнього)

Пробую знайти опертя у руховому апараті, у кістках, у сухожиллях, а її там нема, воно все розлітається на дрібні бризки, може, опора десь у голові, але все, чого торкається моя увага, провалюється всередину себе, блискавки просто посилюють ефект, чіпляюся за щось усередині голови, але все просковзує поміж тим, чим ти хотів зачепитися, гримить грім, і ті «пальці», якими я намагався закріпитись, теж розлітаються під тиском ковзкості, навіть очі, погляд розлітається міріадами світних точок, на жодну з яких не можна подивитися прямо, бо ти весь розлітаєшся і

червоне

в очі дме червоний вітер. Хочу затулити їх рукою, та не можу. Пробую рухатися. Вдається з великими зусиллями. Я просуваюся по прямій лінії, як монорельс. Тіло – важка нечутлива брила. Думки статичні та скловидні. Я бачу рухомий червоний вітер. Це не піддається описанню. Це вище моїх слів. Ба навіть, вище моїх очей. Це наче майоріння безкрайого червоного полотнища, текучого і леткого – живий червоний вітер. Він робить мій контур наелектризованим. Тіло то стягується в одну точку, то знову розгортаєтся у подобу прапора, по якому лупить червоний вітер. Я не полишаю зусиль і далі рухаюся по строгій прямій. Не можу ворухнути головою, не можу кліпнути очима. Вітер давить на очі. Висока ґравітація.

Зору повертається здатність розрізняти. Схоже на ґрунт під ногами (у мене немає ніг, я і земля – одне). Тверда базальтова площа. Асоціації – щось вулканічне. Древнє і просте. Ні, не древнє. Просте – так, але не древнє, а щось більш незатишне. Позачасове. Часу не відчувається. «Замість нього червоний вітер», – каже у вухо примарний голос. Але цього вже я не розумію.

Низькі вібрації прокочуються по земній корі. Хочу опустити зір – знову невдача. Погляд чітко вперед. Кам’яниста площина під ногами мерехтить у текучому вітрі. Раптом у перспективі щось відшаровується, і я розумію, що насправді вдивляюся в далеку далечінь. Червоний вітер тепер пролітає і крізь мої очі. Їм робиться легше, частина напруження спадає. Двигтіння повторюється. Тут я відриваюся від землі й ніби стаю частиною потоку, легкий і прозорий. Тепер я бачу неземну картину – з-за обрію викочується велетенська, просто космічних розмірів писанка. Хоча я не маю жодних засобів до порівняння, очима здогадуюся, що писанка прямо-таки циклопічних масштабів. Вона розмальована коломийським орнаментом, і вона однозначно є свідомою. Писанку жене червоний вітер, під яким вона котиться і підскакує, мов невагома. З’являється ще одна писанка. Несподівано мій горизонт розширюється, і я бачу цілий фронт писанок, що котяться під натиском Червоного Вітру. «ЦЕ НЕРЕСТ!!!» – думка ошелешує своєю впевненістю. Жодного сумніву, це – нерест. Починаю сміятися, мене розпирає зо сміху, але замість звичайного реготу чую оглушливі металічні реверберації. Мною починає

10

теліпати. Дриґаю ногами і б’юся об землю. Називається, «найшла коза на кабель». Мною калатає, а я іржу.

Поступово слух прояснюється. Нарешті доходить: я лежу під зливою. Судоми, як і сміх, стихають. Періщить дощ, я лежу посеред польової дороги, у вибоїні, затопленій водою. Поверхня баюри кипить від масованої атаки крапель. Підіймаюся навкарачки, хлющ періщить по спині, заливає обличчя. Враження – не передати. Пацани, то пиздець!

Злива гуде стіною. Змиває з мене багно, приліплює одяг до тіла. Дикими очима витріщаюся на поле довкола. Внизу дороги темніє лісок. Хоботне. Ледве тягнучи ноги, волочуся в село.

11

Прокинувся наранок, мов ні в чім небувало. Тіло співало з радості, і я прямо випурхнув зі спальника і пропурхав так цілий день. Я був ґейзером натхнення й оптимізму. Навечір, правда, від такого екстезі почувався емоційно спустошеним, але фізичний тонус залишався дивовижно високим. З очей мовби вимили по кускові пластиліну: вони просто сяяли зісередини кристальним блиском. Та взагалі – здавалося, я можу дихати очима так легко, як носом чи ротом. Те ж саме було зі всім тілом, а особливо – з хребтом. Ніби замість хребців у мене там духовий музичний інструмент по типу трембіти. Навіть причувався легкий свист, який долинав звідти. Розтрубом «трембіта» виходила крізь голову, звідки лунало журне скигління, а іншим, дмухальним кінцем, тікала глибоко в земні надра. Я чув, як із-під землі по цій «трубі» підіймалися повільні подихи чогось древнього і прохолодного.

Після цілого дня домашніх робіт (трохи назбиралося), я все ще був на такому підйомі, аж хотілося танцювати. Пішов нагору в кімнату. У нічим не порушуваній тиші влаштував чудернацький балет з потягусями, розмахуванням кінцівками та пасами, як у фільмах про Брюса Лі.

12

Як шахіст бачить взаємовплив усіх без винятку фігур на дошці, так і я бачив життя ніби набір фігур-вражень, спряжених обставинами часу й місця. Кожен новий спогад, що приходив до мене, ставав дечим більшим, ніж просто враженням. Він інтегрувався, змінюючи баланс всіх решти фігур мого «я» ⁴.

Пригадуєте про “завжди буває перший раз”? Червоне– це те, що трапилося вперше. Нова фігура, яку вивів суперник. Мій внутрішній шахіст ніяк не міг вписати її в попередню розстановку сил. Це вимагало надто глибокої роботи по переосмисленню самої партії, в яку ми грали з цим великим таємничим світом. Але, чорт забирай, раз я вже граю всерйоз, то повинен придивлятися до дій суперника.