Час смертохристів. Міражі 2077 - Щербак Юрий Николаевич (читать книги txt) 📗
24.
Маршрут конвою, що складався з двадцяти двох фур, прикритих синім брезентом з написом FRIEDMAN, і двох броньованих автобусів охорони з кулеметними «ліхтарями» на дахах— один броньовик попереду, другий позаду вантажівок, — пролягав повз Краків, Жешув і Ярослав до Перемишля, до кордону. Там через Львів до Житомира і далі до Києва. З Києва караван мав їхати до Харкова і дикими степами на Сталінград. Після Волги шлях вів до Уральська і, нарешті, до кінцевої точки подорожі, столиці Чорної Орди міста Чингіз-Сарай. Всього близько 4000 км.
За Краковом, куди з усіх кінців Польщі з'їхалися фури, вони вишикувалися в довжезну колону на порожньому шосе перед Тарновим. Розпорядники в синій уніформі з'єднали вантажівки ланцюгами, так щоб дистанція між машинами сягала не більше двадцяти метрів. Тепер колона перетворилася на сталеву нероздільну змію, зупинити біг якої було важко. Водіння фури за таких умов вимагало граничної зосередженості водіїв і злагодженості їх дій. Екіпаж переднього броньованого автобуса по внутрішньому зв'язку попереджав водіїв про всі особливості руху й небезпеки на шосе. Такі колони, розтинаючи Євразію, рухались вдень і вночі, наводячи острах на автомобілістів, які, почувши ревіння клаксонів і побачивши яскраві спалахи червоних і синіх вогнів, звільняли шосе, з'їжджали на узбіччя, щоб не потрапити під колеса нестримної армади. Як правило, окремі загони грабіжників, хоч не мали угод з імперією Фрідмана, проте не наважувались нападати на каравани, незважаючи на спокусу. Ті ж, хто пробував атакувати каравани, зустрічали опір, рівнозначний залпам бронетанкової бригади. Розповідали, що в складі караванів були добре замасковані бойові, озброєні ракетами фури, тільки ніхто не знав, де саме вони ховаються в колоні темно-синіх монстрів з жовтим написом FRIEDMAN.
Марек Гороль, як один з кращих водіїв-експедиторів компанії Фрідмана, йшов номером сьомим у колоні. Номером тринадцятим у цьому довжезному ланцюзі стояв майор Вільям Кроуфорд, командир окремої мобільної батареї Х-139 військ космічної і протиповітряної оборони Конфедерації центрально-європейського сектора ТВД.
Марек, який регулярно ходив у таких конвоях, міг годинами розповідати про захоплюючі пригоди на євразійських маршрутах, але мовчав, зосереджено слухаючи команди координатора конвою, що лунали у навушниках, і вдивляючись в задню частину фури № 6. Наїзд на передню вантажівку або розрив ланцюга вважалися дуже серйозними порушеннями правил компанії й нещадно каралися штрафами або звільненням з роботи.
Марек міг розповісти ще багато цікавих подробиць про фірму Фрідмана — як нещадно експлуатуються тут водії, яким доводиться перебувати за кермом до двадцяти годин поспіль, як хазяї економлять на харчах, годуючи в рейсах водіїв конячими консервами, що їх задешево продає Чорна Орда, та смердючою «чайна-колою», як таємниче і назавжди зникають водії, що дозволили сказати щось зайве про характер вантажів, які пересуваються вздовж і впоперек Євразії, туди, де спалахують вогнища конфліктів.
Але Марек мовчав, бо знав, що в кабінах фур встановлено жучки прослушки, а розповіді його не потрібні двоюрідному братові та його супутниці. Про всі деталі поведінки при переході кордону домовилися ще під час прощальної вечері в Руді-Шльонській. Середня швидкість руху конвою не була така висока, як уявляв собі Гайдук: виходило в середньому 50 — 60 км на годину, бо шосе було забите паровими тракторами, кінними возами, старими автомобілями й новенькими бронетранспортерами з солдатами сил Організації Глобальної безпеки, які рухались на схід. «Що відбувається?» — подумав Гайдук. Побачене в Європі (хоч і знав про ситуацію з аналітичних довідок і таємних документів) викликало велику тривогу: хоч жоден з блоків — Конфедерація, ОГБ, Чорна Орда, Піднебесна Імперія, Південна Америка — не оголошували формально війни і підтримували дипломатичні відносини, насправді вже два роки тому розпочалася війна «четвертого рівня» — між великими конкуруючими корпораціями, визвольними рухами, окремими бандформуваннями і місцевими іредентистами. Ніколи Гайдук не міг собі уявити, що опиниться в конвої Фрідмана, стане маленькою часткою тої міжнародної сили, яка сіяла острах у слабких урядів формально ще існуючих держав, на своїх бізнес-конкурентів, на населення підкорених корпорацією територій. «Це ж яка іронія долі», — думав Гайдук, уколисаний монотонним рухом фури, гуркотом мотору і брязкотом ланцюга об бетонну поверхню шосе, від чого летіли іскри, хоча, можливо, це зблискували на сонці важкі сталеві, відполіровані асфальтобетоном ланки. Він подумав про найдорожче своє багатство, яке гарантувало йому одночасно і смерть і виживання: «Файл Гайдука», зібраний ним, співробітниками Бюро і агентурою ВІРУ за п'ять останніх років. Архів, у якому нагромаджено найтаємніші компрометуючі матеріали на членів Ареопагу України, інших правлячих структур, що представляли інтереси архонтів, на міжнародні корпорації, які задля власного збагачення несли смертельну загрозу суспільству, мільйонам заляканих, дезінформованих «малих» людей. Архів було сховано в надійному місці, і тільки Віктор Безпалий знав про існування файлу. Але не знав про схованку, хоча не раз перед Гайдуком поставало питання: що робити з архівом далі? Невже все загине, якщо з Гайдуком щось трапиться? Кому передати файл? І коли його розкрити? Він запевняв себе, що час ще не настав.
Божена заснула і поклала на плече Гайдука голову. Її синя пілотка з'їхала набакир, він обережно зняв її і поклав до бардачка. Коротке, йоржиком, волосся Божени лоскотало його щоку. Її голена тонзура почала вкриватися рудуватим пушком, синці під очима стали блідими. Від Божени йшов запах косметики, який розбудив у душі Гайдука напівзабуті спогади — болючі і радісні водночас. Руку Божена поклала йому на стегно — і Гайдук закляк у незручній позі, щоб не збудити сплячу дівчину.
Надвечір конвой дістався українського кордону. «Вас вітає щаслива Україна!» — синьо-жовтий напис висів на брамах «відстійника»: це було величезне забетоноване поле під Краковцем, де зустрічалися потоки конвоїв та індивідуальних дальнобійників зі Сходу і Заходу. Для конвою Фрідмана було виділене спеціально вигороджене місце — для того, щоб не заморочувати шановану фірму зайвими бюрократичними процедурами паспортного контролю та непотрібними митними перевірками. Плац прикрашали великі портрети Гетьмана України, Генерала армії Кузьми-Данила Махуна, з його знаменитим гаслом «Три Д» — «Держава. Дисципліна. Динамізм». Написи прикордонної служби України суворо попереджали, що на території держави необхідно дотримуватися всіх її законів, правил та інструкцій, обов'язкових для іноземців; ще один щит інформував, що подорожні в'їжджають на територію «великої славянської єдності», і тому перевірки проводяться спільними російсько-українсько-казахськими командами. І щоб ні в кого не виникало сумнівів, кілька облуплених, застарілих плакатів, на яких білий, червоний, синій, блакитний і жовтий з зеленим кольори створювали химерний гібрид, закликали: «Наше майбутнє — УРОД». Нижче, для невігласів-іноземців, містилася розшифровка: «УРОД — Українсько-Російська Об'єднана Держава».
Дивно, але того дня чомусь відбувалася перевірка. До їхньої фури підійшло троє озброєних людей у чорній, з червоними вилогами і манжетами уніформі, прикрашеній червоними знаками блискавок.
«ЕнРос, — подумав Гайдук. — Це його бойовики».
ЕнРос — «Енергія Росії» — були однією з найбільших у світі корпорацій з видобутку, транспортування й продажу газу і нафти. І зброї.
Бойовики ЕнРосу тримали в руках потужні автомати ІЖ107 з підствольними гранатометами.
Бойовики безцеремонно відкрили водночас ліві і праві двері кабіни й наставили автомати.
— Документи!
— Prosze Pana, a gdzie jest ukrainska straz graniczna? — спитав якомога люб'язніше Марек, знехотя дістаючи документи. Вперше на цьому кордоні в нього їх перевіряли. «Це якісь самозванці», — подумав він.
