Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
– Ви говорили з собою, – сказала. – А я дивлюсь і думаю: п'яний чи?..
– Чи не всі вдома? – закінчив за неї й осудливо-жартома похитав головою. – Тверезий, як на причастя. А що я говорив?
– Нерозбірливо, – стенула плечима пасажирка. – Як уві сні мій Ігорчик.
– Хм, – мені зробилося незручно, бо навіть малим не розмовляв сам із собою.
Дивився у вікно: будинки, будинки… На склі розгледів свій відбиток. На мене насторожено, суплячи широкі брови, зирив темно-русявий молодик. Під сірим піджаком окреслювалися міцні плечі й дужі руки, а комір білої сорочки не сходився – верхній ґудзик розстебнутий. Невже я? А змінився порівняно з тим, яким був після випуску із спецшколи. Зараз мов поважчав. Авжеж, відтоді, за сім років, набрав десять кілограмів, мав солідніший вигляд. Навіть поглибилися залисини на лобі, а над переніссям залягли дві вертикальні риски-зморшки.
Сам собі не подобався. Колись дивувався, що Оля полюбила мене, точив потайки шашіль недовір'я, бо ж дівчатам здебільше подобалися хлопці показні, веселі балакуни й жартуни, а я такий собі непривітний мовчко. Принаймні з дівчатами.
– Вулиця Дачна! – оголосила водій трамвая.
Моя зупинка. Я звівся і аж тоді завважив, що молодої жінки із сумними очима на лавці не було. Ба! Не зогледівся, коли зійшла. На розі Дачної зводили житловий будинок. Муляри вже вигнали цегляну коробку у три поверхи, яка непривітно темніла пустими прямокутниками вікон. Чомусь другий тиждень ніхто не працював на будові і навіть забрали з неї баштовий кран.
У себе, в кімнаті гуртожитку, я ще раз прочитав телеграму і згадав Єву. Не знати чого мене пойняв сором.
19.
Вранці прокинувся з чудним передчуттям якоїсь приємної події, наче у дитинстві в день свого народження. Давно воно до мене не навідувалось. Спросоння не міг збагнути причини, поки не впала в очі телеграма: «ЗУСТРІНЬ НІНУ ДУБОВЕНКО 17 ПОЇЗД 603 ВАГОН 10 ПИШИ ЦІЛУЮ МАМА». Ніна. Так, о 20.05 прибуде її поїзд. Добре, що увечері і мій напружений робочий день не розірветься, не порушиться план, намічений на сьогодні. А мені насамперед треба завітати у фотоательє біля кінотеатру «Промінь».
Потім навідаюсь до Корча – Роптанова Геннадія Трохимовича. Дякуючи м'яснику Заварову, ми вийшли на нього. Третій, після Шалапухи і Зубовського, підозрюваний. І десь чаївся Тягун Феофан Миколайович. Феофан… Я вперше звернув увагу на ім'я Тягуна. Віяло від нього старослов'янізмом, церковними давніми іменами, які надавали попи новонародженим при хрещенні. Святий Феофан… Звучало.
Одначе Зуба і Тягуна доводилось розшукувати. Дивно, досі не втік Роптанов. Мабуть, сподівався, що не знайдемо, як і Бог, що прийшов на ринок із золотою обручкою.
Ще Баглай і Страпатий. Де вони? Чи причетні до злочину? А чим порадують експерти? Матеріалів у них з того будинку по вулиці Шолом-Алейхема досить: останки жінки, пістолет «вальтер», старі гроші, коштовності, якийсь зшиток…
Я здолав половину шляху до центру міста. При найменшій нагоді, особливо вранці, на роботу йшов пішки. Загаявся і вчасно не перейшов на другий бік вулиці, щоб віддалік поминути перукарню. Мені не хотілося бачити Єву. Потерпав, коли б вона не натякнула знову провести її додому. Невідомо, що спаде їй на думку. А мені ж зустрічати Ніну.
Двері перукарні відчинені. На порозі, прихилившись плечем до лутки, стояв і курив майстер у білому халаті. Я поминув його, зиркнувши у широке вікно, і не помітив у залі стрункої Євиної постаті. Вона ж сьогодні у другу зміну! Напевне, ще спала, ніжачись у ліжку.
Фотографія недалеко: за універмагом і кафе «Чайка», сквером з водограєм і філармонією. Ось – між ювелірним магазином і входом до кінотеатру «Промінь» – її вітрина. Затримався біля неї. Раніше не звертав уваги, а тепер з цікавістю розглядав: портрети кольорові й чорно-білі, переважно жіночі, у різних ракурсах. О, Євин, у чвертьоберта, волосся підібране у вигадливу зачіску напевне, з єдиною метою – показати гарні сережки, і сукня декольтована – над ямкою грудей покоївся кулон-серце на грубому ланцюжку. Привабливий і ефектний вигляд у неї, тільки погляд холодний, зневажливий, як у дівчат, що знають собі ціну. Я опустив очі й штовхнув двері.
За столиком огрядна підстаркувата жінка в чорному сатиновому халаті зосереджено перебирала конверти у довгому ящичку. Вона запитливо зиркнула на мене вирлоокими очима, не полишаючи своєї роботи.
– Яке бажаєте фото? – ніби між іншим поцікавилася.
– Мені б… побачити майстра.
– Станіслав Генріхович там, – кивнула на коричневу, важку ширму з двох половинок, не стулених щільно – у вузькій довгій шпарці жовтіло світло. – Міняє перегорілі лампи в софітах.
Я відхилив ширму. Посеред невеликої зали на тринозі фотоапарат, прикритий чорною шматиною, націлений на стілець і білий екран. На щаблі складеної драбини стояв чоловік, теж одягнутий у халат, і вкручував у софіт лампочку. Його сиве волосся лило у мене надію, що він міг знати Петра «Першого». Я привітався.
– Хвилиночку, товаришу, – вибачливо сказав. – У нас невеличка аварія.
– Нічого, я почекаю, – заспокоїв його.
Фотограф швидко впорався з лампочкою. Коли постав переді мною, невисокий, худий, уважний, я замилувався його високим лобом, на диво чорними бровами і римським носом. Майстер справляв враження людини високого благородства. Він пильно дивився на мене, мабуть, прикидав подумки, як посадити перед об'єктивом.
– Ви прийшли фотографуватись? – із сумнівом запитав.
– Ні, Станіславе Генріховичу, – посміхнувся його спостережливості. – Я з карного розшуку, капітан Загайгора. Маю до вас розмову.
– Міліція? – він чомусь глянув на свої руки і стенув плечима. – Прошу, я до ваших послуг.
Ми сіли на стільці під білим екраном, перед фотоапаратом, ніби збиралися знятись.
– З якого року ви тут?
– З 1949-го.
– Добре, – я аж зітхнув полегшено. – А до вас хто?..
– До мене? – Він притулив вказівного пальця до губ і замислився, кліпаючи повіками. – До мене… Петро! Ми ще називали його, бідолаху, Петром «Першим». Гарний був майстер, особливо жіночих портретів.
– А де він зараз?
– Напевне, у лікарні, а може… – Фотограф сумно похитав головою. – Стільки часу минуло…
– Розкажіть, що сталося.
– У 1948 році він раптом захворів, поклали його в психоневрологічну лікарню. Через кілька місяців виписали, наче вилікували, а він знову… І так декілька раз. А в 1949-му поклали і… – Старий опустив очі.
– Він одразу по війні тут працював?
– Еге.
– Родичі у нього були?
– Не знаю. Я тоді робив у фотографії на ринку, а коли Петро того… мене перевели сюди.
– Прізвище його пам'ятаєте?
– Хе, двадцять років… – Станіслав Генріхович потер чоло долонею. – Кумедне прізвище, ніби на взуття схоже…
– Чоботар? Калоша? Закаблук?
– Не те… Воно… воно… – Фотограф заляскав пальцями, хмурячись, болісно згадуючи. – Як називають оті… в чому колись ходили селяни?
– Постоли?
– Інакше.
Я копирсався в пам'яті, але, крім постолів, нічого іншого не згадав. Вже й змирився. Врешті відомо місце роботи й рік, коли поступив хворий, його ім'я. Цього досить, щоб знайти історію хвороби Петра «Першого». Грюкнули двері, й за ширмою почулися голоси – прийшли клієнти, мені пора залишати фотоательє. Я опинився на вулиці. Мимоволі глянув на вітрину, на Євин портрет і зустрівся з її байдужим поглядом. Він мов стежив за. мною…
Але тільки-но я порівнявся з ювелірним магазином, як позаду пролунало:
– Товаришу Загайгора!
Фотограф. Він махав рукою, прошкуючи до мене, обминаючи перехожих. Я спинився, здивований.
– Личаки! – переможно вигукнув Станіслав Генріхович. – Личаков Петро!
Я ще раз переконався, як багато треба знати інспектору карного розшуку. Подякував майстру. Він заощадив мені кілька годин, які б витратив на копирсання в історіях хвороб. – А ваше як?
– Ламбуцький, прошу пана, – іронічно мовив і посміхнувся. – Я зі Львова, з 1939 року в місті.
