Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
Хто ж убив жінку й розчленував труп? Померлий Шеляг? І мені закортіло зайнятись цією справою разом із слідчим прокуратури Маховим. З ним я вже провів кілька розслідувань, і між нами налагодились гарні ділові й товариські стосунки.
Я глянув на Скорича. Майор мене зрозумів – взяв за лікоть і легенько стис.
– А як з магазином? – суворо запитав.
– Зараз у Топчія всі карти в руках, – поспішно відповів. – А я допомагатиму. Шалапуха от-от розколеться.
– Неважко? – турбувався Скорич.
– Ні, Дмитре Юхимовичу. І хіба нам звикати? – заперечив я.
– Гаразд, – погодився. – Скажу Ольховому. Я теж підключуся до справи про крадіжку.
Експерти поїхали. Невдовзі, після короткої наради прямо в кімнаті, відбуло начальство. Залишились я і Махов. Двоє робітників із жеку і їх майстер пішли на обід. Ми стояли з Глібом під липою, поблизу струхлявілих дощок, під якими, визначив на око, десь років двадцять пролежали останки.
– Значить, так, Арсене, – задумливо мовив слідчий прокуратури. – Поки отримаємо висновки експертів, треба дізнатися про Шеляга і тих, хто до нього тут жив. А я підтягну сьогодні деякі справи, щоб завтра цілком приступити до цієї. Радий, що знову працюватиму з тобою.
– Я теж, Глібе.
16.
Насамперед я опитав сусідів покійного Шеляга. Згадували його як мовчуна і відлюдька: ні разу не забив «козла» і не баландрасив за столиком у куцому дворі під шовковицею. Можливо, рання смерть дружини спричинилася до самітництва. Після роботи він завжди майстрував – ніколи не відмовлявся полагодити замок чи кран, випиляти ключ, справити електропраску або розетку. Від Шеляга не чули лайки і не бачили його п'яним.
На жаль, старих пожильців не залишилось, а молодші не знали, коли Шеляг поселився у домі. Найдавнішій сусід пам'ятав, що вже застав його в 1955 році, а в наступному Павло поховав дружину й відтоді жив із сином. Не одружувався вдруге, хоч чоловік із себе непоганий, і молодиць не водив, не помічали. На похороні був син, інженер якогось уральського підприємства, і багато товаришів із суднобудівного заводу. Опісля син роздав майно сусідам, собі взяв тільки сімейні фотокартки, батькові ордени і слюсарний інструмент.
Після розмови з сусідами вийшов на вулицю. Хотів їхати на завод, коли побачив на протилежному боці, навпроти будинку Шеляга, старого чоловіка. Він сидів на стільці біля дверей квартири. Теж сусід. А чому б?..
Чоловікові років за шістдесят, маслакуватий, довгоголовий, із сивим рідким волоссям, зачесаним на лисину зморшкувате обличчя засмагле, як і великі, мов граблі, руки. Він кришив скибочку хліба. Крихти падали долу і навколо дядька стрибали горобці, – видзьобували поживу. Його кістляві ноги лежали поверх кімнатних капців, і старий ворушив скоцюрбленими пальцями, мружився від задоволення, гріючись на весняному сонці.
Горобці пурхнули раніше, ніж я спинився. Чоловік звів голову й невдоволено зміряв мене бляклими очима. На привітання лише кивнув. Я зам'явся, не знаючи з чого розпочати розмову. Та за хвилину дядько сам повів її.
– Чого це до хати покійного Павла приїздило стільки машин? – запитав.
– Начальство із жеку, – ухильно відповів я, завваживши, що у нього гострий зір і добра пам'ять, якщо помітив мене серед гурту і впізнав. – Дивилися на ремонт. А ви знали Павла?
– Трохи. Іноді й по кухлеві пива перехиляли. – І на його тонкі губи виблукала мрійлива посмішка. – Е-хе-хе, були часи… – кинув подалі від себе крихти.
– А хто до нього жив у тій квартирі? – вдаючи байдужого, поцікавився.
– Хто? – чоловік поворухав пальцями ніг, пошкріб тім'я. – А Петро «Перший».
Мені спочатку здалося – він насміхається чи жартує, проте сидів серйозний, втупивши погляд у будинок Шеляга.
– Який Петро «Перший»? – перепитав я й додав: – Цар-батюшка?
– Еге, цар – перший фотограф у місті, – уточнив старий. – От і прозвали Петра – «Перший».
– Інтересно, – щиро вихопилось у мене. – А його прізвище?
– Хе, чого захотів… – чоловік осудливо покрутив головою. – Минуло ж дай боже років. Працював Петро у фотографії коло кінотеатру «Промінь». Це пам'ятаю. А потім кудись подівся. Я вернувся через десять років після вербовки, а його вже нема, і сусіда помінялись.
Я пильніше придивився до дядька і під засмагою на обличчі й руках розгледів сині цятки, наче краплини впрасованого пороху від близького вибуху. Очевидно, воював, зробив я висновок, проймаючись вдячністю до дядька за потрібну інформацію.
– Тодосе, з ким це ти язика полощеш? – долинув з відчинених дверей сварливий жіночий голос.
– О, запрацював мій відбійний молоток, – насмішкувато зауважив старий. – Зараз видасть на-гора сім мішків вовни…
Неоціниму послугу зробив мені колишній шахтар: уже намітився слід, який вів до фотографа. Тепер вирішальне значення мали два факти: в якому році поселився слюсар і скільки часу пролежали останки під підлогою. Останнє точно визначать експерти. Тоді відразу стане ясно, кого підозрювати – чи Шеляга, чи фотографа Петра.
І все-таки я пішов на завод. У відділі кадрів мене направили в одинадцятий цех. Робітники добре знали Шеляга. Виявилось, що Павло Артамонович був раціоналізатором, передовиком виробництва, обирався в цехком профспілки. Мені навіть розшукали велику фотокартку з нього (красувався колись на Дошці пошани). В білій сорочці, при краватці, із зачіскою «їжачок» – спокійно і трохи похмуро, як усі мовчуни, дивився з портрета ветеран праці. Єдине, чого ніхто не пам'ятав, – його переселення з барака на вулицю Шолом-Алейхема. Казали, десь у 1949-1950 роках.
Непевність не позбавила надії, що встановлю рік переїзду Шеляга на нове місце проживання. І можливо, мені допоможуть фотографи з майстерні біля кінотеатру «Промінь». А раптом досі у ній працював наступник Петра?! До речі, фотографи не забувають своїх колег. А Петро «Перший» як я зрозумів, був постаттю помітною серед них.
Одначе перед тим, як сісти в тролейбус, ніби потягло до телефонної будки подзвонити Топчію й запитати, чи приходив м'ясник Заваров допомогти створити фоторобота на третього підозрюваного.
– Анатолію, це Загайгора, – сказав я у трубку.
– Куди ти подівся, Арсене?! – збуджено вигукнув Топчій. – У мене надзвичайні новини! Негайно приїдь!
Мені аж забракло повітря. Невже зізнався Шалапуха і виказав спільників? Хто ж вони? Мабуть, готувалися їх затримати, а я тут…
17.
До тролейбуса вскочив на ходу. Ох, як повільно він рухався! Зупинки, світлофори…
Швидким кроком (а хотілося зірватися на біг) дістався нашого відділу. Долаючи по три сходинки, піднявся на третій поверх. Ось і кабінет Топчія. Перевів подих і рвучко відчинив двері. Анатолій підвів голову, і на його блідому обличчі заграла задоволена посмішка.
– Ну, що там? – нетерпляче запитав од порога.
– Сідай, сідай, Арсене, – радісно запросив слідчий. – Відхекайся трохи.
Я опустився на стілець. Топчій таємниче шелестів паперами, загадково поглядаючи на мене крізь окуляри.
– Ти пам'ятаєш про відбитки пальців на склі в огорожі ринку? – багатозначно запитав, не витримавши мовчання.
– Угу, єдині відбитки, – підтвердив я.
– Візьми почитай, – слідчий із вдаваною байдужістю подав мені аркуш.
Повідомлення з Вінниці. У ньому писалося, що відбитки пальців належали Тягуну Феофану Миколайовичу, 1916 року народження, затриманому в лютому 1941 року в місті Вінниці за пограбування. Разом із ним до суду притягалися Баглай Данило Євсаганович, 1914 року, і Страпатий Сидір Панасович, 1915 року. В 1943 році Страпатому дозволили змити своєю кров'ю провину на фронті, а Баглай і Тягун були звільнені в жовтні 1945 року. Особливі прикмети – шрам у Тягуна на підборідді.
Все це я прочитав одразу, затамувавши подих. Хай йому грець! Справді повідомлення несподіване. Беручи до уваги рік народження Тягуна, то йому зараз 53. Я глянув на слідчого. Анатолій зосереджено протирав скельця окулярів.
