Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
— Зможу, місіс О’Ніл, — з готовністю погодився гість.
Для Меґі ця розмова складалася несподівано ніяково: цей незнайомець заявив, що здолав дванадцять тисяч миль лише для того, щоб із нею побачитися і, вочевидь, не поспішав повідомляти про мотиви свого приїзду. їй подумалося, що він їй врешті-решт сподобається, але Райнер здавався їй трохи лячним. Мабуть, чоловіки такого типу ще ніколи не з’являлися на її обрії, і саме тому він і вивів її з рівноваги. І тоді вона стала сприймати Джастину інакше, по-новому: її донька спроможна бути на одній нозі з чоловіками на кшталт Райнера Мерлінґа Гартгайма! Нарешті вона подумала про Джастину як про рівну собі представницю жіночої статі.
«Попри її вік та сивину, вона й досі надзвичайно красива», — думав Райнер, поки Меґі сиділа, мовчки й ввічливо споглядаючи його. Він і досі дивувався з того, що вона настільки несхожа на Джастину, наскільки Дейн був схожий на кардинала. Як же ж їй, напевне, самотньо! Однак він не відчував до неї жалю, як до Джастини: ця жінка таки дійшла внутрішньої згоди з самою собою.
— Як там Джастина? — спитала вона.
Він здвигнув плечима.
— Боюся, я не в курсі. Я не бачив її відтоді, як загинув Дейн.
Меґі анітрохи не здивувалася.
— Та я й сама не бачила її з того часу, як поховали Дейна, — сказала вона і зітхнула. — Я сподівалася, що вона приїде додому, але мені потроху здається, що вона ніколи цього не зробить.
Він співчутливо поцокав язиком, але вона, здавалося, не почула його, бо говорила далі, але інакшим голосом, більше звертаючись до себе, аніж до співрозмовника.
— У наші дні Дрогеда — наче притулок для перестарілих, — мовила вона. — Нам потрібна молода кров, а Джастина — єдина молода кров, що залишилася.
Співчуття покинуло його; він швидко подався вперед, блиснувши очима.
— Ви говорите про неї так, наче вона — рухоме майно Дрогеди, — різко відказав Райнер. — Я доводжу вас до відома, місіс О’Ніл, — Джастина не є рухомим майном.
— Яке ви маєте право судити, ким є чи не є Джастина? — сердито спитала вона. — Зрештою, ви ж самі щойно сказали, що не бачили її відтоді, як загинув Дейн, а це було два роки тому!
— Так, ви маєте рацію. Все це — відомості дворічної давнини. — Він пом’якшив тон, іще раз нагадавши собі, як, напевне, важко цій жінці тепер. — Ви мужньо несете свій хрест, місіс О’Ніл.
— Ви так гадаєте? — спитала вона, зобразивши усмішку і не зводячи з нього очей.
Раптом Райнер усвідомив, що саме в ній побачив кардинал і за що так її любив. У Джастині цього не було, але й він не був кардиналом Ральфом; його цікавили інші речі, й на життя він дивився інакше.
— Так, ви й справді мужньо несете свій хрест, — повторив він.
Вона відразу ж упіймала натяк і поморщилася від болю.
— А звідки ви знаєте про Дейна та Ральфа? — невпевнено поцікавилася Меґі.
— Сам здогадався. Не хвилюйтеся, місіс О’Ніл, не здогадався більше ніхто. Особисто ж я здогадався лише тому, що познайомився з кардиналом задовго до того, як зустрів Дейна. У Римі всі вважали, що кардинал — ваш брат, дядько Дейна, але Джастина розбила в мені цю ілюзію під час першої ж нашої зустрічі.
— Джастина? Тільки не Джастина! — скрикнула Меґі.
Райнер нахилився і взяв її за руку, якою вона несамовито ляснула себе по коліну.
— Ні, ні, ні, місіс О’Ніл! Джастина про це й гадки не має, і клянуся — ніколи не матиме. Вона обмовилася цілком випадково і мимовільно, повірте мені.
— А ви впевнені?
— Так, присягаюся.
— Тоді чому ж, заради всього святого, вона не приїздить додому? Чому не бажає бачитися зі мною? Чому не наважується поглянути мені у вічі?
Не лише слова, а й біль у її голосі пояснили йому, що саме мучило матір Джастини щодо причин, із яких донька вже два роки не з’являлася вдома. Важливість його власної місії враз зблякла у його очах; тепер він мав нову: розвіяти страхи Меґі.
— Це моя провина, — твердо мовив він.
— Ваша? — отетеріло спитала Меґі.
— Джастина збиралася поїхати до Греції разом із Дейном, і вона абсолютно переконана, що якби так вчинила, то він би й досі був живий.
— Дурниця! — відказала Меґі.
— Цілком із вами згоден. Але то ми знаємо, що це дурниця, а Джастина не знає. І саме від вас залежить, зрозуміє вона це чи ні.
— Від мене? Ви дечого не розумієте, пане Гартгайм. Жодного разу в житті Джастина не дослухалася до моїх слів, а тепер я повністю втратила і той невеличкий вплив, який на неї мала. Навіть бачити мене не бажає. — Вона говорила тоном людини, що не зазнала поразки, але почувається жалюгідною та приниженою. — Я потрапила в ту саму пастку, що й моя мати, — спокійно вела вона далі. — Дрогеда — це моє життя… Будинок, книги… Тут я потрібна, тут я і досі відчуваю певну потребу і сенс жити. Тут мешкають люди, які на мене покладаються. А мої діти — ніколи не мене не покладалися. Ніколи.
— Це неправда, місіс О’Ніл. Якби це було правдою, то Джастина могла би запросто повернутися додому, не відчуваючи ані малодушності, ані докорів сумління. Ви недооцінюєте тієї своєрідної любові, яку вона до вас відчуває. І коли я кажу, що винуватий у тому, що переживає Джастина, то маю на увазі те, що вона залишилася в Лондоні через мене, щоби бути зі мною. Але страждає вона через вас, а не через мене.
Меґі заціпеніла.
— Вона не має права страждати через мене! Нехай страждає через себе, якщо їй так хочеться, але не через мене. Через мене — ніколи!
— То ви вірите мені, коли я кажу, що вона й гадки не має про Дейна й кардинала?
Її поведінка змінилася, немов він нагадав їй про інші важливі речі, які вона упускала з виду.
— Так, — відповіла Меґі. — Я вірю вам.
— Я приїхав до вас тому, що Джастина потребує вашої допомоги, але не в змозі звернутися до вас по неї, — заявив Райнер. — Ви мусите переконати дочку знову зв’язати докупи обірвані нитки її життя — ні, не життя на Дрогеді, а її власного життя, яке до Дрогеди не має жодного стосунку. — Він відкинувся на спинку крісла, схрестив ноги і підкурив іще одну цигарку. Джастина вдягла на себе щось на кшталт волосяниці, але з хибних міркувань. І ніхто, окрім вас, не відкриє їй на це очі. Однак застерігаю вас, коли ви надумаєте це зробити, вона вже ніколи не приїде додому, а якщо вона житиме так, як живе тепер, Джастина може назавжди повернутися додому. Для таких, як Джастина, лише сцени недостатньо, і близький той день, коли вона це усвідомить. І тоді вона зробить вибір на користь не театральних персонажів, а живих людей — або своєї родини на Дрогеді, або мене. — Він усміхнувся їй із глибоким розумінням у погляді. — Але одних лише людей Джастині теж недостатньо, місіс О’Ніл. Якщо Джастина зробить вибір на мою користь, то тоді зможе зберегти для себе й сцену, а от Дрогеда не зможе забезпечити їй такої розкоші. — Райнер суворо поглянув на неї, наче на непримиримого конкурента. — Я приїхав просити вас переконати її, щоб вона обрала мене. Це може здатися вам жорстокістю, але мені вона потрібна набагато більше, ніж вам.
Меґі знову гордовито заціпеніла.
— Дрогеда — не такий вже й поганий варіант, — заперечила вона. — Ви говорите так, немов для неї вона означатиме кінець життя, але це ж зовсім не так, і ви це прекрасно знаєте. І сцена в неї тут буде. Тут справжня й щира людська спільнота. Якби вона вийшла заміж за Боя Кінґа, як роками сподівалися його дід та я, то за час її відсутності про її дітей потурбувалися б не гірше, аніж тоді, коли вона була б одружена з вами. Це її домівка! Тутешнє життя вона добре знає і розуміє. Якби вона зробила вибір на його користь, то прекрасно усвідомлювала б цей такий вибір. Чи можете ви сказати те саме про життя, яке збираєтеся запропонувати їй ви?
— Ні, — мляво погодився Райнер. — Але стихія Джастини — це сюрпризи й несподівані повороти. На Дрогеді вона скисне.
— Тобто ви хочете сказати, що вона не буде тут щасливою.
— Та ні, не зовсім так. Я не маю сумніву, що коли б вона вирішила повернутися сюди і вийти заміж за отого Боя Кінґа — а хто, до речі, цей Бой Кінґ?
