Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
Він спробував збагнути, що ж він зробив не так. Бо біда була в тому, що він надто багато зробив не так. Гординя, амбіційність, дещиця безпринципності. А поміж ними квітнула любов до Меґі. Але йому гак і не довелося пізнати вершину щастя отої любові. А що було, якби він знав, що Дейн — його син? Чи міг би він любити хлопця ще сильніше — якби знав? Чи обрав би він інший шлях, якби дізнався про сина? «Так!» — кричало його серце. «Ні», — глузливо кепкував його розум.
Він із несамовитою жорстокістю накинувся на самого себе. «Дурень! Ти мав би втямити, що Меґі не повернеться до Люка! Мусив відразу ж здогадатися, чиєю дитиною був Дейн! Бо вона ж так пишалася хлопцем! Він був, як вона сказала в Римі, єдиним, що вона змогла у тебе взяти. Що ж, Меґі, ти й справді взяла у мене найкраще. Господи, Ральфе, як же ти не второпав, що він — твій син? Ти принаймні міг здогадатися, коли він, вже дорослий, прибув до тебе, хоча мав здогадатися раніше. Вона чекала, що ти побачиш, до нестями прагнула, щоб ти побачив; якби тобі це вдалося, то вона приповзла б до тебе на колінах. Але ти був незрячий. Ти не хотів бачити. Ральф Рауль, кардинал де Брикасар — он чого ти прагнув, он ким ти хотів стати, ти хотів цього більше, ніж її, більше, ніж свого сина. Більше, ніж свого сина!
Кімната наповнилася короткими скриками, шерхотом, шепотом; годинник цокав в унісон із його серцем. І раптом синхронність порушилася. Серце відстало від ритму годинника. Меґі та Фіона повільно, наче спливаючи у воді, підвелися і рушили до нього; крізь водянистий туман він бачив їхні перелякані обличчя; вони щось казали йому, але він не чув, не розумів.
— А-а-а-а! — скрикнув він, нарешті зрозумівши.
Він ледь усвідомлював біль, зосередився на доторках Меґі, яка обняла його, на тому, як він безсило зронив на неї голову. Але йому вдалося таки повернутися і побачити її очі, зазирнути в них. Він спробував сказати: «Пробач мені», і побачив, що вона давним-давно пробачила йому. Вона знала, що отримала все, що могла, — і найкраще. Потім йому захотілося сказати їй щось настільки бездоганне, щоб вона назавжди втішилася і заспокоїлася, але побачив, що цього теж не треба робити. Хоч як би важко їй не було, вона знесе і перетерпить усе. Усе! Кардинал заплющив очі й востаннє дозволив собі подумки злитися з Меґі й забутися в ній.
ЧАСТИНА СЬОМА
1965–1969, Джастина
19
Сидячи у своєму боннському кабінеті за ранковою чашкою кави, Райнер із газети дізнався про смерть кардинала де Брикасара. Політична буря останніх кількох тижнів нарешті вщухала, тому він вмостився зручніше у кріслі, щоб насолодитися читанням газети і збадьоритися думками про майбутню зустріч із Джастиною, не надто переймаючись її мовчанкою впродовж останніх днів. Це здавалося йому цілком природним: вона неготова усвідомити всю міру відповідальності, яку накладало на неї рішення пов’язати з ним своє життя.
Але новина про смерть кардинала Ральфа прогнала з його голови всі думки про Джастину. За десять хвилин він за кермом свого «Мерседеса-280SL» вже прямував до автобану. Бідолашному старому Вітторіо тепер буде так самотньо, йому було нелегко і в кращі часи. їй-богу, подорожувати автомобілем швидше, бо поки він чекав би на авіарейс, поки добирався б з аеропорту, за цей час можна доїхати до Ватикану власним авто. І в цьому був позитивний момент, бо поїздка на авто — це те, що він міг контролювати сам, ні від кого не залежачи, а для такого чоловіка, як він, це важливо.
Від кардинала Вітторіо Райнер дізнався історію, яка настільки потрясла, що він навіть спершу і не замислився, чому це Джастина не довела його до відома.
— Він зайшов до мене і спитав, чи знав я, що Дейн був його сином, — мовив він лагідним голосом, поки його лагідні руки гладили синьо-сіру спинку Наташі.
— І ви відповіли…
— Я відповів, що здогадувався, і більшого сказати йому не міг. Але бачили б ви його обличчя! Я розплакався.
— Це його і вбило, однозначно. Коли я бачив кардинала востаннє, мені здалося, що йому зле, але він висміяв мою пропозицію піти по лікаря.
— То була воля Божа. Мабуть, Ральф де Брикасар був найбільш стражденною людиною з тих, кого я знав. І в смерті він знайшов мир та спокій, які не зміг знайти у цьому житті.
— А що вже казати про хлопця, Вітторіо! Це ж трагедія.
— Ви так гадаєте? А я схильний думати, що це прекрасно. Я майже впевнений, що Дейн зустрів свою смерть як бажану, і ніяк інакше, тож не дивно, що Наш милосердний Господь не став чекати ані хвилини довше і забрав Дейна до себе. Так, мені шкода, але не хлопця, а його матір, яка, напевне, так страждає, бідолашна! Шкода його сестру, його дядьків і бабусю. Ні, я не сумую за ним. Отець О’Ніл жив у майже абсолютній чистоті розуму й духу. Що для нього смерть, як не перехід до вічного життя? А для решти ж нас цей перехід буде значно важчим.
Зі свого номера в готелі Райнер послав телеграму до Лондона, в якій він не міг висловити увесь свій гнів, біль та розчарування. Тому в ній ішлося: МУШУ ПОВЕРНУТИСЯ БОНН АЛЕ БУДУ ЛОНДОНІ НАПРИКІНЦІ ТИЖНЯ КРАПКА ЧОМУ ТИ НЕ СКАЗАЛА МЕНІ КРАПКА ДИВНО КОХАЮ ВСІМ СЕРЦЕМ РЕЙН.
На його робочому столі в боннському офісі лежав терміновий лист від Джастини і секретний поштовий пакунок, котрий, як поінформувала Райнера секретарка, прийшов від римських адвокатів кардинала де Брикасара. Цей пакунок він розпечатав першим і дізнався, що, згідно з умовами заповіту Ральфа де Брикасара, до його й без того солідного списку директорських посад додалося директорство ще в одній компанії — «Мікар Лімітед». І Дрогеда. Обурений таким рішенням, але й водночас, як не дивно, зворушений, він зрозумів, що в такий спосіб кардинал повідомив йому, що, остаточно зважуючи своє рішення, він не забув і про нього, що оті молитви під час війни дали свої плоди. У його руки передавався майбутній добробут Меґі О’Ніл та її близьких. Принаймні так витлумачив Райнер цю частину документа, бо кардинал склав заповіт так, що в ньому не йшлося про якихось конкретних осіб. Однак тлумачити його по-іншому ніхто б і не наважився.
Він кинув цей пакет у кошик для загальної кореспонденції, призначеної для невідкладної відповіді, й розкрив листа від Джастини. Він починався погано — без будь-якого привітання.
«Дякую за телеграму. Ти навіть уявити не можеш, яка я рада, що ми не бачилися останні два тижні, бо я б не стерпіла твоєї присутності біля себе. На той час я думала, згадуючи тебе, лише про одне: слава Богу, що ти не дізнався про смерть Дейна. Може, тобі важко буде це зрозуміти, але я хочу, щоб ти до мене й близько не підходив. У людському горі немає нічого привабливого, а якби ти став свідком мого горя, то це аж ніяк його не полегшило б. Це довело мені, наскільки мало я тебе люблю, і ти сам сказав би те саме. Якби я по-справжньому тебе кохала, то інстинктивно захотіла б звернутися до тебе за підтримкою, хіба ж ні? Але сталося навпаки — я відвернулася від тебе.
Тому я волію, щоб ми краще сказали одне одному квит і розсталися назавжди, Рейне. Я нічого не можу тобі дати, а від тебе нічого не хочу. Ця трагедія навчила мене, як багато важать люди, якщо вони поруч із тобою двадцять шість років. Другого подібного горя я не зможу пережити. Пам’ятаєш, що ти казав? Заміжжя або ніщо. Що ж, я вибираю ніщо.
Мати каже старий кардинал помер за кілька годин після того, як я поїхала з Дрогеди. Дивно. Маму його смерть підкосила. Ні. Вона нічого мені не казала, але ж я знаю її. Мене просто вбиває, чому вона, Дейн і ти так любили його. Я не змогла його полюбити, бо він здавався мені таким огидним, що й висловити важко. І цю думку я не збираюся змінювати лише тому, що він помер.
Ось так. Оце і все. Я повністю відповідаю за свої слова, Рейне. Ніщо — ось що я вирішила мати від тебе. Бережи себе».
Вона підписалася як і завжди — великими чорними літерами: Джастина. Лист був написаний новітнім винаходом — фломастером. Вона зраділа цьому подарунку: він писав товстими чорними лініями і дуже їй сподобався.
