Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
— Нащадок сусідньої маєтності, Бугели, і давній друг дитинства, якому хотілося б стати для Джастини більше, ніж другом. Його дід бажає цього шлюбу з династичних міркувань, а я — через те, що вважаю це саме тим, чого потребує Джастина.
— Зрозуміло. Що ж, якщо вона повернеться сюди і вийде заміж за Боя Кінґа, то вона навчиться бути щасливою. Але щастя — це стан відносний. Не думаю, що Джастина хоч коли-небудь пізнає тут те задоволення, яке вона знайде в мені. Тому що, місіс О’Ніл, Джастина кохає мене, а не Боя Кінґа.
— Тоді вона демонструє свою любов до вас надзвичайно дивним способом, — зауважила Меґі смикаючи мотузку, щоб принесли чаю. — До того ж пане Гартгайм, як я сказала раніше, мені здається, що ви переоцінюєте мій вплив на неї. Джастина ніколи не звертала ані найменшої уваги на те, що я говорила, а тим більше — хотіла від неї.
— Не намагайтеся видатися безпораднішою, аніж ви є насправді, — відповів Райнер. — Ви чудово знаєте, що зможете це зробити, якщо захочете. Я прошу вас поміркувати над тим, що я вам щойно сказав. Ви маєте час, поспішати потреби немає. Я надзвичайно терпляча людина.
Меґі всміхнулася.
— Тоді ви — справжній раритет, — сказала вона.
Райнер більше не чіпав цього питання, і вона теж. Упродовж тижня свого гостювання він поводився як і всякий інший гість, хоча Меґі мала підозру, що німець намагався продемонструвати, що він — хлопець, хоч куди. Братам він дуже подобався, однозначно: щойно зачувши, що він приїхав, вони полишили свої пасовиська, з’їхалися на ферму і не покидали її допоки Райнер не відбув до Німеччини.
Фіоні він теж був до вподоби; може, її зір погіршився і вона не могла вести бухгалтерські книги, але в старече слабоумство вона не впала. Минулої зими місіс Сміт померла уві сні, проживши чимало років, і Фіона, замість нав’язувати Мінні та Кет (вони обидві були старі, але ще моторні) нову економку, спихнула бухгалтерію на Меґі, й сама більш-менш вдало посіла місце місіс Сміт. Саме Фіона першою здогадалася, що Райнер мав стосунок до тої частини життя Дейна, про яку жоден із мешканців Дрогеди нічого не знав, тому вона попросила його розповісти їй про це. Він легко погодився, швидко помітивши, що ніхто з дрогедців не виказував ані найменшої неохоти говорити про Дейна, навпаки — всі вони з величезним задоволенням слухали про нього нові розповіді.
За маскою ввічливості Меґі не могла відсторонитися від сказаного Райнером, не могла не замислюватися про вибір, перед яким він її поставив. Вона вже давно полишила надії на повернення Джастини, а він поставив на цій надії остаточну крапку, хоча й визнав, що, можливо, вона й була щасливою, якби повернулася додому. А ще вона була вдячна Райнеру за те, що він поховав її страх, що Джастина якимось чином дізналася про зв’язок між Дейном та Ральфом.
Стосовно ж шлюбу з Рейном Меґі не бачила потреби підштовхувати доньку туди, куди та не мала бажання йти. Чи, може, то їй хотілося так вважати? Так, її донька симпатизувала німцю, але ж його щастя аж ніяк не означало для неї стільки, скільки благополуччя власної доньки, благополуччя дрогедців та самої Дрогеди. Головне питання полягало ось у чім: наскільки важливим був Рейн для майбутнього щастя Джастини? Німець був упевнений, що Джастина кохає його, однак Меґі не пригадувала, щоб донька казала щось таке, що свідчило б, що Рейн має для неї так само важливе значення, яке для неї колись мав Ральф.
— Я так розумію, рано чи пізно ви побачитеся з Джастиною, — сказала Меґі, відвозячи Райнера до аеропорту. — Мені не хотілося б, щоб ви розповідали їй про ваш приїзд до Дрогеди.
— Як скажете, — відповів Райнер. — Я лише просив би вас подумати над тим, що я сказав, і не поспішати. — Але навіть коли він промовляв ці слова, його мучило відчуття, що Меґі здобула від його візиту набагато більше користі, аніж він сам.
У середині квітня, коли минуло два з половиню роки з дня загибелі Дейна, на Джастину накотилося всепоглинаюче бажання побачити щось інше, аніж низки будинків та натовпи похмурих людей. Раптом цього чудового весняного дня зі свіжим повітрям та ще прохолодним сонячним світлом міський лондонський ландшафт став для неї нестерпним. І Джастина сіла на електричку до ботанічних садів К’ю, задоволена тим, що був вівторок, отже, вона зможе насолоджуватися місциною майже у цілковитій самотності. До того ж у неї був вихідний, і тому вона не боялася перевтомитися, гуляючи боковими стежинами.
Ясна річ, вона добре знала цей парк. Лондон із його пишними клумбами був радістю для кожного мешканця Дрогеди, але ботанічні сади К’ю — то щось особливе. Колись Джастина полюбляла гуляти тут із квітня до кінця жовтня, бо для кожної пори року з’являлися свої характерні квіти.
Середину квітня Джастина любила більш за все, бо то була пора нарцисів, азалій, пора цвітіння дерев. У саду була місцинка, яку вона з чималою впевненістю могла назвати одним із найкрасивіших місць у світі завдяки затишній, майже інтимній атмосфері, яка там панувала. Тож Джастина сіла на вологу землю і зачудовано упивалася красою. Скільки сягав погляд, виднілася широка смуга нарцисів; трохи осторонь від натовпу схилених донизу дзвіночків обтікав великий квітучий мигдаль із вітами такими важкими, що вони вигнутим водоспадом схилялися до землі — бездоганні й застиглі, наче японський малюнок. Тиша й спокій. їх так важко знайти!
І коли її голова була надто зайнята спогадами, щоб повністю усвідомити абсолютну красу цього мигдалю в оправі нарцисів, з’явилося дещо не таке прекрасне. То був ніхто інший, як сам Райнер Мерлінґ Гартгайм. Він обережно пробирався крізь зарості нарцисів; від прохолодного вітру його кремезну фігуру захищав типово німецький шкіряний плащ, а на сріблястому волоссі виблискувало сонце.
— Нирки застудиш, — сказав він, знімаючи свій плащ і розстилаючи його підкладкою догори, щоб на нього сісти.
— Як ти мене тут знайшов? — спитала Джастина, вмощуючись на коричневу галявку з атласної підкладки.
— Місіс Келлі сказала, що ти поїхала до К’ю. Решта було неважко. Я ходив, доки тебе не помітив.
— Ти, напевне, гадав, що я буду сама не своя від радості, побачивши тебе — тра-ля-ля?
— А то ні?
— Той самий Рейн — відповідає питанням на питання. Ні, я не рада тебе бачити. Я гадала, що змусила тебе заповзти до своєї шпарини і зникнути з мого обрію назавжди.
— Пристойний чоловік — не клоп, якого можна змусити назавжди сховатися до своєї шпарини. Як ся маєш?
— Нормально.
— Вже зализала свої рани?
— Ні.
— Чого й слід було очікувати, як на мене. Але я потроху усвідомив, що раз ти мене прогнала, то вже ніколи не усмириш свою гординю настільки, щоби першою зробити крок до примирення. Тоді як я, Herzchen, чоловік досить розумний, щоб розуміти ось що: гординя — поганий партнер у ліжку.
— Навіть не тіш себе думкою, що тобі у моєму ліжку знайдеться місце, Рейне, і я попереджаю тебе, що в такій іпостасі ти мені не потрібен.
— А ти мені теж у такій іпостасі не потрібна.
Швидкість і легкість його відповіді роздратувала її, але вона вдала, що у неї відлягло від серця і спитала:
— Чесно?
— Якби це було не так, то хіба ж я зміг би прожити без тебе так довго? У тому сенсі ти була моєю тимчасовою примхою, але я й досі вважаю тебе своїм добрим другом і саме як за добрим другом скучаю за тобою.
— Ой, Рейне, і я теж!
— От і добре. То я отримую допуск як друг.
— Звісно.
Відкинувшись на плащ і заклавши руки за спину, він ліниво всміхнувся їй.
— Скільки тобі зараз — тридцять? В оцьому жахливому вбранні ти маєш вигляд жалюгідної школярки. Якщо я не потрібен у твоєму житті в будь-якій іншій ролі, то можу знадобитися тобі в ролі незалежного експерта з оцінки твоєї елегантності, не сумнівайся.
Вона розсміялася.
— Зізнаюся: я думала, що ти, можливо, колись несподівано виповзеш зі своєї шпарини, і в мене з’явиться бажання зацікавитися своєю зовнішністю. Так, мені тридцять, але ж і ти вже не хлопчик із рожевою сідничкою. Тобі, напевне, сорок, якщо не більше. Різниця у віці не така й велика, еге ж? Ти схуд і наче зменшився. Як твоє здоров’я, Рейне?
