Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
Намагання “переключити” соціально-національне невдоволення суто на сфери мовно-культурницьку, освітню спочатку було досить успішним, виявившись цілком керованим процесом. Навіть київська ідея створити Товариство рідної мови, незважаючи на спротив одвертих шовіністів і сталіністів зі старої раті, ретельно “пересівалася" крізь сито відповідних структур. Кандидатура голови на рівні області узгоджувалася з тодішнім Волинським обкомом КПУ. Натяком на маріонетковість організації вільно-невільно слугувало й те, що установча конференція проводилася в Театрі ляльок. На день раніше до школи зателефонували з райкому. Один з тодішніх партійних керівників повідомив: завтра виїжджаємо до Луцька, зустрінемося в Ковелі, під’їдете туди ягодинським потягом. “Мені з вами не по дорозі", - “відпарирував” я і поклав слухавку.
Під час установчої конференції обласної організації Товариства рідної мови довелося вперше відчути, що таке голосування ногами. Приблизно половина аудиторії( її забезпечили тодішні рай - і міськкоми, звісно, не без участі КДБ) сумлінно тупцювала ногами, тільки-но звучала смілива думка чи до керівництва ТУМом пропонувалася кандидатура “демократична”. Про людей більш радикальних поглядів, ветеранів національно-визвольних змагань і мови не могло бути, окрім хіба що словесного обпльовування, що пристрасно зробили. Уже тоді було зрозуміло: обласна організація ТУ Му реально не зможе стати дієздатною. Але з'явився рятівний момент: Статут пропонував зв’язок з київським керівництвом Товариства безпосередньо. І ми з Степаном Дружиновичем, головою Луківського осередку, викладачем місцевого ПТУ, вирішили цим скористатися, аби не потрапити під опосередкований контроль місцевих партійних банкрутів. Я відвіз документи до Києва та передав їх доктору філології Андрієві Бурячку. Восени 1989 року ми отримали свідоцтво про реєстрацію. Як не смішно, але організація стала своєрідним більмом в оці для райкому. Дісталося нашому братові й під час помпезних, доволі велелюдних зборів у Луківському будинку культури. За вказівкою райкому гнівні інвективи на адресу “купки відщепенців, не задоволених нашою радянською дійсністю" випускали місцеві вірні ленінці. Особливо дісталося за те, що посміли під час зустрічі з людьми золотий вересень називати чорним для Західної України (благо, частина з нас була членами товариства “Знання”- як тут не використати приводу читання лекцій).
Цікаво, що на наш бік ставало все більше й більше людей. У тому числі й тих, котрі впродовж багатьох років перебували в компартії. Особливо багато важила порада та особиста найактивніша участь у роботі Товариства Василя Михайловича Сліпка, заслуженого вчителя України. Це унікальна людина, феномен якої слугував і слугуватиме притягальною силою. З 1941 року він замість демобілізації - на фронті. Оскільки довелося воювати в Криму, під час читацьких конференцій у вісімдесятих дозволяв не погоджуватися з тим, якою постала земля у “Малій землі” Л.Брежнєва. З 1946 року, закінчивши Житомирський педінститут, В.Сліпко вчителював у Луківський школі - викладав історію. Окрім основної роботи, було ще й читання лекцій на міжнародну тематику в селах району (Маїв-Мацеїв, який перейменовано у Луків, був тоді райцентром). Велосипед, згорнута в сувій карта, гармошка (після лекції доводилося бути ще й музикантом-і танцювала молодь на сільських майданчиках, у клубах). Зауважимо: і в сорокових, і в п’ятдесятих у районі було немало боївок УПА. Чому ж ніхто невиставляв претензій до комуніста В.Сліпка? Очевидно, просвітницьку діяльність Василя Михайловича вважали благою справою як повстанці, так і офіційна влада: читав лекції про міжнародне становище, а не обливав брудом патріотів. До речі, Василь Сліпко єдиний з учителів став на захист Луківської МОН (Молодіжної організації націоналістів), розкритої каральними спецорганами. Про це з вдячністю згадують учасники МОН, серед них - і мешканець Нововолинська, композитор Олександр Калішук.
Крім В.Сліпка та С.Дружиновича, душею Луківського товариства української мови були Валерій Холодков (за національністю росіянин, людина зі справді золотими руками), Володимир Шевчук, Віктор Гембик - представники молодої генерації, Микола Лонюк - керівник початкової військової підготовки у місцевій школі, Юрій Коломієць - один із найактивніших учителів... Цей перелік можна було б продовжувати й продовжувати. Давався взнаки той факт, що Луків-Матіїв у період польської та німецької окупації був потужним національним осередком - ми мали підтримку як серед корінних міщан, так і серед приїжджих, навіть тих, котрі працювали колись у радянських репресивних органах. Вечори, які проводило Товариство, як правило, збирали переповнені зали в Будинку культури, клубі ПТУ.
Серед найнезабутнішого - ситуація, що виникла під час панахиди по Тарасові Шевченку. Акція планувалася в рамках свята рідного села, яке проводилось Товариством у селищі (до речі, його найактивніші учасники навіть отримали значки, спеціально виготовлені Степаном Дружиновичем). Щодо панахиди з місцевим душпастирем попередньо домовлявся Дмитро Харченко - учитель-пенсіонер, дослідник воєнного періоду історії селища, людина з унікальним даром художника. Своє слово мовили й симпатики Товариства з-поміж церковних півчих. І ось зі словом до віруючих звертається отець Володимир. Уже перші фрази-як грім серед ясного неба: “Не вірте тим, що йдуть під синьо-жовтими прапорами... Коли вони під час так званого ланцюга єднання проходили через Корець, де в мене сім’я, то казали, що людей повбивають і перемелють на ковбасу...”. І далі в такому ж стилі. На очах людей - сльози, значна частина покидає храм. А тим часом священик зникає за вівтарними дверима, паламар читає Євангеліє. Стою в заціпенінні, пронизаний поглядами. Знову з'являється священик і тепер уже приязно промовляє про Шевченка, про тих, хто пошановує його пам’ять, про ініціаторів панахиди, тобто тих-таки рухівців, на адресу котрих ще недавно звучали безпідставні звинувачення (осередок Руху в нас очолював Валерій Холодков, я, як і в Товаристві, був заступником голови).
Завершується відправа. У луківській Церкві святої Параскеви майже порожньо. Лише кілька бабусь та ще вряди-годи - погляди цікавих очей від вхідних дверей: що воно буде далі. Терпляче стою і чекаю, коли вийде настоятель храму. Нарешті він виходить у чорному підряснику. Просто назустріч. “Отче Володимире, хочу подякувати вам за те, що все-таки сказали приязне слово про Шевченка. Спробуйте колива, яке ви самі святили (приготувала Тамара Василівна Сліпко, котра з дивовижним терпінням не раз виручала нас. - В.В.), - кажу стиха, але виразно і зустрічаюся з запитальним поглядом: не того від мене чекали. Священик тричі хреститься, маленькою ложечкою зачерпує коливо. “Але мені прикро, що ви образливо мовили про нашу національну символіку, - продовжую далі. - Повірте, більшість людей, котрі йдуть під синьо - жовтими прапорами, не заслуговують такої образливої оцінки. Хочу запросити Вас на сьогоднішній вечір, присвячений Тарасові Шевченку...” Священик погоджується, як і погоджується з думкою особисто зустрітися. Як повідомить пізніше отець Володимир, перед панахидою, на день раніше, його терміново викликали до райкому компартії (спочатку - до райвиконкому), де відповідно “опрацювали”, що й вплинуло на проповідь.
Неодноразово після цього зустрічався я з отцем Володимиром, наші політичні погляди виявилися близькими. Влітку 1990 року він освятить національні знамена не лише для луківчан, ковельчан, а й для володимирівців, нововолинців, червоноградців з Львівської області, котрі візьмуть участь у мітингу на селищному стадіоні. Після смерті своєї доньки від невиліковної хвороби отець Володимир та його дружина приймуть чернечий постриг. Під час об’єднання УАПЦ та УПЦ о. Володимир Мудрак ввійде до УПЦ Київського патріархату, ще раніше будучи висвяченим у єпископи. Йому доручать очолювати єпархію УПЦ КП у Миколаївській області.
Різко активізувала політичне життя передвиборна кампанія. До тодішнього Турійського виборчого округу входили населені пункти Любомльського, Турійського та частини Локачинського районів. Ми узгодили свої позиції з любомльцями (там Рух очолював Захар Сокольв’як) і підтримали кандидатуру Олександра Скіпальського - тоді ще полковника, уродженця Любомльського району, людини демократичних поглядів. Компартійні структури зробили ставку на Юрія Бабанського, тоді ще також полковника. Оскільки головних листівок було обмаль, виготовляли в буквальному розумінні тисячі від руки з лаконічним закликом: “Голосуйте за Олександра Скіпальського!” Розклеювали їх щодня, щовечора, охоплюючи частину території Турійського та Любомльського районів. Зустрічалися з людьми в магазинах, клубах, на фермах, навіть у храмах. Бували парадокси: скажімо, у Кульчині та Тупалах групи жінок гнівно розвінчували О.Скіпальського за те, що той був у лавах УПА. Доводилося показувати газету з біографічними відомостями, аби переконати, що дитина не могла бути повстанцем... Зрештою, таки поталанило добитися вагомого результату: незважаючи на шалений спротив владних структур, підтасовування результатів, О.Скіпальський пройшов до другого туру. Правда, він зрозумів, що отримати депутатський мандат не дадуть, хоч ми контролювали більшість виборчих дільниць, окрім тих, що були в Локачинському районі. Як витримували старенькі “Жигулі” Володі Шевчука з Лукова - один Бог знає: машиною доставляли команди спостерігачів, перед виборами розвозили листівки (по кілька разів до кожного населеного пункту). Не зуміли ми проконтролювати виборчі дільниці у Локачинському районі, де переваги в голосах, здобутої Ю.Бабанським, вистачило, щоб перекрити результати в Любомльському та Турійському районах (а ще ж масові порушення Закону виборчими комісіями). Зрештою, перемогу святкував Ю.Бабанський, котрий у серпні 1991 року “прославить” Волинь на всю Україну, проголосувавши проти незалежності. Але ще на початку 1991 року йому висловлюватимуть недовіру в трудових колективах, під час мітингів та пікетувань будинків органів влади в Турійську та Любомлі.
