Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
Спростувати міф про “партійні кошти”, що йшли на будівництво райкому, довго не вдавалося: офіційні документи, згідно з вказівкою згори, фінансові установи відмовлялися нам видати. Тоді один з лікарів поїхав в облвиконком, без найменших мук совісті всучив “на лапу” відповідальному працівникові й привіз додому повний кошторис.
Публікація кошторису в “Радянському Поліссі” нагадувала вибух бомби. Резонанс посилювали факти незаконного залучення до будівництва працівників колгоспів і радгоспів, кріпацьку працю яких райком, звісно, і не мав наміру оплачувати.
У редакцію валом пішло два потоки листів. Перший, інспірований райкомом, - це протести керівників підприємств і організацій, мовляв, у газеті все надруковано не так. А другий - колективні листи і листи окремих громадян з вимогою віддати будинок райкому партії під медичний заклад. І ті. й інші листи ми публікували.
Неабияк сполоханий райком (де це бачено, щоб керівну і спрямовуючу з власної хати виганяли!) почав щоденно тероризувати головного лікаря району Романа Івановича Шпарика, головного санітарного лікаря Віктора Петровича Заїку та багатьох інших.
Не забули й про мене.
- Хіба це орган райкому партії? Це антипартійний орган! Газети завжди були привідними пасами партії! - витяг на світ ще хрущовський постулат, що пахнув нафталіном, перший секретар.
- Я не хочу бути ні пасом, ні гвинтиком, - не змовчав я. А просто хочу чесно відробляти свій газетярський хліб.
У райком почали викликати для прочухана навіть безпартійних. Особливо діставалося лікарю Василю Івановичу Бондарю за екологічні публікації.
За таких умов було вирішено провести в Камені-Каширському наш перший мітинг. Лікар М.Я.Корінчук з’їздив у Рівне й зустрівся з народним депутатом СРСР, полковником В.А.Мартиросяном, якого тоді обрали головою Ради національностей Народного руху України. Вілен Арутюнович пообіцяв, що прибуде на мітинг.
Районна рада теж не сиділа склавши руки. Ще задовго до початку мітингу з усіх господарств викликали “трійки” (секретар парторганізації, голова сільської ради і голова колгоспу). “Трійки" та райцентрівський партактив зайняли усі місця в Будинку культури, аби не допустити “чужих”. Актив кілька годин активно витирав з чола піт і тішив себе в задушливій залі надією влаштувати обструкцію приїжджому рухівцю, а заодно й місцевим...
Полковника В.А.Мартиросяна, який “офіційно” прибув для зустрічі з виборцями, повели насамперед у Будинок культури.
- Бачите, - показав голова райвиконкому, - народ готовий до зустрічі з Вами.
Вілен Арутюнович розуміюче подивився на той народ у залі, де голці ніде впасти, і несподівано м’яко погодився:
- У Будинку культури,то хай у Будинку... Тільки, можливо, ще хтось захоче підійти?
Тим часом звістка про мітинг бездротовим телеграфом облетіла усі колективи. Люди тікали з підприємств, незважаючи на сувору вимогу влади затримати людей на роботі, тікали, перелізаючи інколи, аби обійти прохідну, через високі бетонні огорожі. Коли на площі біля Будинку культури зібралося близько п’яти тисяч людей, В.А.Мартиросян повідомив місцеву владу, що зустрічатиметься з виборцями просто на площі - не ввійде ж стільки люду в закрите приміщення.
Довелося партійній “трійці”, змокрілій і похнюпленій, виходити з Будинку культури, по-злодійськи озираючись, до людей – під свисті регіт п’ятитисячного зібрання.
Як і слід було очікувати, мітинг супроводжувався різноманітними каверзами влади. Підготовану для озвучування апаратуру не дозволили увімкнути - не біда, ми передбачливо заготували мегафон. Оговтавшись, “трійка” щомоці силилася зірвати виступ В.А. Мартиросяна.
- Чого ти сюди приїхав? їдь у свою Вірменію!
- Іди мандарини продавати! - кричали секретарі парторганізацій, що з ранку до вечора хрестилися пролетарським інтернаціоналізмом.
Та не так уже й просто було зірвати виступ такого загартованого бійця, як Вілен Арутюнович.
Ще один “хитрий маневр” влади - не дати виступити рухівцям, нав’язати тільки своїх промовців. Але й цей демарш не вдався. Як тільки запримітили хитрість, люди почали скандувати: “Шпа-рика! Шпа-ри-ка! Кор-са-ка!” Тож усі, кого планували, виступили від місцевих демократичних сил. Особливою людською теплотою зустріли виступ В.А.Мартиросяна. Він казав, що господарем на цій землі має бути народ, а не номенклатура. І коли є така нагальна потреба у приміщеннях для медичних закладів, то партапарат має поступитися будинком, бо палати для хворих - важливіші за кабінети для чиновників. “Бережіть свого редактора”, - підтримав газету народний депутат. У той час агонізуюча влада для розгону демонстрантів використовувала не тільки міліцію, а й армію. Саперні лопатки проти жінок і кров на бруківці Тбілісі - не єдине свідчення цього. Тож буквально овацією зустріли люди заключні слова:
Мій полк у народ не стрілятиме!
Весь наступний номер “Радянського Полісся” був присвячений мітингові. При тодішній ціні одного номера газети чотири копійки, у Львові, оповідали, його можна було купити за 25 карбованців. Газету розклеїли і в Луцьку, причому прибічники Руху зробили це таким клеєм, що міськкомівці й обкомівці ще довго не могли здерти чи зішкрябати такий осоружний їм номер.
Постійне цькування райкомом газети і мене, як редактора, врешті - решт стали нестерпними. Одного дня я пішов на пошту і послав у Київ кілька телеграм, в яких коротко виклав суть: у Спілку письменників, у “Літературну Україну”...
Наступного дня телефоную в Київ - телеграм не було. Диво дивнеє: і другого, і третього дня не одержали. Зателефонував додому Дмитру Васильовичу Павличку - ні, не було, каже Дмитро Васильович.
Тоді я зрозумів, у руки яких “поштмейстерів" потрапили мої телеграми. Тож, зневірившись у будь-чиїй допомозі, текст телеграми ставлю в номер на завтра. Ставлю в останню чергу, ген над вечір, аби убезпечитися від лихого ока тих, хто здатен “стукнути" райкому.
Стукнули... у двері моєї квартири близько дев'ятої вечора. Черговий з райкому:
- Вас просять терміново. Бюро.
У кабінеті першого секретаря за довгим полірованим столом хурал у зборі.
- Зніміть телеграми з номера, - навпростець, мало не з порога.
Обводжу поглядом усіх: в одних він зацементований, незворушний у власній правоті, раз і навіки даній, як теорема Піфагора; в інших спочатку руки біжать під стіл, а потім і очі подалися навтікача.
- Не зніму, - без виклику, але переконано.
- Тоді ми самі знімемо.
- Спробуйте! У Московській області раніше за вас обпеклися.
На той час гучний скандал трапився у місті Ногіно, що у Підмосков’ї. Партійні чинуші там так душили газету, що аж перестаралися, і їм добряче нагоріло з московського ЦК.
Камінь-Каширське бюро обрало тоді власну тактику: з годину мене молотять, а тоді на телефон першого секретаря лунає обкомівський дзвінок і мені кажуть брати трубку.
- Знімеш чи ні? - все та ж пісня, тепер уже високопоставленого обкомівського працівника.
Молотили мене до півночі, а вночі газету спалили. Наступного ранку в м.Рожищі відбувалася нарада редакторів районних газет. Просто посеред наради мене викликали із зали, й обкомівська машина повезла в Камінь-Каширський - закруто для редактора районної газети.
З’ясувалося, що тираж “Радянського Полісся” спалили, але... не весь. Частину накладу вихопили з вогню працівники сусіднього деревообробного заводу місцевого лісгоспу. І тепер я змушений був ще й пояснення писати, чому не вся газета згоріла.
Через кілька днів нова оказія - збори колективу. Цікаві вони були тим, що колективу жменька, а гостей, як порахував, прийшло більше, ніж наших працівників: перший секретар райкому, другий секретар райкому, третій секретар, заворгвідділу, заввідділу пропаганди, інструктори обох відділів, один з керівників обкому партії. Порядок денний зборів тримався в секреті до останнього й відзначався неабиякою оригінальністю: чи мали підстави телеграми редактора в Київ... Якщо ні - керівник відірвався від колективу, а решта - діло звичайної техніки. Короткі полум'яні виступи з вимогою дати належну партійно - політичну оцінку, а тоді голосування.
