Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
І колектив підняв руки: телеграми підстави мали. Запала тиша, похмура й довга, ані стільчиком ніхто не скрипне.
- Отак! - тільки й мовив здивовано представник обкому, важко відкинувшись на спинку крісла.
У Ногіно газету спалили, а колектив розгромили і розігнали. І хоч яка ще міцна була система, проте в Камені-Каширському їй не вдалося цього зробити.
Милі мої колеги по праці! Ви ж добре знали, що, піднімаючи руку, накликаєте на себе грізну небезпеку-у перший-ліпший момент ви могли опинитись на вулиці, без крихти хліба для себе і своїх дітей, істинно без права писати й малювати, навіть без права поскаржитися, що вам не дають писати. Ви все це прекрасно розуміли, та однаково підняли руки. Спасибі вам...
Через кілька днів - нове бюро. Ухвалило воно призначити пленум у тижневий термін та розглянути на ньому питання про моє звільнення. А до пленуму приставити до редактора наглядача в особі члена бюро, аби ще чогось крамольного газета не втяла.
Приставили аж двох наглядачів. Інструктор поважно розсівся в секретаріаті, а член бюро за редактора й собі вичитував сторінки, визираючи та підозріло повертаючи голову, як курка на дрібне зерня, чи нема нового підступу в рядках або поміж ними?
На інструктора достатньо було кишнути, аби того вимело з секретаріату. Члену бюро дав можливість дочитати відбитки завтрашнього номера, а тоді відчинив двері у приймальню:
- Тепер звільніть кабінет.
- Ви... ви мене виганяєте? Я ж нічого...
- Будь ласка, ось двері.
Розправитись на найближчому пленумі з газетою і редактором райком все ж не ризикнув. На підтримку газети з підприємств та організацій почали надходити колективні листи, під якими стояло по тридцять, п'ятдесят, а то й вісімдесят підписів. У невеликих організаціях підписувалися від директора до прибиральниці - маленька тактична хитрість: або всіх звільняти, що проблематично, або нікого.
А невдовзі трапилася й зовсім загадкова пригода, деяке світло на яку пролилося лише кілька років по тому. Редакційна “Волга" верталася з Ковеля в Камінь-Каширський пізнувато, уже за одинадцяту. Щойно поминули село Сошичне, як почувся гучний виляск і шофер Степан Приймак різко пригальмував.
- Шина лопнула! - перший здогад.
С.Приймак обійшов машину, постукав по колесах і спантеличено мовив до редактора районного радіомовлення В.М. Трофимука, що також повертався з Ковеля.
- Нема нічого, з колесами все гаразд. Та хіба в темряві що побачиш?
- У машині був і мій старший син Віктор.
Наступного ранку Степан Мартинович зайшов у кабінет.
- Ходіть, я щось покажу.
На правих передніх “редакторських” дверцятах виднілася виїмка десь міліметрів з п’ять-шість завглибшки. Я попросив оглянути машину заступника начальника міліції М.Гунчика.
- Стріляли під кутом... Чи загаялись, чи навмисне пропускали.
... Збігло трохи років, і на весіллі високопоставленого керівника ми здружиною Марією Іванівною зустріли випадком начальника КДБ Камінь-Каширського району.
- Добридень, - простягнув дружині руку начальник.
- А я вам руки не подам, - відповіла Марія Іванівна.
- Чому?.. - після мимовільної, вимушеної і якоїсь загуслої паузи загрозливо тихо вимовив начальник, і обличчя його спочатку ледь зарожевіло, потім ця фарба стала насиченою, проявлялася, ніби поступово виходила з кольорової фотоплівки, аж доки все лице не перетворилося на вистигло-бурякове.
- Бо ви стріляли у моїх дітей, у мою сім’ю, - відповіла Марія Іванівна.
Поруч стояли і чули всю розмову ректор одного з вузів Волині, один із керівників обласного управління лісового господарства та ще ряд відомих у краї людей.
- То не я стріляв, то не я! - зірвало несподівано начальника, і поколюючі іскри забігали в його очах - забігали, заметушилися, мов хотіли вирватися десь на вільні простори.
- То, може, і своїх кадебістів до нас на квартиру перед мітингом не ви направляли? - усміхнулася дружина.
- Нема більшого дурня, ніж дурень з ініціативою, - стояв на своєму начальник. - Опер без мого дозволу пішов у ту ніч, бо він сам хотів особисто вислужитися перед першим секретарем райкому партій.
- І домашній телефон, звичайно, не ви прослуховували, - іронізувала Марія Іванівна.
- Я мав можливість слухати навіть те, про що ви у ліжку з чоловіком говорили, - поступово оговтувався начальник, гасячи іскри в очах. - Але стріляв тоді все-таки не я...
... Українська оксамитова революція, перемігши, нікого не висилала у мордовські табори. Але хто проти неї чинив зло, мав знати: рано чи пізно йому можуть не подати руки...
ТАК ІЗ КОЛІН ПІДНІМАВСЯ КРАЙ
Попередні сторінки - то штрихи до картини самоусвідомлення люду, насамперед на найглибшому Поліссі, усвідомлення того, що так далі жити не можна (ох і не хотілося на екрани Волині тодішній владі випускати однойменний фільм Станіслава Говорухіна!), усвідомлення необхідності боротися з пануючим режимом.
А як розвивалися події в інших регіонах краю? Як там люди знаходили свою стежку до такої складної будови - будівництва незалежної України?
На тій стежині, на тих шляхах не роздавали подарунків, зате стачало терну, не за вигодою, не за посадами і благами ішли тим колючим шляхом найсміливіші та наймужніші; їм рідко аплодували, зате щедро оббріхували і обпльовували, їх рідко зустрічали і проводжали оркестри
- один раз тільки, знаю, зустрів духовий оркестр народного депутата (раптом злякається!), зустрів похоронним маршем.
Я попросив знаних і шанованих людей, які були не просто свідками, а найдіяльнішими учасниками української оксамитової революції, поділитися баченим і пережитим.
ЗАКОНОМІРНІ ПАРАДОКСИ:
ЦЕ БУЛО ЗОВСІМ НЕДАВНО
Розповідає Віктор Вербич,
член Національної спілки письменників України.
Мабуть, вони-таки щасливчики - ті, котрі, зодяглись у тоги непомірних суддів, виносять вердикти Епосі. Трафаретно одних нарікають героями, інших-ворогами, а для більшості зволено канути у безвісне, безіменне сіро-безбарвне ніколи. Поза судді рятівна: не бачиш себе в прокрустовому ложі часу, не відчуваєш тягаря гріха за дії та бездіяння.
Ми краплини у стабільному бездонно-мінливому річищі історії. Час обирає нас, хоч би як не намагалися його відцуратися. Ховання в абсурдно-шизофренічну гру (думаю одне, чую протилежне, кажу ще інше) виявилося на якийсь момент рятівним. Хоча вже тоді, у вісімдесятих, після естафети смертей кремлівських зверхників виразно вчувався трупний сморід від зовні цнотливих ідей справедливості, інтернаціоналізму, ба, навіть свободи. Імперія агонізувала. Одначе, як не парадоксально, здавалося: оте конання буде вічним. Можливо, таке відчування не стосувалося тих, хто обрав хресну дорогу і, не шукаючи компромісів з совістю, став на прю з режимом, розплачуючись за врятоване “я” смертю, в’язницями, засланнями чи божевільнями. Водночас уже в першій половині вісімдесятих стало зрозуміло, що вже жодні ін’єкції не врятують приречений партійно-державний організм. Намагання вилікувати страшну недугу означало більш скорий кінець. Що й, зрештою, стало всупереч відчайдушному намаганню групи горбачовських перебудовників надати вмираючому імперському монстру людську подобу.
1988 року, якраз у дні, коли відзначалося перше тисячоліття Володимир-Волинського, судилося супроводжувати юних волинян (це були мої учні з Луківської середньої школи) на І Всеукраїнське свято рідної мови, що проводилося в Кіровограді. У центрі степової столиці найперше вразив своїм підтекстом пам'ятник Кірову. Більшовицький секретар, ліву долоню заховавши до кишені, правицею вказував у землю. Вершителі доль і водночас самі жертви системи - алегорія імперкомуністичної перспективи. Офіціозне відкриття свята затягнулося. Від одного з організаторів вдалося довідатися: Валентина Шевченко не дозволила вітальній групі кіровоградських школярів вийти до зали під звуки національного маршу - “Запорізької похідної”. Тож старт дійству (казали, ситуацію врятував Дмитро Павличко) дав “Вічний революціонер” на слова Івана Франка. Прозоро натякалося: свято - “спускання пари", революція триває. Коли ж Голова Президії Верховної Ради переплутала якийсь листок із тексту свого виступу і пауза вже тягнулася хвилину, В.Шевченко від себе не продовжувала словесної еквілібристики, зауваживши лише: “Що, думаете, український президент не може говорити без написаного?" Це прозвучало риторично, хоча й викликало гіркі посмішки: треба ж назватися президентом неіснуючої держави. Додав колориту і виступ Дмитра Павличка. Мовляв, зрадів би російський цар, воскресши, якби побачив, що всі вивіски, дорожні вказівники - російською мовою, що русифікацію, яку виправдовував царат, у набагато більших масштабах реалізував радянський режим.
