Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Катберт намагався ляпасами привести Роланда до тями, проте безрезультатно. Тоді Алан відсторонив його, став навколішки й узяв стрільця за руки. Йому ще ніколи не доводилося використовувати свій хист у такий спосіб, але він чув, що таке можливо — іноді так можна було достукатися до чиєїсь свідомості, принаймні, в деяких випадках.

Роланде! Роланде, прокинься! Будь ласка! Ти нам потрібен!

Спершу нічого не відбувалося. Та невдовзі Роланд поворухнувся, щось пробурмотів і забрав свої руки з Аланових долонь. Поки його повіки розтулялися, обох хлопців охопив той самий страх: зараз вони не побачать його очей, лише пекельне рожеве світло ряхтітиме в очницях.

Але їхні побоювання не справдилися: Роланд дивився на світ власними очима. Холодними світло-блакитними очима снайпера, очима стрільця.

Він спробував зіп’ястися на ноги, проте спершу не зміг. Простягнув руки, і Катберт узяв його за одну, а Алан — за другу. Разом вони підвели його, і в той самий час Катберт помітив дивну й жахливу річ: у Роландовому волоссі з’явилися сиві пасма. Ще зранку їх не було — в цьому він готовий був заприсягтися. Втім, ранок уже був у далекому минулому.

— Скільки часу я провів без тями? — Кінчиками пальців Роланд торкнувся ґулі посеред лоба і поморщився.

— Недовго, — відповів Алан. — Хвилин зо п’ять. Роланде, вибач, що вдарив тебе, але в мене не було вибору. Ця куля… мені здалося, що вона тебе вбиває.

— Певно, так і було. Вона не розбилася?

Алан мовчки показав на зав’язаний мішок.

— Добре. Краще хай хтось із вас її везе. Я можу… — він пошукав потрібного слова, а коли знайшов, то ледь помітна усмішка торкнула його вуста. — …піддатися спокусі, — закінчив він. — Їдьмо до Скелі Вішальників. На нас чекає незавершена робота.

— Роланде… — почав Катберт.

Вже тримаючись однією рукою за луку сідла, Роланд повернувся.

Катберт облизнув губи, і в Алана склалося миттєве враження, що він не наважиться спитати. «Якщо не ти, тоді я», — подумав Алан… проте Берт зміг, вистрелив із себе ці слова суцільним потоком.

— Що ти там побачив?

— Багато, — відповів Роланд. — Я багато бачив, але вже мало що пам’ятаю. Це те саме, що сон, коли подробиці вислизають з твоєї пам’яті. Дорогою розповім вам те, що не забув. Ви маєте знати, бо це кардинально змінить наше життя. Ми повернемося до Ґілеаду, проте ненадовго.

— І куди подамося опісля? — вибираючись у сідло, поцікавився Алан.

— На захід. Вирушимо на пошуки Темної Вежі. Звісно, якщо сьогодні залишимося живими. Їдьмо. На нас чекають цистерни.

Коли нагорі пролунав гучний вибух, двоє ковбоїв саме ліпили самокрутки. Від несподіванки обидва підскочили й перезирнулися. Коричневими цівками з недороблених цигарок на долівку посипався тютюн. Закричала жінка. Двері розчахнулися, і в проході знову з’явилася мерова вдова, цього разу в супроводі покоївки. Пастухи добре її знали — Марія Томас, донька старого друзяки з ранчо «Піаніно».

— Мерзенні злодії підпалили будинок! — говіркою закричала до них Марія. — Ідіть поможіть!

— Маріє, сей, у нас наказ охороняти…

— Злочинницю, замкнену в коморі? — спопеляючи їх гнівним поглядом, прокричала Марія. — Ви дурні старі віслюки, йдіть, поки все не згоріло! Як ви тоді поясните сею Ленґілу, що стояли й затикали пальцями дірки в дупах, поки на ваших очах горів будинок!

— Ідіть! — гаркнула Олів. — Чи ви боягузи?

Над їхніми головами у великій вітальні пролунало кілька менших вибухів: то Шимі підпалив «дамські пальчики». А потім тими самими сірниками запалив портьєри.

Двоє viejos перезирнулися.

— Andelay, [43] — мовив старший, глянув на Марію і наказав їй, вже не говіркою, а зрозумілою мовою: — Наглянь за дверима.

— Очей не зведу, — пообіцяла вона.

Обидва старих поквапилися нагору, один — на ходу дістаючи болу, другий — виймаючи з піхов, що висіли на поясі, довгого ножа.

Щойно жінки почули їхні кроки на сходах у дальньому кінці коридору, Олів кивнула Марії, й разом вони перетнули кімнату. Марія відкрила засув, Олів розчахнула двері. Сюзен відразу вийшла і несміливо всміхнулася. Від вигляду набряклого обличчя й кірки засохлої крові біля носа своєї господині Марія зойнула.

Покоївка простягнула руку, щоб торкнутися її обличчя, але Сюзен узяла її пальці і легенько стисла.

— Як гадаєш, Торін захотів би мене такою? — спитала вона і лише тоді помітила свою другу рятівницю. — Олів… сей Торін… пробачте. Я не хотіла бути жорстокою. Але ви маєте повірити, що Роланд, якого ви знаєте як Вілла Деаборна, ніколи в житті не…

— Я чудово це знаю, — перебила її Олів, — проте не гаймо часу на розмови. Тікаймо.

Вони з Марією вивели Сюзен з кухні, але не сходами, що вели нагору в будинок. Натомість вони рушили нижнім поверхом до дальнього краю північного крила будинку, де розташовувалися різні комори. У коморі для бакалії Олів наказала їм зачекати й кудись пішла. Її не було близько п’яти хвилин, але Сюзен і Марії цей час здався вічністю.

Повернулася Олів, вдягнена в пістряве пончо, в якому вона потопала. Накидка могла належати її чоловікові, проте Сюзен подумала, що й для покійного мера вона б теж виявилася занадто великою. Нижній край Олів запхала в джинси, щоб не наступити на нього і не впасти. На руці, наче ковдри, вона несла ще дві накидки, менші й легші.

— Вдягніть це, — сказала Олів. — Надворі буде зимно.

Вийшовши з комори, вони рушили вузьким коридором для слуг на заднє подвір’я. Там, якщо пощастить (і якщо Міґель досі у відключці), на них має чекати Шимі з кіньми. Олів усією душею сподівалася, що не виникне ніяких перешкод. Вона хотіла, щоб до заходу сонця Сюзен уже була далеко від Гембрі.

І до сходу місяця.

— Вони схопили Сюзен, — розповів Роланд друзям дорогою до Скелі Вішальників. — Це перше, що я побачив у кулі.

Це було сказано таким байдужим тоном, що Катберт мало не осадив коня. Від палкого закоханого, яким Роланд був останні кілька місяців, не лишилося й сліду. Скидалося на те, що стрілець знайшов у рожевому повітрі всередині кулі свою мрію і якась частина його «я» досі перебувала всередині, переслідуючи її. «Чи це мрія переслідує його?» — подумав Катберт.

— Що? — не повірив своїм вухам Алан. — Сюзен схопили? Як? Хто? З нею все гаразд?

— Джонас. Він бив її, але завдав не надто великої шкоди. Вона одужає… і житиме. Якби я вважав, що їй щось загрожує, то тієї ж миті розвернув би коня.

Попереду, то з’являючись, то зникаючи в куряві, неначе міраж, видніла Скеля Вішальників. Катберт помітив тьмяні сонячні відблиски на цистернах і людей. Багато людей. І коней. Він погладив свого коня по шиї й глянув на Алана, щоб переконатися, що автомат Ленґіла у нього. Все було гаразд. Катберт сягнув рукою собі за спину, перевіряючи, чи рогатка на поясі. На місці. А ще в його шкіряній сумці для набоїв, на додачу до сталевих кульок, тепер було повно великих бахкалок, які вкрав Шимі.

«Він щосили стримує себе, аби не повернути», — подумав Катберт, і ця думка трохи його заспокоїла. Часом Роланд його лякав. У ньому було щось таке, що не назвеш сталевою волею, бо це щось більше за неї. Якесь божевілля. Коли воно затьмарювало йому розум, ти радів, що воно на твоєму боці… але досить часто тобі хотілося, щоб його взагалі не існувало. На будь-чиєму боці.

— Де вона? — спитав Алан.

— Рейнолдз відвіз її до Будинку-на-набережній. Її замкнено в коморі… чи було замкнено. Сказати точніше не можу, бо… — Роланд замислився. — Куля бачить далеко, але часом в ній можна побачити більше. Часом вона показує майбутнє, яке вже відбувається.

— Як може майбутнє вже відбуватися? — не зрозумів Алан.

— Не знаю і не думаю, що так було завше. Гадаю, це радше пов’язано зі світом, ніж із Мерліновою веселкою. Час став якийсь дивний. Ми ж це знаємо, правда? Іноді все просто кудись… зникає. Так, наче скрізь є тонкоходи, що порушують плин подій. Але Сюзен у безпеці. Мені це достеменно відомо, і цього досить. Шимі їй допоможе. Чи вже допомагає. Джонас чомусь недогледів Шимі, і той пішов слідом за Сюзен.