Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

— Дякую-сей, — сказала вона. — За все дякую.

Шимі кивнув. Потім, здобувшись хіба що на шепіт, він мовив:

— Це було лише ка, я знаю… але я люблю тебе, Сюзен-сей. Їдь собі. Скоро побачимося.

— Я чекатиму.

Але «скоро» не судилося настати. Ідучи на мулі на південь, Шимі озирнувся один-єдиний раз і помахав рукою. А Сюзен помахала у відповідь. Більше Шимі її не бачив. І в певному сенсі йому пощастило.

Латіґо виставив вартові застави за милю до Скелі Вішальників. Але білявий хлопець, котрого Роланд, Катберт і Алан зустріли на під’їзді до цистерн, здавався збентеженим, невпевненим у собі і вочевидь не становив жодної загрози. Довкола рота й на носі в нього квітнули виразки від цинги, що свідчили про те, що люди, яких Фарсон відправив на це завдання, скакали дуже швидко, не маючи практично жодних запасів свіжих харчів.

Коли Катберт продемонстрував сігул Доброго Чоловіка — руки складено на грудях, ліва над правою, тоді обидві простягнені до людини, з якою вітаєшся, — білявий вартовий, полегшено всміхаючись, зробив те саме.

— Що там за буча зчинилася? — спитав він із сильним акцентом Внутрішнього світу. Роланд подумав, що він, напевно, нордит.

— То через тих трьох, які вбили парочку великих цабе, а тоді втекли в гори, — відповів Катберт, напрочуд вдало копіюючи акцент хлопця. Коли йшлося про звуконаслідування, йому не було рівних. — Був бій. Зараз уже все позаду, але билися вони, наче в них біс вселився.

— Що…

— Нема часу, — відрубав Роланд. — Веземо депеші. — Він схрестив руки на грудях, а потім простягнув їх уперед. — Хайл! Фарсон!

— Добрий Чоловік! — енергійно відгукнувся блондин і відсалютував з усмішкою, що наче промовляла Катбертові: якби більше часу, я би познайомився з тобою ближче, розпитав, звідки ти й хто твої родичі. Вони проминули його й потрапили до периметра Латіґо. Ось так запросто.

— Пам’ятай правило: стріляй і тікай, — нагадав Роланд. — Ніде не затримуємося. Куди не влучимо, те залишаємо. Другого шансу не буде.

— О боги, навіть жартома такого не кажи, — але на обличчі Катберта блукала усмішка. Він дістав із примітивної кобури рогатку і великим пальцем натягнув джгут. Тоді лизнув палець і виставив на вітер. З цього боку можна було не чекати сюрпризів. Вітер був сильний, проте дмухав їм у спини.

Алан зняв з плеча автомат Ленґіла, з сумнівом глянув на нього, а потім смикнув за ковзний замок.

— Щодо цього я не впевнений, Роланде. Він заряджений, і, здається, я знаю, як з нього стріляти, але…

— То стріляй, — мовив Роланд. Утрьох вони пришпорили коней, і цокіт їхніх копит далеко розносився просторами твердого сланцю. Налітав вітер, надимаючи їхні накидки спереду. — Саме для цього його й призначено. Якщо заклинить, кидай його і стріляй з револьвера. Ти готовий?

— Так, Роланде.

— Берте?

— Еге ж, — із неймовірно перебільшеним гембрійським акцентом озвався Катберт, — аякже, аякже.

Попереду коло цистерн сновигали групи вершників, здіймаючи в повітря стовпи куряви, — готували колону до від’їзду. Ті, що не сиділи в сідлі, а пересувалися пішки, зацікавлено зиркали на новоприбулих, проте тривоги не виявляли. І дарма: ця помилка стала для них фатальною.

Роланд витяг обидва револьвери.

— За Ґілеад! — закричав він. — Хайл! За Ґілеад!

І пришпорив Вітра, переходячи на галоп. Двоє друзів не відставали. Катберт знову опинився посередині: він сів на свої поводи і міцно стиснутими губами тримав віяло з сірників, що стриміли навсібіч.

Стрільці налетіли на загін, що охороняв Скелю Вішальників, як справжні фурії.

Через двадцять хвилин, як Шимі було відправлено назад на південь, дорога круто повернула, і Сюзен та Олів мало не наштовхнулися на трьох вершників. У навскісних променях призахідного сонця Сюзен побачила, що той, хто був посередині, мав на руці татуювання у вигляді синьої труни. Рейнолдз. Всередині у неї все похололо.

Чоловіка ліворуч від Рейнолдза (у поплямованому капелюсі й з опущеною повікою на одному оці) вона не знала, але той, хто був праворуч і скидався на пастора з кам’яним серцем, був Ласло Раймер. Саме на нього, спершу зловтішно посміхнувшись до Сюзен, перевів погляд Рейнолдз.

— Ми з Ласом навіть не встигли як слід пом’янути його покійного брата, канцлера чого-забажаєте і міністра красно-вам-дякую, — мовив Рейнолдз. — Щойно приїхали до міста, а тут такий капут — нате, їдьте. Я не збирався, але хай йому грець! Та стара — це щось. Та вона навіть труп умовить зробити мінет, даруйте за брутальність. Сей Дельгадо, я гадаю, що у вашої тітоньки трохи зсунувся дах. Вона…

— Ваші друзі мертві, — перебивши, повідомила йому Сюзен.

Рейнолдз затнувся, а потім знизав плечима.

— Що ж. Може, si, [44] а може, no. [45] Взагалі-то я вже давно собі постановив, що поїду звідси без них, хай що вони думають з цього приводу. Але зостатися ще на одну ніч я можу. Усі ці Жнива… я так багато чув про те, як їх відзначають у Зовнішній Дузі. А надто мене цікавить святкове багаття.

Одноокий байдуже розсміявся.

— Пропустіть нас, — наказала Олів. — Ця дівчина нічого не зробила, власне, як і я.

— Вона допомогла Деаборну втекти, — озвався Раймер, — випустила вбивцю твого чоловіка і мого брата. Навряд чи це можна назвати «нічим».

— Можливо, боги виправдають Кімбу Раймера на тій галявині, де закінчується земний шлях, — відповіла Олів, — але поки що правда невтішна: він поцупив половину коштів зі скарбниці цього міста, і те, що не віддав Фарсонові, лишив собі.

Зачувши ці слова, Раймер сахнувся, мов ужалений.

— Ти не знав, що я в курсі? Ласло, мені варто було б розсердитися на те, що ви всі настільки мене недооцінювали… та тільки нащо мені взагалі перейматися через те, що такі, як ви, про мене думають чи не думають? Я знаю достатньо, щоб мене нудило від цього. Я знаю, що саме чоловік, котрий перебуває зараз поряд з тобою…

— Стули пельку, — пробурмотів Раймер.

— …швидше за все, і виконав цю брудну роботу: випустив чорний дух твого брата з його тіла. Сея Рейнолдза бачили зрання в тому крилі. Так мені казали…

— Заткнися, лярво!

— …і я в це вірю.

— Краще послухайся його поради й тримай язика на припоні, — сказав Рейнолдз. Утім, йому вже було не так весело. «Йому не подобається, що люди знають про його злочин, — подумала Сюзен. — Не подобається навіть попри те, що зараз він головний і вони не зможуть йому зашкодити. Без Джонаса він ніхто. Практично нуль. Це йому теж добре відомо».

— Дайте нам проїхати, — сказала Олів.

— Ні, сей, цього я зробити не можу.

— Ну то я вам допоможу.

Ще під час розмови непомітно сягнувши рукою під свою накидку, що більше пасувала би якомусь велетневі, тепер вона витягла звідти величезний старовинний pistola з руків’ям із пожовтілої слонової кістки, зі стволом старезного тьмяного срібла, прикрашеним філігранню. Курок був мідним.

Олів не могла до ладу навіть дістати зброю — пістоль зачепився за край накидки, і довелося виборсуватися. Зводити курок вона теж не вміла, зробити це вдалося лишень із другої спроби, та й то обома великими пальцями.

Проте, побачивши в неї в руках старезний мушкетон, чоловіки заклякли, мов громом уражені. І Рейнолдз не був винятком: з відвислою щелепою сидів на коні. Джонас би заплакав.

— Хапайте її! — заверещав надтріснутий голос старої з-за спин чоловіків, що перегородили дорогу. — Чого заклякли, кретини? ХАПАЙТЕ!

Стрепенувшись, Рейнолдз потягнувся до власного револьвера. Він був спритний, проте дав Олів занадто велику фору і тепер відставав у часі. Він лише діставав револьвер із кобури, а мерова вдова наставила на нього цівку пістоля і, заплющивши очі, як маленька дівчинка, котру примушують їсти щось огидне, натиснула на гачок.