Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Двері у дальній стіні кімнаті було закрито на засув, але не замкнено. Відчинивши їх, Шимі вистромив носа в широкий, мов вулиця, коридор, що тягнувся уздовж усього мерового будинку, освітлений газовими світильниками. Там не було ні душі, принаймні, поки що, але Шимі чув гучний шепіт, що долинав з інших кімнат, можливо, навіть з інших поверхів. Він розумів, що, швидше за все, голоси належать покоївкам та різним слугам, але нічого не міг із собою вдіяти: вони здавалися йому голосами привидів. Один з них міг належати мерові Торіну, що саме пропливав коридором перед його носом (та тільки Шимі не міг його бачити… і неабияк цим тішився). Мер Торін плив і не розумів, що з ним сталося, що це за холодна желейна рідина просочує його нічну сорочку, хто…

Чиясь рука вхопила Шимі за руку вище ліктя, і він мало не заверещав від жаху.

— Мовчи! — прошепотіла жінка. — Заради батька, благаю!

Шимі якимось дивом спромігся втримати крик. Озирнувся.

І побачив, що за спиною в нього, вбрана у джинси й просту ковбойку, з зачесаним назад волоссям, рішучим виразом блідого обличчя і палаючими очима стояла мерова вдова.

— С-с-сей Торін… Я… я… я…

Нічого більш путнього він придумати не міг. «Зараз вона викличе варту, якщо тут ще є така», — подумав хлопець. І збагнув, що це принесло б йому своєрідне полегшення.

— Ти прийшов по дівчину? По Сюзен Дельґадо?

Жахливо, проте жалоба личила Олів. Її обличчя схудло і навдивовижу помолодшало. Вона не зводила темних очей з його обличчя, позбавляючи навіть найменшого шансу збрехати. І Шимі кивнув.

— Добре. Ти допоможеш мені, хлопче. Вона внизу, в підвалі, її охороняють.

Від подиву в Шимі опустилася щелепа: він не йняв віри своїм вухам.

— Гадаєш, я повірила, що вона причетна до вбивства Гарта? — спитала Олів таким тоном, наче Шимі був проти її задуму. — Нехай я гладка і вже повільно мізкую, але я не повна ідіотка. Ходімо. Сей Дельґадо зараз небезпечно залишатися в цьому будинку. Надто багато людей з міста знають, де вона.

— Роланде.

Цей голос він чутиме в тривожних снах до кінця свого життя, ніколи достоту не пам'ятаючи, що йому снилося, лише знаючи, що ці сни завдають йому тортур — змушують тривожно міряти кроками незатишні кімнати й поправляти перекособочені картини, дослухаючись, коли пролунає крик мудзеїнів на майданах стародавніх міст.

— Роланде з Ґілеаду.

Цей голос, який він уже майже розрізняє, голос настільки схожий на його власний, що психіатр зі світу Едді, Сюзанни чи Джейка неодмінно охрестив би його голосом підсвідомості. Проте Роланд знає, що це не так. Роландові відомо, що голоси, які лунають у нашій голові під машкарою наших власних, завжди є голосами найстрахітливіших чужинців, найнебезпечніших непроханих гостей.

— Роланде, сину Стівена.

Спершу куля показала йому Гембрі й будинок мера, він готовий був побачити, що там відбувається, проте зненацька вона забирає його геть — кличе тим напрочуд знайомим голосом, і він мусить коритися. Іншого виходу немає, бо, на відміну від Реї чи Джонаса, він не дивиться у кулю, він усередині, він невід'ємна складова цього нескінченного рожевого вихору.

— Роланде, прийди. Роланде, поглянь.

Вихор підхоплює його вгору й кудись відносить. Він летить над Крутояром, дедалі вище й вище занурюючись у повітряні течії, спершу теплі, потім холодні. Проте у рожевому вихорі, що несе його на захід уздовж Шляху Променя, він не самотній. Повз нього пролітає Шеб, його капелюх тримається на маківці. Шеб на все горло співає «Гей, Джуд!» і натискає жовтими від нікотину пальцями на невидимі клавіші у повітрі. Віднесений музикою, Шеб не усвідомлює, що вихор забрав у нього піаніно.

— Роланде, прийди,

наказує голос — голос вихору, голос скляної кулі — і Роланд кориться. Повз нього пролітає Зірвиголова, у скляних очах якого горить рожевий вогонь. Потім у вихорі вигулькує худющий чоловік у фермерському комбінезоні, з довгим рудим волоссям, що струменить за його спиною. «Життя тобі і доброго врожаю», — (чи щось подібне) каже він і зникає. Далі, обертаючись у повітрі, наче якийсь чудернацький вітряк, з'являється залізне крісло (Роландові воно нагадує знаряддя тортур) на колесах, і хлопчик-стрілець невідь-чому думає: Дама Тіней, — не розуміючи, звідки в нього такі думки і що це означає.

Рожева віхола проносить його понад вивітреними горами, потім над родючою зеленою дельтою, де широка ріка петляє сліпими рукавами, а в ній відбивається безхмарне синє небо, що поволі переходить у рожевий килим диких троянд, поки вихор мчить його далі. Попереду Роланд бачить грізну височінь темної колони, й од страху серце тьохкає в грудях, але саме туди і мчить його рожева завірюха. Прямувати туди — його обов'язок.

«Я хочу вибратися звідси», — думає він. Але він не дурний, розуміє: вибратися йому не вдасться ніколи. Чародійська веселка поглинула його. Він навіки може залишитися в її каламутному оці, де постійно гуляють вітри.

«Я дістану револьвер і проб’ю собі вихід кулями», — думає він, але ні — револьверів у нього немає. Він голий, мчить із неприкритими сідницями до того страхітливого синьо-чорного смертоносного чиряка, який підім'яв під себе увесь краєвид.

Та все ж він чує спів.

Тихий, але прекрасний — приємний гармонійний звук, що змушує його здригнутися. Ведмедики й пташки, рибки і зайченятка.

Зненацька, галопуючи в повітрі, повз нього пролітає мул Шимі (Капризний, думає Роланд, красиве ім'я). Його очі горять, мов два рубіни у lumbre fuegoзавірюхи. Слідом за ним, у солом'яному брилі, на мітлі, прикрашеній амулетами, що тріпочуть на вітрі, летить Рея з Коосу. «Ось я тебе впіймаю, ясочко!» — кричить вона мулові, котрий тікає, а потім, гидко хихочучи, зникає, збільшившись у розмірах і наостанок змахнувши мітлою.

Роланд занурюється в пітьму, і йому перехоплює подих. Світ довкола нього — згубна темрява, повітря метушиться на шкірі, наче тісно збиті докупи комахи. Його гамселять чиїсь невидимі кулаки, потім так рвучко скидають униз, що він боїться розбитися об землю: так загинув лорд Перт.

Із пітьми виступають мертві поля й покинуті села. Він бачить сухі дерева, що не дають затінку, але затінок не потрібен, бо тут не буває сонця. Це долина смерті, край Прикінцевого світу, куди він прийде одного похмурого дня. Усе тут — смерть.

— Це Край Грому, стрільцю.

«Край грому», — повторює він.

— Тут ті, хто не дихає, тут білі лиця.

«Ті, хто не дихає. Білі лиця».

Так. Звідкись він це знає. Це місце, де полягли солдати, де скінчилася влада правителів, де заіржавіли алебарди. Звідси виходять бліді воїни. Це Край Грому, де час біжить навспак і кладовища вибльовують своїх мертвих.

Попереду височіє дерево, схоже на вузлувату кістляву руку. На його горішню гілляку настромлено пухнастика-шалапута. Він має бути мертвим, проте коли рожевий вихор проносить Роланда повз дерево, тварина підводить голову і дивиться на нього з невимовним болем і мукою. «Юк!» — вигукує вона і зникає, поринає в забуття на багато років.

— Поглянь поперед себе, Роланде, — узри свою долю.

І раптом він впізнає цей голос. Голос Черепахи. Він дивиться і бачить сліпуче синьо-золоте світло, що пронизує брудну пітьму Краю Грому. Ледь встигаючи подумки відзначити це, він проривається з пітьми у світло, наче вилуплюється з яйця, народжуючись на світ.

— Світло! Хай станеться світло!

гучно віщує голос Черепахи, і Роланд змушений затулити очі руками, підглядаючи крізь пальці, щоб не осліпнути. Під ним, унизу, стелеться поле крові (чи так здається йому, чотирнадцятирічному хлопцеві, який того дня вперше вчинив справжнє вбивство. Це кров, що витекла з Краю Грому й погрожує затопити нашу частину світу, думає він, і ще мине багато-багато років, перш ніж він знову осмислить своє перебування в кулі, порівняє його зі сном Едді й скаже своїм супутникам, коли вони сидітимуть на аварійній смузі платної автостради перед світанком, що він помилився, що його ввело в оману світіння, яке розганяло пітьму Краю Грому. «То була не кров, то були троянди», — каже він Едді, Сюзанні й Джейкові.