Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Кінець кінцем гетьман настав для правительства не найгірший, і потерпів тут тільки принціп — що козаки не взяли гетьмана з рук короля, а самі собі вибрали. Але козачина взагалї зовсїм несклонна була слухати, що їй диктуватиме правительство, і місія комісарів стріла повне фіаско. „Перемогла сильна партия черни”, писав король на підставі реляцій комісарів, „вибрала собі гетьмана по гумору свому — що й старшим їх не буде в лад”. 28) Можливо, що оконечний вибір гетьмана був відложений до приїзду комісарів, але вибрано Голуба незалежно від їх волї. Про те щоб відновити постанови 1619 р., не було й мови. Козачина пригадала, що се гроші привезено торішнї, а час вже й на нові, що мали по давнїй постанові приходити на день св. Ілї (а сї переговори з комісарами мали місце десь при кінцї мая ст. ст. або на початку червня). За те що не підуть на море, козаки домагали ся збільшення плати, а також права кватировання на волости і побирання собі удержання (леж і приставств), коли річпосполита не пускає їх на море, анї на иньшу війну не посилає. Грозили инакше йти на Запороже і звідти на море, на Турка, покликуючи ся на те, що з покійним гетьманом (Жолкєвским) була у них така умова: як гроші на час не приходять, вільно їм на море йти 29) (в дїйсности, як ми знаємо 30), така умова комісією 1619 р. не була прийнята, але козачина стояла при нїй, і комісія 1622 р. приймає за факт істнованнє такого контракту) 31). Правдоподібно, підносили й иньші жадання (напр. богато говорено про незабезпеченість ранених і старих козаків), тільки в сучасній кореспонденції мова йде головно про сї два: виплату на св. Ілю збільшеної плати і право приставств на Українї 32). Про виписку і зменьшеннє війська до вказаного давнїйшими соймами числа не хотїли й чути.
Такий ультіматум поставило військо козацьке на радї „на полю під Кагарликом”, десь при кінцї мая. Комісарі випросили тільки, щоб військо почекало пять тижнїв королївської відповіди, а від себе пообіцяли, що плата їм буде збільшена до 50 тис. і виплачена на св. Ілю. Комісари опирали ся при тім на листї присланім їм з Обалковским, що в потребі можуть козакам додати плати десять, а навіть двадцять тисяч. А обставини були справдї такі, що козаки, як то кажуть, і в ус собі не дули з королївських жадань; комісари не привели з собою нїяких значнійших сил, війська не було взагалї через конфедерацію. Але король не хотїв розуміти сього. Не тільки не хотїв позволити приставств, — бо ся перспектива таки в страшну панїку привела українську шляхту, — але і на побільшеннє платнї не хотїв згодити ся. Сильно докоряв комісарам, що вони переступили свої права, обіцявши козакам додаток, і наказав їм, аби знову їхали до козаків, під той час як будуть післані гроші (на св. Ілю нїби, але розумієть ся, з деяким опізненнєм 33). Комісари сим разом мали виторгувати від козаків, щоб вони зрікли ся підвисшення і розійшли ся з війська, „зіставивши тільки три тисячі або мало що більше” („три або чотири тисячі” в иньшім листї). „Нїколи військо, вертаючи з иньших воєнних експедицій, не вимагало того (роскватировання): одержавши умовлену плату, розїздило ся до домів і осель своїх, не наприкряючи ся обивателям коронним; треба, щоб і тепер заховано давнїй порядок: нехай самі поміркують, що така маса принесла б останнє знищеннє всюди, куди б обернулась'', доводив король комісарам. В тім же дусї, дуже мягко, писав і козацькому війську 34). Але сам не покладав великих надїй на успіх нової комісії, й поручив підскарбію таки приладити, секретно від самих комісарів, ті додаткові 10 тис. зол., щоб їх мав при собі довіренний писар на випадок, як би комісарам таки не вдало ся козаків умовити. А в справі кватир наказав комісарам як ultima ratio просити козаків, щоб зіставали ся в послушности й ждали нової комісії з „великих і значних людей”.
Король очевидно відчував, що й ся нова комісія, — хоч як він силкував ся настягати до неї участників, не буде дуже авторитетна. Головно, що не можна було їй дати доброї військової асістенції. Війська не було анї на лїкарство. Конфедерація жовнїрська тягнула ся далї, й кн. Збаразький не помиляв ся, думаючи, що приклад сеї жовнїрської конфедерації може настроїти козачину тільки на тим вищу ноту 35). „Все з конфедератами й лїсовчиками виїзжають, беручи з них собі міру і приклади, — що їм мілїони платять і на розбої їх скрізь пальцї дивлять ся, і вони не тільки припаси, а й ланові гроші на волости без милосердя збирають, а проте і повну платню дістають”, писали про козаків комісари, і справедливо додавали: „Трудну задачу вкладають на нас — словами відводити те, що вони самими фактами доводять”. На бажаннє, щоб козаки вийшли з волости та стали на шляхах татарських — боронити Ордї дороги, козаки „відповідали питаннєм — що там будуть їсти, коли тих трох або чотирох золотих, що дістануть на шаблю, не стане і на прожиток (pro victu et amictu), бо дуже голі й голодні”. „Раз у раз питають, де подїнуть ся калїки що хлїба-соли собї заробити не можуть, або ті що домів не мають, копати не вміють, а просити стидають ся? Як їм стільки ж грошей дістанеть ся, як і тим що багато з неприятелем не воювали, то не матимуть за що собі й домів та обійстя постарати — бо того за кілька золотих не справлять” 36).
Приходило ся годити яко мога, не доводячи до розриву, щоб не допустити до походу на море. І так проривали ся невеликі походи на море: уже, як згадано, якась невеличка екскурсія була в маю (кн. Збаразький писав, що ходило пять чайок козацьких і здобули турецький корабель) 37). Потім в липнї французький посол писав з Царгороду, що тридцять козацьких чайок зявило ся недалеко Царгороду, 15 льє від міста, і руйнували побережа Анатолїї, взяли богато кораблїв турецьких на морі; в великій небезпечности була також Кафа. В Царгородї був великий страх, „бо поголоска про чотири козацькі чайки на Чорнім морі лякає Турків більше нїж чума в Мореї або Берберії — так вони налякані з сього боку”, поясняє французький посол 38). А тут іще своєвільні ватаги з Браславщини й Поділя — люде старости браславського і камінецького набігли на околицї Білгороду і землї волоські шарпнули. Мирза Кантемір відповів на все се походом на Покутє 39). Все се дуже заплутувало відносини до Турків, неясні й без того, через зміну особи султанської: Осман згинув в маю від військової революції, й на тронї засїв новий султан Мустафа. А тут саме виберав ся до нього той „великий посол” кн. Кр. Збаразький, для уложення трактату.
Через се комісія головну вагу мусїла положити на забезпеченнє від морських походів. Вона рішучо відмовила ся від королївського поручення — їхати на козацьку раду на св. Ілю та намовляти козаків, щоб вдоволили ся давньою платнею (40 тис. золотих): відписували, що се не тільки їм самим „смертю пахне”,-а хоч, розумієть ся, їм „солодка смерть за отчину”, все таки вони за лїпше вважають ще й далї служити королеви й річи посполитій, — се скомпромітує перед козаками короля і державу, наведе біду на Україну (козацькими лежами) і турецьку грозу на річпосполиту (походами на море). „Трудно і з розсуднїйшою старшиною трактувати, а що вже як надтягне безіменна чернь — там розуму й Духа святого анї питати”. Військо і так, не сподїваючи ся приcилки грошей на час, було вже визначило похід в тиждень по св. Ілї, і наказало борошно готувати, а для платнї, щоб її одержати, полишало своїх депутатів. Нової комісії, задуманої королем, чекати не хочуть — кажуть, що на Запорожу будуть вести з нею переговори 40). Кінець кінцем нова комісія мусїла таки виплатити війську ту надвишку, 10 тис., аза те Запорозцї обіцяли, що доки не буде закінчена справа з Турками, себто не буде забезпечений спокій і посол з Царгороду не верне, вони не будуть ходити на море. Справа леж і приставств зістала ся одкритою: додаток до платнї військо вважало тільки компензатою за те, щоб не йти на йоре 41). По доброму обіцяло, що на волости людям наприкряти ся не будуть, підуть на Запороже, на свої звичайні місця і „там в степу будуть собі старати ся на прожиток”; так написали й королеви. Але про виписку й зменьшеннє війська та иньші постанови 1619 р. і чути не хотїли. Казали, що війська буде ще більше, до сто тисяч, і як їм на весну не знайдеть ся иньшої служби, то вони таки підуть на море. Про знищеннє човнїв отже не було що й говорити 42).
