Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Двох річей треба буде правительству добити ся від козаків: щоб їх полки вийшли з волости й розійшли ся, друге — щоб вони не зачіпали ся з Турками і не псували дипльоматичної справи. Хотинські прелїмінарії ще потрібували ратифікації, в тій справі мало їхати до Туреччини велике посольство, і треба було особливо тепер обминати всього, що могло б подразнити Турків і перешкодити уложенню трактату. Була гадка ужити козачину в війнї з Шведами, щоб відтягнути від походів на Турків. Козаки прийняли сю гадку дуже радо, і зимою 1621/2 р. двадцятитисячне військо козацьке рушило на Литву, і в лютім у гетьмана литовського Кр. Радивила ставили ся посли козацькі, полковники Йосип Путивлець, Адам Подгорський і Донець, заявляючи, що вони, сповняючи наказ королївський, готові прибути в Ливонію і навіть без плати служити тут. Радивил готов був взяти їх на службу, сподїваючи ся тим запобігти їх походу на море 8). Але дуже бояв ся при тім козацьких своєвільств і грабунків, а ще більше почала нарікати на се шляхта литовська, боячи ся спустошень, і почала наставати на гетьмана, щоб не брав козаків 9). Радивил по довгих ваганнях взяв собі до Ливонії тільки невеликий полк, самих „старинних і комонних” козаків, а решту відправив 10), так що се не могло дуже заважити на козацькі відносини на Українї, і надїя на ослабленнє українського напруження через сей ливонсьвий похід мусїла зникнути 11).
Лишало ся покладатись на впливи старшини і на вдоволеннє, яке викличе виплата грошей. Але хоч гроші ті, як писав король, ще в січнї лежали „відраховані” у Львові, то все нїяк не могли звідти видістати ся на Україну. А треба було спішити ся, бо вже приходили трівожні вісти, що козаки збирають ся на море, як не з Днїпра, то з Дону — для благовидности, щоб не компромітувати польського правительства і не входити з ними в колїзію 12). Та участь українських козаків, в такім донськім походї певно, зістала ся б секретом полїшінеля, і йди потім доведи турецькому правительству, що то були козаки московські! Занадто стара то була пісня!
До всього злого, ще й Сагайдачний вмер під той час — 10 квітня ст. ст. 1622 р. „По многихъ знаменитыхъ воєнныхъ послугахъ и звитязствахъ на ложи своємъ простеръ нози свои, приложил ся къ отцемъ своимъ, съ добрымъ исповЂданіємъ, исполненъ благихъ дЂлъ и милостыни”, як записує помянник тодїшньої митрополїтальної резіденції, монастиря св. Михайла в Київі 13). Огірчений і прибитий несловністю короля, крахом своїх плянів і надїй, він присвятив останнї хвилї свого житя роспорядженням своїм майном, в дусї тих змагань і плянів, які одушевляли його в останнї лїта многотрудного житя. Пять днїв перед смертю (5/IV) тестаментом своїм роздїлив він своє майно, визначивши „шафарами й вЂрными депозитарами” того маєтку митрополита Йова і свого наступника на гетьманстві Олифера Голуба.
Маєтность свою роздалъ єдину на шпиталЂ,
Другую зась на церквы, школы, монастырЂ,
як записує його панеґірист. „Ялмужну значную” записав на київське брацтво — „тисячій кидка” 14). З иньших лєґатів докладнїйше знана його фундація, вчинена його „духовницею” при львівськім брацтві, культурно-національнім центрі його близшої отчини. Півтори тисячі золотих призначив він на фундацію при Успенськім львівськім брацтві „на науку и цвиченє дЂток християнскихъ, на вихованьє бакаларовъ учоныхъ, вЂчными лЂты”, аби з доходу тої фундації тримано „на кождый рокъ на вихованьє учоного майстра въ греческомъ языку бЂглого, церкви божой и дЂткамъ християнскимъ народу росийскому потребного”, з остереженнєм, що нї на що иньші сї доходи не мають призначати ся, тільки на науку 15). Коли се була вповнї власна ідея старого гетьмана, то старий вихованець „Острозьких шкіл” вірний зостав ся її греко-руським традиціям до кінця. Панеґіристу ж свому дав привід поставити Сагайдачного прикладом „кождому рицерови” козацького стану, як належить „шафовати своєю маєтністю”:
С того гетмана кождый рыцеръ нехъ се учитъ,
Якъбы тыжъ мЂлъ на свЂтЂ тотъ животъ свой кончить:
Ото онъ въ вЂрЂ своєй святой трвалъ статечне,
И ойчизны своєй бронилъ тыжъ менжне,
И маєтностю добре своєю шафовалъ,
Не на костки и карты и збытки оберталъ,
Але яка єсь слышалъ, на речи добрыи,
Души єго по смерти барзо потребныи.
Смерть ся була тяжким ударом православним, взагалї Українцям, що мали всяку підставу покладати великі надїї на заступництво Сагайдачного перед королем в релїґійних і національних українських справах, на вагу його особи, його впливів і заслуг в правительственних кругах. Сумним почутєм віє від епіґрафа поставленого на панеґірику братської школи на його „жалосний погребъ”:
Не вЂсте ли, яко властелинъ великъ паде въ сій день въ Ізраили
Похорон був справдї жалісний, і утрата ся ще гірше зменьшувала шанси реалїзації королївських обіцянок 1621 р. Але вона дуже неприємною пригодою була і для правительства, яке хоч і пошило в дурнї старого гетьмана з його старосвітськими надїями на королївське слово, все таки багато докладало ся на його льояльність і впливи між козачиною. Кн. Юрій Збаразький, перший сенатор Корони з титулу українського маґната уважаний за спеціалїста в українських справах, на першу вість про смерть гетьмана забив трівогу: „Аби ми знову не попали в турецьку війну! З козаками до нинїшнього дня не покінчено, хоч мали ми часу досить, аж занадто, до переговорів з ними. П. Обалковский, не відправлений в час з грошима, не міг приїхати на час, а тим часом, як учора я дістав відомість — вмер Сагайдачний, такий вірний і відданий в. корол. милости і річипосполитій гетьман запорозький: легко зміркувати, на скільки лекше було договорювати ся з козаками за його власти. Тепер Бог зна, якого собі гетьмана виберуть: дуже правдоподібно, що найбільше своєвільного, бо і натура їх того потрібує, і дісціплїна 16) попереднього була для них занадто тяжка. Дуже легко можуть вийти річи дивні. Здаєть ся, викрало ся їх 17) немало до Донцїв і пішли з ними на море — отже зараз Турки будуть гнївати ся. До Орди посол королївський не відісланий, анї Джан-Антон не відправлений, і тим цар 18) дуже ображений; є відомости від бранцїв з Перекопу і Білгороду — пишуть до свояків, що цар і ґалґа збирають ся на війну, ображені тим, що їх послів затримують так довго”.
Князь-референт українських справ радив поспішити ся з висилкою великого посольства до Туреччини, для ратифікації трактату (призначений був на то його брат кн. Криштоф). Написати зараз лист до візира, що козаки, які вибрали ся на море, се козаки донські, вислані Москвою, Польщі на злість — аби не вірили Турки, як би хто їх запевняв, що то українські запорозькі; заразом поскаржити ся за набіг на Україну мурзи Кантеміра. Спішно вислати посольство до хана, і полагодити справу козацьку. „Козакам доконче зволь ваша корол. милость визначити гетьмана від себе тепер як найскорше — козака тамошнього запорозького, бо кого иньшого вони не приймуть, і був би він до нїчого. Тільки що трудно знати, кого б власне заіменувати, не знаючи анї його вірности, анї характеру. Я думав би так: нехай би ваша кор. милость зволив післати лист з пропуском 19), а там Обалковский, порозумівши ся з тими, що вашій кор. мил. і річипосполитій найвірнїйші (він же там не раз був між ними!), нехай би визначив такого 20) — аби тільки був популярний між ними і заслужений, бо инакший не мав би між ними нїякого впливу, анї зміг би утримати їх в обовязку. Тільки то все треба зараз і скоро залагодити, бо дуже коротка та нагода, і як тільки трошки забарити ся, буде справа страчена” 21).
Правительство занепокоїло ся, заворушило ся теж. Приспішено висилку посольства до Царгорода, а козакам, щоб не спокушало їх море, „наказано вийти на волость, і доти там лежати, доки посол не вернеть ся, або не буде якоїсь відомости” 22). Інтересами української шляхти пожертвовано для інтересів полїтичних. Обалковский з грошима був уже перед тим висланий. Наздогін виряджено комісію для постанов з козаками (в маю); вона ж мала заняти ся вибором нового гетьмана, коли прийшла вість про смерть Сагайдачного. Обіцянками й грошима удало ся стримати козачину в сей критичний момент від морських походів. Військо козацьке вийшло з Запорожа на волость, щоб заняти ся вибором нового гетьмана і переговорами з правительством. Тільки невелика партия, на пяти чайках, викрала ся на море, мабуть з Донцями разом, і за ними наздогін посилали на Дон, щоб їх завернути 23). Але вибору гетьмана комісії не вдало ся взяти в свої руки. Рада для вибору була визначена на Русаві, за два тижнї від св. Юрия, і козаки вибрали гетьмана самі, не чекаючи королївського поданя. Правда, вибір випав для правительства користно. Незважаючи на те, що льояльну полїтику Сагайдачного так гірко скомпромітовало само правительство, впливи Сагайдачного і його партизанів були все таки на стільки ще сильні, що на гетьманство вийшов їх чоловік — повірник Сагайдачного, зіставлений ним шафарем його маєтку Олифер Остапович Голуб, і скільки міг, вів далї полїтику покійного гетьмана, себто яко мога оминав конфлїкт з правительством. Але все таки в правительственних кругах були невдоволені з сього вибору; принаймні кн. Збаразький дуже нарікав і пророкував всякі біди. „Сей народ буйний, бундючний і так сею останньою турецькою війною надутий, що легко важить собі всякі накази, а тим більше маючи тепер гетьмана з черни 24), перевівши сей вибір против постанови королївської і зневаживши свою старшину 25), — як їх почнуть підущати попи, то нема що й думати, аби вони стали послушні, поки своєї власної крові не настрашать ся”, писав він королю 26). А одному з товаришів-сенаторів додавав до сих погроз; „Передчував я се, і писав королеви, гень-гень за житя Сагайдачного, бо знав, що він уже вмерав, та й він, неборак, чоловік чесний, справний і відважний, і річипосполитій дуже жичливий, якого козаки нїколи не мали між собою, — остерігав, що так воно буде по смерти його”. 27)
