Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
Пізно ввечері 13 вересня повернувся від Хмельницького Маховский з двома козацькими послами: крім попереднього Кульки приїхав ще вищий достойник-дневник називає його: “Одинець, суддя війська Запорозького” (в дійсности був він суддею черкаським). Дневник доволі широко записує звідомленнє Маховского про розмови, які велися з ним в козацькім таборі, і за недостачею звідомлень з козацької сторони 6) я виберу з нього все інтересніше:
“Оповідав п. Маховский, як його трактовано там-досить поважно і пристойно, і які розмови й жарти були з обох сторін: про невірність Орди і про берестецьку битву-яким страшним зробила вона імя королівське, і про богато инших річей, котрі довго було-б переказувати. Між иншим сама чернь признавала, що під Берестечком сильніша була одна куля королівська, як сто козацьких, так що як у пятницю почали з гармат бити, “так ми ледво в землю не запалися”. Як хан соромно утік-хоч Магометом присягався назад вернутись. Хмельницький жартуючи радив, аби пан краківський оженився-“так як я зробив: скорше буде тоді спокій, бо і він і я будемо скучати за жінками, а поки будемо вдівцями, більше будемо воювати ніж у спокою сидіти”
Коли віддавав він (Маховський) лист від комісарів, Хмельницький був дуже збентежений, що п. комісари не дали йому титулу гетьманського і зблід і дуже збентежився, а Джеджалий полковник зараз почав сваритися і кричати: “То не годиться-уймам титулу гетьманського добродієві нашому!” Але п. Маховский відповів на те раціями і прикладами так, що всі замовкли й з піднесеними ухами слухали того листу.
По перечитанню Маховский сам на сам, без свідків став намовляти Хмельницького, щоб з Ордою розійшовся, але той відзивався ухильчиво і непевно, обіцяючи разом з Ордою йти на Турків. Три години спорилися про Орду, і Маховский, бачучи, що не переконати йому Хмельницького, вже кілька разів поривався їхати не кінчаючи справи. Але Виговський затримав його і знов він зо три години спорився про се. Маховский запевняв йому ласку королівську і реституцію його чести на соймі, коли б він привів Хмельницького до війни з Татарами,-бо Виговський панує над серцем і розумом Хмельницького, і керує ним як батько сином. Отже Виговський замкнувся з Хмельницьким і так довго силкувався привести його до кращої гадки, аж до сварки між ними прийшло, і вже Виговський розгнівавшися пустився йти, але Хмельницький упросив його вернутись,-одначе ся умова, щоб Татар побито, не могла бути сповнена.
Маховского наново запросили до намету Хмельницького і перейшли до другого жадання: щоб сам Хмельницький з Виговським ставились до польсьского обозу для переговорів, положившися на польське слово. Вони мабуть і згодилися б на се, але чернь ніяк на се не призволяла ані полковники, вимовляючим тим, що мовляв-“боїмось аби не зісталися в лядськім війську, як Криса під Берестечком”. Коли ж Маховский ніяк не хотів відступати від тієї вимоги, Виговський просто навколішках просив його, щоб з'їзд комісарів з козацькими депутатами відбувся в Білій Церкві-бо і в полю не могли обіцяти безпечного з'їзду, вважаючи на своєвільну Орду. А для забезпечення комісарів Хмельницький з усіми полковниками, на коліна впавши, піднісши пальці, присяг, що вірність і право міжнароднє будуть заховані.
Були там ще великі діскусії-про забезпеченнє перемиря, про число Запорозького війська, але того нема що виписувати, бо ніякого рішення в тім не було: Маховский з усім відкликався до комісарів, і в присутности їх усіх зложив тепер оту реляцію 7).
Вислухавши сю реляцію комісари довго радили, що робити. По довгих суперечках ухвалили вволити волю козаків: вислати до Білої Церкви чотирьох комісарів-воєводу Кисіля і підсудка браславського з польської сторони і воєводу Глібовича та стольника Ґонсєвского з литовської. Вироблено для них 24 пункти для будучого трактату, і рішено 16 вересня виправити їх в супроводі 500 драґонів і двох полків, що мали їх провести до Білої Церкви, а драґони-зістатися при них в Білій Церкві. Підчас сих нарад прийшов лист від Хмельницького, з подякою комісарам, що вони згодилися приїхати до Білої Церкви, і з обіцянкою прислати туди Виговського і полковників на переговори.
Весь обоз слідом за комісарським полком рушив також під Білу Церкву. Але в тім напав на них татарський загін, з тих Татар що ново прийшли до Хмельницького, з Караш-мурзою. А на становищі над річкою Ольшанкою прийшов лист від комісарів з Білої Церкви, з трівожними вістями. Мовляв, переговори перебило повстаннє черни, що піднялось на комісарів, і заразом на свою старшину, з гетьманом включно: закидає їм чернь що вони хочуть торгувати їх козацькими головами. От як оповідає се Потоцкий в реляції канцлєрові:
“Комісарів проводила драґонія, під проводом Сапіги, а з півдороги стріло їх кілька тисяч козаків і провело до Білої-Церкви. По такім чемнім прийняттю приступили до трактування доручених їм актів, і з ласки Божої спочатку все трактувалося щасливо. Другого дня сам Хмель-що мав чекати під Ольшанкою, з усім своїм військом сполученим з Татарами прийшов під Білу-Церкву і приїхав просто до замку, складаючи візиту пп. комісарам. А військо положив табором і окружив Білу-Церкву від ріки Роси, аж до другого краю тої ж Роси; орду ж розложив над самою Росею: трьох Карч-мурзів, десять тисяч.
“По сій церемонії Хмелевій пп. комісари обговорювали з ним самим і його старшиною три пункти: 1) розірваннє братерства з Ордою; 2) зменшеннє числа (реєстру) до 6-8, а найбільше-12 тисяч козаків; 3) уступити з шляхетських маєтностей; нарешті (4) аби жовніри мали свої становища на Україні. Коло тих пунктів було сила розмов, з обох сторін давались доводи за і против. Коли вже приходило до рішення, піднялися на старшину і Хмеля великі бунти: почали голосно і явно кричати на нього: “Хочеш нас зрадити і Татар віддати в руки Ляхам”. Так замість скінчення переговорів пп. комісари опинилися в крайній небезпеці.
“Чернь з Ордою окружила замок, хотячи побити і комісарів і старшину; справді, Татарин ледви не вбив з лука п. воєводу київського. Старшина боронила свого життя і комісарів: рубала чернь, стинала-але не могла заспокоїти бунту. В такій небезпеці самого Хмеля і старшини прийшли до рішення, щоб комісари вернулися з Білої-Церкви до нас. Коли вони се виконували, пустивши наперед перед козацьким полком вози з достатками,-тільки що вийшли за місто, аж Орда і чернь ударила на них, і все пограбувала, забрала, челядь що була при них-позабивана, а самих проводила-нагнала такого страху, як легко можеш собі уявити, в. м. На той розрух вилетіла була старшина, щоб оборонити вози-але дарма. Жадним чином не могла тому запобігти, хоч у тім замішанню згинув оден сотник чигринський і Татар кількадесять від козаків полягло. Загинули всі вози з достатками їх м., понесли великі шкоди: стратили більше як на 130 тисяч, а що найважніше-ледво самі вирятувалися з небезпеки. Полковники з великими труднощами провели їх назад до Білоцерківського замку, але й там би не відсиділися б, коли б їх тіж полковники не вартували цілу ніч, відбиваючи чернь, що конче хотіла вдарити на замок та їх побити.
“По такій роботі іде Хмель до табору (козацького) і разом з Караш-мурзою заповідає кару за вчинений злочин. Вишукує між своїми провидців і злочинців та вишукавши велить їм шиї повтинати. Виконавши се висилає другого дня своїх послів до пп. комісарів перепрошуючи за те що сталось і обіцяючи довести до кінця обговорювані річи. Відправивши сю церемонію вибрав кілька тисяч козаків і (з ними) сам випровадив комісарів, з плачем жалуючи зневаги і шкоди” 8).
Освенцім на підставі відомостей з обозу, додає кілька характеристичних подробиць до сього глибоко симптоматичного епізоду:
“Два дні пактували і кілька пунктів порішили згідно, а саме: щоб нашому війську Хмельницький заплатив за кілька кварталів; козаків у війську аби тільки 12 тис. було; гетьманом аби Хмельницький був по давньому. Було між ними богато галасу. Чернь повстала на Хмельницького: “Ти нашими головами слави й богацтв здобув, а тепер єднаєшся, з реєстру вичеркуєш, подаєш нас Ляхам, що нас за шию будуть брати” й т. д. Нарешті ніби то затихло між ними, і наші комісарі в середу в вілію св. Матея 9) хотіли їхати до свого обозу для затвердження зазначених пунктів, і з ними мало їхати кілька визначних осіб з козаків. Та тільки що комісарські вози вийшли за місто, аж козаки з Татарами за возами: випорожнили їх і пограбували все що було достатків їх (комісарів). Вбили до 30 товаришів, забили п. Нагорецкого що був теж з комісарами за посередника між ними і козаками 10); забрали богато челяди. Комісари були вже рушили за возами, коли їм дали знати що діється напереді. Тоді Виговський і два полковники вискочили на погамованнє того розруху, а комісарів назад відпровадили до замку. Але хлопство за тим розрухом ледве що не вдерлося до замку: палі хотіли виймати, добиваючися до замку, так що кілька сотень реєстрових козаків стали при палях (палісаді) і відбивали се хлопство що добивалось-руки їм рубали при палях” 11).
