Записки українського самашедшого - Костенко Ліна (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
Під кінець місяця події стрімко наростають, наче отримавши зловісний імпульс прискорення. У Чорному морі затонув теплохід «Пам’ять Меркурія», навіть не подавши сигналу SOS через несправність радіостанції. Людей виловлюють у морі, примерзлих до рятувальних плотів. Щойно злетівши, розбився російський військовотранспортний літак, — упав на засніжене поле, фюзеляж хруснув навпіл. У нас поховали депутата, якраз одного з кращих, ще зовсім молодого, загинув у автокатастрофі. Дорога була слизька, ніч, їхав на великій швидкості — машина врізалася в дерево, уламки розкидало на сто метрів. І тоді ж привезли тіло Сергія Кудрі, якого застрелив польський поліціянт майже на кордоні з Україною, на очах у його вагітної дружини. Так що й ненароджена іще дитина реалізувала свої права.
Індію знову трясе, у землі вже якась епілепсія.
І над усім цим звучить «Реквієм» Верді. У Києві проходить фестиваль «Ave Verdi» до сторіччя з дня смерті композитора. Приїхали італійці, щовечора в оперному театрі виконуються його твори, але найбільше я люблю «Реквієм», а в ньому «Dies ігае» — «День гніву». Могутня музика, крізь яку проривається клекіт барикад.
І я раптом подумав: якщо українці ще здатні на День гніву, то Україна буде. А якщо не здатні, то вже ні.
1 лютого. Сніг мокрий, налипає, тричі буксував, поки доїхав додому. Дружина сердиться, взяла квитки на «Маленьку ніжну сонату для жінки, чоловіка і троля», а я спізнився. Нам би не зайво і ніжності, і сонати. Натомість убили вечір за телевізором, і я з жахом подумав: «Боже! Нам може бути нудно удвох!» — Не тому, що нема про що говорити, а тому, що магія зникла, магія дотику, магія погляду. Зникло все.
Живемо, як ті двоє на картині Мунка «Розлучення» — жінка, що віддаляється, і чоловік, що дивиться їй вслід, затискаючи скривавлене серце, а вона вже як сяйвом написаний силует.
Удосвіта двірники шкребуть лопатами. Гупають бурульки з дахів. За ніч попідмерзало, тепер відтає. У місті справжнісінький льодопад.
І епідемія грипу. Школи й дитячі садки закриті на карантин. Малий наш вкрай задоволений, сидить дома, не випускає джойстика з рук. Дістали мене ці комп’ютерні забавлянки. Вже на що безневинну гру подарував йому святий Миколай — «Живі іграшки», а й вони теж стріляють і ганяються одне за одним.
— Ну, як гра? — питаю.
— Важкий рівень, — заклопотано каже малий. — Якщо цей не уб’є того, то його уб’є той.
Краще б він читав «Вінні-Пуха». Втім, психологи з якоїсь медичної установи дійшли висновку, що ВінніПух шизофренік, бо у нього нав’язливі ідеї та неадекватна поведінка. А в кого вона тепер адекватна? Читав, що вже сьогодні кожна третя людина у світі має порушення психіки. А років через тридцять, то й узагалі вже годі буде знайти цілком психічно здорову людину.
От хто у нас нормальний, то це теща.
— Що ви лущите ці пігулки, як суху квасолю? — гримає вона. — Хіба це ліки? Крейда на язиці. — Повикидала антибіотики і всілякі імпортні панацеї, заварює чай з калиною. Запарила соснових бруньок з шалфеєм. Звіробій, журавлина, липовий цвіт — у неї є все од всього. Ще б гарячого молока з медом. А головне — часник, він помічний навіть проти упирів.
Сніг іде, кості ломить, вона таємно від нас постогнує. — Ви б лягли, мамо, — каже дружина. — Е, дитино, — каже вона, — якщо я ляжу, то вже не встану.
Ще один східний Новий рік — Тибетський. Там, на тому нагір’ї, у срібному ореолі вершин, калатають у бубни і танцюють до впаду, у страхітливих масках, у кожухах навиворіт, — виганяють злих духів. Час би вже й нам. Але наших злих духів не так просто вигнати. Роками треба було калатати в бубни. І дуже голосно.
У Бразилії карнавал. Феєрія музики й пристрасті.
У Венеції теж карнавал. Маски білі, містичні, як з потойбічного світу. Все таке старовинне, фантастично прекрасне — застиглий чар Міста Дожів, вигнуті над водою лебедині шиї ґондол. А на одній Гондолі вже сучасний дизайн — голова божевільної корови.
Нова сенсація. Експертиза з Німеччини не підтвердила, що це Ґонґадзе. І тепер вже ніхто не знає, що й думати. Виходить, що або диявол підмінив фрагмент тіла у холодильнику, або це зовсім різні тіла? Та ще й депутатюрист скликав прес-конференцію і заявив, що… Я так і не зрозумів, що він заявив. Що це шматок не од того тіла, чи те тіло не од цього шматка?
То так ми й будемо жити в макабрі цих експертиз, з яких одна заперечує іншу, генпрокурори міняються, і кожен обіцяє розпочати справу з нуля?!
Знову клекочуть вулиці. Знову пливуть транспаранти над головами.
Знову намети накочуються на Майдан, як брезентові хвилі прибою.
Але влада знайшла спосіб покласти цьому край.
Перекрили рух. Нагнали техніки. Обгородилися зеленим щитом парканів. Починається реконструкція Майдану. Риють глибочезний котлован. До 10-ліття Незалежності тут буде споруджено монумент, хоч завершеного проекту ще немає, в процесі додумають. Відомо тільки, що це буде колона, а на ній — символ України у вигляді жінки.
Довкола заллють ковзанку, а всуціль під Майданом залізні кроти цивілізації вириють триярусний бункер для підземної барахолки загальною площею в три стадіони. Так що наметів уже не поставиш. Саму згадку про них стирають з лиця землі. А заодно вже й історичний центр старовинного міста.
Це щось нове у практиці містобудування. Корбюзье не повірив би своїм очам. Городецький схопився б за голову.
Але, відкинуті на марґінеси Майдану, намети все одно ростуть. Маніфестації не вщухають. Люди їдуть і йдуть зі всіх кінців України. їм не дають автобусів, міняють графіки поїздів. То оголошують у рупор, що вагон замінований, то що розлита ртуть. Однак вони добираються, ночують на станціях, у придорожних селах, і знову йдуть. Опозиція обіцяла вирішальну акцію, і вона буде.
Схарапуджена влада прищулюється і випускає кігті. Міліція напоготові. Дядьки з військовою виправкою читають газети під снігопадом. Зненацька налетіли анархісти у чорних масках, з чорними прапорами, все потрощили, поваляли, зчинили бійку і зникли. Щоправда, кажуть, то були не анархісти, а перевдягнуті курсанти, і керували ними правоохоронці у цивільному.
Однак вирішальна акція таки відбулася. Тисячі демонстрантів переможною ходою пройшли центром міста, скандуючи: «Правди!» і «Убивць до суду!» Несли прапори, плакати і емблеми голови Ґонґадзе. Спалили опудало президента. Співали патріотичних пісень. На чолі маніфестації монолітно йшли депутати і лідери опозиції. Дорогою в ряди демонстрантів вливалися перехожі.
Я теж хотів влитися, але коли побачив декого з депутатів, передумав.
Опозиція в захваті, їй привиділась перемога. Гарант таки зважив на протести і звільнив свого улюбленого «рівноапостольного» генерала. Окрилені демонстранти пройшли біля похмурої споруди, що була колись твердинею тоталітаризму, і поставили вінок з написом «Капут № 1».
— Не буде Галя, буде другая, — сказала теща, кидаючи в каструлю лавровий лист.
До чого ж зорі тепер розумні! І то не в категоріях космічних, а цілком земних. Навіть про грип зорі знають. Вчора застерегли вустами астролога, що «через можливість зараження грипом небажано перебувати в місцях великого скупчення». Це, по-моєму, зорі переморгнулися з міліцією.
Зовні все виглядає пристойно. Але досить пройти дворами й завулками — скрізь зачаїлися спецназівці, сидять у закритих автобусах, їм тільки дай знак, вмент зроблять Україну без українців.
9 лютого. Опозиція створила Фронт національного порятунку. Сильно сказано: Фронт. Та ще й національного порятунку. Але поки дійшло до діла, перейменували його на Форум. Залишилась тільки літера Фе. Бо фронт це фронт, це треба боротися. А Форум якось м’якше, комфортніше — побалакали, сіли та й заплакали. Тим паче, що сіли дуже різні люди. Серед них є й такі, поруч з якими перший псалом не рекомендує сідати.
Зманеврували у слові, зманеврують і в ділі.
Лінію фронту національного порятунку у нас давно вже тримають мертві. А перемогти можна, лише коли її тримають живі.
