Записки українського самашедшого - Костенко Ліна (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
Держсекретар Росії та Білорусі Павєл Бородін чомусь потрапив до бруклінської в’язниці.
У столиці Індії Делі в урядових приміщеннях завелися мавпи. Політичне життя паралізоване, мавпи бігають коридорами влади, засідають у кабінетах, корчать усім гримаси, стрибають по столах, шматують папери і дощенту з’їдають усе в буфетах. А припинити це неможливо, бо у них там ці тварини недоторканні.
Так що вже й за старим стилем XXI століття.
Ворони каркають хрипко, на відлигу. А надто одна, ну такий голос, наче вона зі всіма свариться, малий називає її Каркарона — певно, їй років триста, вона ще каркала на моїх предків. Перший звук удосвіта — те її нестерпне каркання, двірник уже з рогатки стріляв.
Грип на підході. Хто каже «Сичуань», хто «Нова Каледонія». Дружина застудилася, кашляє, але таки пішла на якийсь жіночий Форум, де йдеться про Тендерну рівність як шлях до гармонізації суспільства. Тут хоч би дома щось гармонізувати, а вони — суспільство.
Касетний серпентарій у рік Змії.
Ще одна порція майорських плівок.
Генпрокуратура стоїть на своєму, що ці касети — фальшивка. Водночас не відкидає припущення, що записи таки велися, але не з-під дивана у президентському кабінеті, а дистанційно, з офісу однієї партії, через телевізійний пульт. Оскільки ж лідер партії та сама «газова принцеса» леді Ю, — вона така, вона може й через мікропроцесор у середньому вусі, — почали курсувати чутки про її арешт. Справи проти неї порушують перманентно, під кожні вибори, потім знов закривають і знову порушують, то чи не час би їх давно вже розглянути або остаточно закрити? Бо якщо майбутнє України залежить від енергетики, то не заважайте ж людині працювати у такій складній галузі, а то вона вже їздить на роботу в Кабмін з валізкою на випадок арешту.
Реформи буксують, енергетику лихоманить, віцепрем’єра от-от посадять. Це мені нагадує анекдот про курку, яку обпатрали і вона лежить. Лежить-лежить, і вже не витримує — то ви мене вже або засуньте в піч і спечіть, або поверніть пір’я!
У нас обпатрані всі. Це ще метода з радянських часів — щоб всі були у підвішеному стані. Ось ви думаєте, що ви люди, а щомиті вас можуть підсмажити. Кого чуткою, кого пліткою — крутнуть рожен компромату, і зашкварчить чорний піар.
Духовний канібалізм. Так схопили суспільство за горлянку, як люди витримують? Я особисто вже іге можу. Хтось із нас хворий — чи ця влада, чи я. Недарма у Севастополі відкрили той заклад для психічно з’їханих з глузду. Щодалі їх усе більше.
Важко жити у такому суспільстві, а в якому легше? Це ж не тільки у нас, це всесвітній дурдом. Тільки різна національна специфіка.
Специфіки я не люблю. Національної теж. Одне діло — своєрідність і зовсім інше — специфіка. Але ж ми обсоталися нею. Чи вона обсотала нас. І за яку ниточку потягти, щоб вийти із цього кокона? Окрема людина може. Той же Гоголь. Але в іншу культуру, а час би вже у свою.
Добре, що я не гуманітарій. А то б закрутило у чорториях цих проблем.
Розумію, чому дружина така нервова. День у день, з року в рік, все життя одне й те ж — становище мови, яка гине, література, яка занепадає, історія, яку не можна читати без брому. Часом бачу, що вона в ступорі. А я в цих питаннях невеликий порадник. Вона більше ділиться з моїм батьком. А сьогодні вранці каже: «Мені снилося, що я займаюсь фламандським фольклором. І стою у величезній черзі за Грантом. Мене питають: — Ви знаєте фламандську мову? — Кажу: — Не знаю. Але я вивчу!»
І раптом заплакала: «Ти маєш рацію. На Канари!»
Це вже відчай. Я обняв її й пригорнув, і ми посиділи в такій пронизливій близькості, як у наші кращі роки, тільки тоді не було такої печалі.
Ми з нею дуже різні. Я закодований на сумарне охоплення явищ, вона — на конкретику фактів. Я фіксую проблеми, вона бачить нюанси. Недарма ж Фур’є вважав, що в жінок сильніше розвинута інтуїція, а в мужчин — розум. Через те жінка швидше здогадується, а чоловік глибше аналізує. Хоча Вернадський вважав, що інтуїція — це інформація згори.
Я системний програміст. У мене в голові добрий процесор. Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем. Ну, ще в радіусі родини, країни, свого фаху, своїх інтересів. А якщо подивитися на світ у комплексі різних подій і явищ, виникає зовсім інша картина. Бачиш критичну масу катастроф. До того ж при такій глобальній оптиці корегуються пропорції власних проблем.
— Дар одночасного бачення, — каже дружина, — це страшна річ. Може розірвати зсередини, ніхто й не зрозуміє, що з людиною сталось.
Вона даремно боїться. Я не перекрою плащ на мантію і не підпишуся: Фердинанд VIII.
Туман. Хляпа. Ворона сидить на дереві і страшенно регоче. Мабуть, розповідає своєму ворону, як поцупила у бомжа шматочок сиру.
Бомжі у нашому дворі дуже колоритні. Двоє постійно порпаються у сміттєвому контейнері. Ходять як на роботу, щоранку. Один старий, другий молодший, обидва з фіолетовими носами. Поки один сортує і розпихає по торбах результати своїх розкопок, другий часом навіть гортає якийсь журнал, щойно добутий зі смітника. Зіпреться спиною об сміттєвий бак, нога за ногу, і гортає.
Бомжі між собою мирять, не б’ються. А це з певного часу порушила їхню гармонію бомжиха, не так стара, як самознищена, теж з фіолетовим носом. Вони її спробували відігнати від свого джерела існування. — Люді, помогітє! — так відчайдушно зарепетувала вона, що всі кинулися до вікон, перехилилися з балконів, думали: грабують, убивають. — Хлєб отнімают! — несамовито репетує обвішана торбами бомжиха, спокійнісінько собі йдучи.
А за нею двоє бомжів, теж обвішані торбами, вона тримає їх на дистанції своїм лементом. Але час від часу озирається і, вже маючи глядачів зі всіх вікон, завдає бомжам остаточного морального удару: — Кучмовскіє ублюдкі! — І от саме це допекло їм найбільше. — Ах, ми кучмовскіє! — і вони наддали ходи. Тут вона вже зрозуміла, що буде бита за образу честі, і теж наддала.
Взагалі голоси нашого двору — це окрема тема. Колись, у моєму дитинстві, дзвеніли чудесні дитячі голоси, жили тут переважно інтелігентні українські родини, і яка це була радість гратися з тими дітьми? Ігри були гарні, натепер уже цілком забуті, — в піжмурки, в гилки, у квача. Потім відбулися всілякі обміни, продаж, родинні передислокації, хтось помер, хтось переїхав, і так швидко до невпізнанності інша стихія затопила наш двір. Тепер побільшости чутно лайку, дефективний суржик і мат. Часом виє чиясь іномарка. Двоє глухих ветеранів бесідують про політику. Гавкають пси. Ревуть мотори. Скрегочуть залізні двері гаражів. П’яна компанія варнякає на балконі, порожні пляшки брязкають об асфальт. І щороку в одному й тому ж місці вигризає яму бульдозер, шукають якусь трубу, торік уже так-сяк полатану, паліативно латають і знову, до наступного разу, наглухо утрамбовують катком.
Дітей без дорослих уже не випустиш на подвір’я, хіба що зграйкою пройдуть школярі. Ось і зараз: ідуть, розхристані, за плечима ранці, зовсім ще діти, роти позатикувані сигаретами, мат-перемат. І все чужі. Власне, хто мені тепер не чужий? Старі чужі, бо консервативні. Молоді, бо дуже продвинуті. Найменші, бо вже матюкаються.
Цього ж року і наш малий піде до школи. З Борькою в один клас. Може, пошукати якусь іншу школу? Але ж і там буде якийсь Борька.
До речі, цей рік — це ще й Рік Дитини, «рік реалізації всіх прав дітей усього світу». Добре сказано: всіх прав і всіх дітей.
В Ліберії діти стрибають на милицях, підірвавшись на мінах.
В Африці мруть від голоду, сухі, як стручечки.
Експлуатується дитячий труд. Розцвітає педофілія. У Москві розкрили організаторів сайту «Голуба орхідея», що продукували дитяче порно.
Вже й у нас, у нашій колись патріархальній нації, де материнство й дитинство цінувалося понад усе, є увесь цивілізаційний набір сучасності — і покинуті діти, і продані, і вкрадені, й наркозалежні, і народжені від хворих на СНІД матерів, і безпритульні, що тиняються по вокзалах, повтікавши від батьків-алкоголіків. Тисячі безпритульних дітей — більше хіба що у Бразилії.
