Записки українського самашедшого - Костенко Ліна (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
Все ж таки іноді підходжу до тих наметів. Тягне. Так би й переступив огорожку, як одинадцять років тому. Однак щось мене стримує. Опозиція якась дивна, альянс неприродний. Ліві, праві, соціалісти, комуністи. Ще б мені не вистачало крокувати під червоними прапорами. Під змішаними тим більше. Не вірю я в такі альянси. Політиків і на це стане, а людині негоже.
Маніфестанти теж різні. Хто ліві, хто праві, хто «червоні», не розбереш. Усі сині від холоду. Сухий закон, не п’ють. Бігають до підземного переходу, цідять з автоматів гарячу каву і чай. Якийсь чоловік приїхав на велосипеді з передмістя, збирає автографи на пам’ять про вирішальну акцію.
Опівночі всі починають розходитись. Я теж розійшовся. Залишаються лише чергові. Все-таки демократія у нас є. За радянської влади всіх би згребли й посадили оптом.
А так посадили тільки леді Ю. Ізолювали. Елімінували з процесу.
Тепер в народі піднесення, скандують її ім’я, носять її портрети.
Найбільше мені сподобався портрет у стилі «Материродиньї» з пронизливим поглядом і указуючим перстом: «Я не зломилась, а ти?»
Ще трохи — і я зломлюся. І пошлю всіх теперішніх незламних.
Фронт національної гідності теж тримають мертві.
Коли вже його триматимуть живі?!
Тоскно. Голова болить, в очах темніє, у м’язах блукаючий біль.
— Що це ти, зроду не кородився на печінку, а такий жовтий? — питає теща. Заварює мені липовий чай. Загадує малому лускати горіхи. Чую: тихенько лає на кухні мою дружину, що зла, що неуважна до мене, що я вже як сам не свій.
— Пий таїтянський сік «Супер-Ноні», — каже дружина. — Допомагає від стресу.
Мене ображає цей іронічний і поблажливий тон. Я перестаю бути сильною статтю в її очах, вона — слабкою в моїх. Я замикаюся в собі, вона виходить із себе.
— Ти якийсь загальмований, — каже вона. — Емоційно глухий. — І це, мабуть, правда.
Ясно, що жінка тонша. Жінка — інструмент, а я — прилад. Навіть найдосконаліший прилад поступається інструменту. Це як комп’ютер і скрипка. Як піаніно і агрегат.
Щоправда, агрегат з мене теж із ґанджем, — наче мені всередину, в самий мотор вмонтовано щось таке, що вібрує і деренчить. А дружина моя, навпаки, вона як Марґарет Тетчер — така гарна леді, аж не віриться, що залізна.
У театрі прем’єра — «Записки маркізи де Сад». Не маркіза, а саме маркізи. Правильно. Всі жінки — садистки.
Тим часом на Майдані кипить робота. Бульдозери вгризаються в землю. Електрозварка сипле іскрами демократії. Хрущить археологія у залізних щелепах. Стоїть густий виробничий мат.
Тут Історія ходить навшпиньки, а вони риють, довбають, зварюють. Зрізають схили, демонтують фонтани. Ломами підважують гранітні плити. Спиляли сім пухнастих ялинок, що росли тут на пагорбах. Підгризли їх бензопилами і вивезли на звалище. Знищили й самі пагорби, зарівняли рельєфи, знівелювали ландшафт.
«Скоро Майдан Незалежності стане пласким, як млинець», — написав хтось із журналістів. От хто у нас є, це журналісти. Очі суспільства, яке спить.
А ті все «соображають на трьох». То троє генераллейтенантів підписали якесь звернення, закликають не допустити кровопролиття. То три колишні прем’єри колишніх урядів волають до президента, що держава у небезпеці і щоб він використав усі надані йому права (тобто: пусти на них танки? Введи надзвичайний стан?). То народні обранці звертаються до народу, — наче не знають, що народ їх давно розкусив і ніхто вже тих звернень не чує. Навіть наш нетиповий Прем’єр підписав щось типово паскудне.
— Може, він підписав, не читавши? — сказав я.
— Краще б прочитав, не підписавши, — сказала вона.
Окрилений підтримкою таких тріумвіратів, наш гарант, уже не добираючи слів, договорився до того, чого не дозволив би собі жоден президент жодної країни щодо своїх співвітчизників. Він заявив, що ці акції нагадують йому «пивний путч» і «мюнхенський шабаш». А запопадливі акули пера, треновані в каламутних політичних океанаріях, підхопили сказане на льоту і як уже потім не обзивали ті мітинги у жовтій пресі — і «націоналістичне збіговисько», і «політичний тераріум, що вже кілька тижнів ворушиться на Хрещатику».
Як на мене, то політичний тераріум ворушиться деінде. І крім наших тутешніх плазунів, не посліднє у ньому місце посідає гадюка російська чорна.
Рік Змії, зміїні сюжети.
Африканська гримуча змія проковтнула дикобраза.
У Преторії на якогось африканця напав здоровенний пітон. Обкрутив його тугою спіраллю і почав душити. Бідолашний африканець заціпенів, а потім уп’явся в того пітона зубами і не відпустив, аж доки пітон не одвалився. Затим приволік його додому і з його зміїної шкіри наробив дамських сумочок. Висновок з цього один: якщо тебе хтось душить, треба його адекватно вкусити.
— Ти не зможеш, — каже дружина. — Тебе штовхнуть, ти вибачишся.
В її очах я безнадійний лох. У своїх теж. Я не належу до господарів життя. Я не належу до гамадрилів. Ні до тої популяції з кульчиком у вусі. Але кожен такий, як є. Люди всі неоднакові. Я сам на себе не схожий щодня.
— Ти мені снився, — сказала дружина. — Ти танцював на пустирі.
Я взагалі не танцюю. Можливість бути розкутим і веселим загнана у мене в підпілля. Я й за студентських років не ходив на танці. Навіть на нашому весіллі, граціозна, вся в білому, вона танцювала з іншими, і я трохи ревнував. Уві сні вона підгледіла правду — я танцюю на пустирі.
14 лютого. День святого Валентина. Прилучаємось до Європи й Америки, переймаємо їхні свята. Дивно, що ще не святкуємо святого Патрика і в День Подяки не їмо індичку.
У вітринах бантики й валентинки, відбитки малинових вуст, звірятка з написами «І love you». І це при таких святощах і канонах, де шануються хрестики, ладанки й проскурки, де є свої святі й преподобні, приміром, Петро і Февронія, що жили в молитвах і подвигах, зрезиґнувавши з плотських утіх. А як же гарно б звучало для православного вуха — Петра і Февронії! Так ні ж, уподобали собі католицького єпископа, прижився у нас цей святий без аскези, що колись таємно вінчав римських легіонерів всупереч наказу імператора Клавдія, за що й був страчений, йому відрубали голову. Знову голова. І в III столітті, і у XX, все комусь відрубують голову. Добре, що символом стало серце. Маленьке й велике, мальоване і штамповане, пришпилене до жіночих блузок і чоловічих краваток. Навіть біля наметів хтось водить на ниточці пурпурове надувне серце.
Вдалий день для комерції. Швидко розходяться сувенірники. Флористи збувають букети. А одна винахідлива фірма на Малій Арнаутській в Одесі навіть вийшла на позаземний рівень — жваво торгує зірками, можна вибрати яку хоч, залежно від гаманця, і назвати ім’ям своєї коханої.
Моя дружина отримала валентинку без підпису, зміненим почерком, вони ж усі так пишуться, але мені прикро. Не питаю, від кого, і вона не каже. Часом думаю: може, у неї є якесь таємне, окреме від мене життя, і мені вже не Валентина, а святого Корнелія треба празнувати, — це ж він, здається, покровитель рогатих тварин?
Я подарував їй високу червону троянду — вичитав з інтернету, що саме таку святий Валентин підніс двом закоханим, які сварилися. І сказав їм, щоб узяли обережно, бо троянда — як кохання, може завдати болю, якщо не вмієш ЇЇ узяти.
Я, мабуть, не вмію. У мене вже й руки поколоті, і серце.
А що мені подарувала дружина, — не знаю, ображатись чи ні. Елегантний пакетик з яскравою етикеткою: «Презервативи КОЗАЦЬКІ, особливо тонкі». «Зберігають природність відчуттів, не зменшуючи рівня захисту», «Стоп СНІД», дійсні до 2009 року, зареєстровані в Міністерстві охорони здоров’я, перевірені за допомогою електроніки. Може, вона випробовує моє почуття гумору? На етикетці козарлюга з вусами, як на варениках. І така крилата сентенція: «З давніх давен у козака було три сили: шабля, кінь та широкий степ. Але була й четверта сила — сила кохання. Презервативи КОЗАЦЬКІ — козацька сила кохання саме для Вас».
Яка шабля? Який кінь? У мене комп’ютерна мишка і непрезентабельне авто, яке завжди потребує ремонту. І який широкий степ? Мені на моїй землі у моїй країні нічого не належить. Навіть тещині кілька соток, і ті в радіоактивному бур’яні. Немає у мене четвертої сили, і трьох попередніх теж.
